Телеграм канал «Живко: Перезавантаження сімейних стосунків»

ЧОМУ ТАК ВАЖКО ПОЧАТИ ЖИТИ ПО-ІНШОМУ?

Ти вже давно доросла жінка. У тебе свої діти, онуки, власний досвід.

Ти знаєш, що маєш право на відпочинок, особисті плани, власні бажання.

Та щойно хтось із близьких потребує допомоги, знову відкладаєш свої справи.

І навіть не замислюєшся, чому так робиш.

А тепер згадай, як жила твоя мама.

Чи дозволяла вона собі відпочити, коли вдома залишалися справи?

Чи могла відмовити рідним, коли мала власні плани?

Чи говорила про свої бажання, чи звично відповідала:

– Мені нічого не треба. Головне, щоб у вас усе було добре.

Ми виростали, спостерігаючи за життям наших мам і бабусь.

Бачили, як вони турбувалися про всіх, терпіли, поступалися, відкладали своє життя на потім.

І засвоювали: саме так поводиться хороша мама, дружина, бабуся.

Минають роки.

Ми вже самі мами й бабусі. Живемо в інших умовах, маємо більше можливостей.

А в знайомих ситуаціях продовжуємо діяти так само.

Не тому, що свідомо обрали таке життя.

Просто ми звикли діяти саме так.

Наші мами й бабусі жили так, як вважали правильним. І ми можемо бути вдячними їм за все, що вони для нас зробили.

Та любити маму не означає повторювати її життя.

Сьогодні можна зупинитися й запитати себе:

– А я справді хочу так робити?

– Чи просто звикла, що саме так повинна?

І вперше спробувати по-іншому.

А яку звичку своєї мами чи бабусі ти помічаєш сьогодні у власному житті?

Допомогти чи знову відкласти себе?

Після минулого допису хочу залишитися ще трохи в цій темі.

Нам часто здається, що є лише два варіанти:

- Я допомагаю близьким і залишаюся хорошою мамою, бабусею, дружиною

- Або починаю думати про себе і стаю егоїсткою.

Та між цими двома крайнощами є ще одне:

- Домовлятися

Донька просить посидіти з онуком.

А у вас на цей день уже була запланована зустріч.

Можна звично відповісти:

- Добре, я перенесу.

А можна спочатку запитати себе:

- Я справді можу сьогодні допомогти?

І відповісти:

- Сьогодні не зможу.

Ви не стали менше любити доньку чи онука.

Ви врахували і ваші можливості

Кордони з близькими - це не холодність, не відмова і не покарання.

Це можливість сказати:

Я поруч. Я готова допомагати. І в мене теж є своє життя.

Для мене саме в цьому одна з ознак зрілої і вільної жінки.

Вона не обирає між собою і близькими.

Вона вчиться залишати місце і для тих, кого любить, і для себе.

А вам легко сказати близькій людині:
- Сьогодні я не можу, якщо у вас уже є свої плани?

Коли допомога дітям та онукам стає обов’язком?

Діти виросли. У них свої сім’ї, свої рішення, свої діти.

Та мама залишається мамою

- Треба допомогти.
- Треба посидіти з онуками.
- Треба підказати, як краще.
- Треба бути поруч, коли просять допомогти

І часто ми навіть не запитуємо себе, чи можемо сьогодні, чи маємо свої плани.
Просто звично відповідаємо:

- Так, звичайно.

Я теж довго вважала, що повинна допомагати з онуками, брати участь у їхньому вихованні, підказувати дорослим дітям, якщо бачу, що вони щось роблять не так.

Мені здавалося, що так і має поводитися хороша мама й бабуся.

Поки одного разу не зрозуміла просту річ:

У моїх онуків є батьки.
У моїх дорослих дітей є їхнє життя.
А в мене - моє.

Це не означає перестати допомагати, любити чи бути поруч.

Можна допомогти, підтримати дітей, посидіти з онуками, коли це справді потрібно.

І водночас не скасовувати щоразу свої плани.

Для мене в цьому теж є свобода зрілої жінки - залишатися близькою своїм рідним і не втрачати за їхнім життям власне.

І тут виникає цікаве запитання:

Звідки ми взагалі взяли, що хороша мама чи бабуся повинна завжди бути готовою відкласти себе на останнє місце?

А як було у вашій сім’ї - ваша мама чи бабуся теж жила насамперед дітьми та онуками?

Останні кілька днів, ми говорили про різні аспекти життя жінки.
Хочу краще зрозуміти вас.
Подивіться на чотири ситуації нижче й оберіть ту, в якій впізнаєте себе