3.10 2:22 раптом стає настільки порожньо що хоч лізь на стіну не бачиться сенсу в існуванні чи диханні щіпаю себе за руку чи це насправді, бо можливо це все просто ілюзії? вдома холодно хоча коли тут було тепло, можливо влітку звичайно, це без агресії. скоріше так, в усвідомленні ностальгічному що життя ніби стоїть на місці. змінюються числа, назви місяця іноді це лякає, іноді просто хочеться замислитись тону в думках ніби в болоті що затягує більше з кожним своїм кроком і ти прориваєшся мов у штормі та тебе змітає назад, в глибину усвідомлення або ж у його повну відсутність. і лунає свист у вухах отямся нарешті, подивись навколо себе, що тобою рухає? що надихає на кількість твоїх різнобарвних ілюзій. квіти у вазі засохли викинь нарешті, очисть простір. поринь у свій ,мабуть, найстрашніший кошмар, зустрінься зі страхом сам на сам і буде насправді лиш два шляхи, повна темнота і те що ти ще мабуть не розумієш сповна. #Рина #вірш

раночку, ви як? надіслати твір на публікацію — @uniform_request оформлення/умови подачі творів

Закоханих не відправляють у космос. Дуже швидко з’являться проблеми з тиском, Боюсь, перевантаження нанесе непоправну шкоду, Коли серце, вибиваючи рекордні “сто дев’яносто”, затопить кров’ю мозок. Боюсь, пильність згасне, проте легко спалахне повітря. У закритій капсулі на орбіті Землі вже дуже романтично горіти. А що як їй остогиднуть мої балачки про політ? Числа Вольфа, зорепад “Персеїди” І тренування виявляться того не варті. Як і зіпсований зір. А що, як ми зійдемо з орбіти і більше не побачимо світла? Тоді залишимось на поживу простору. “Справжні star crossed lovers”,— говоритиму я, втираючи округлі сльози. А що як, змість дивитись на курс, я цілуватиму її волосся? Чи не розіб’ємося ми в перші дні? Ні… Закоханих не можна відправляти разом у космос #Ірен_Огненко #вірш