Тут вже зібрали за добу трохи більше половини потрібної суми на дрова. Це дуже надихає Хоча і були неприємні моменти, але відбилися

жіпіті щось створив по цьому сну, але взагалі не то

Луганська чужинка Я вдома. Ну як вдома, це точно схоже на дім. Сиджу спочатку у себе в кімнаті, батьки щось роблять. А потім виходжу і кажу їм, що піду прогуляюсь в магазин, хочеться подивитися квартал наш та купити щось смачненьке. Зараз десь 18.00 або 19.00. На вулиці похмуро, майже напівтемрява, нещодавно був дощ, іноді ще зривається тонкими мінімалістичними каплями, адже осінь. Я йду в сторону "Буревестніка", там було десь аж три супермаркети. Все знайоме, що проходжу, от садочок, от п'ятиповерхівка, а тут в квартирі музей Тітова колись був. Знайомий смітник на тому ж місці, лавочки, але наче як щось змінилося, а може міняється прямо зараз, на молекулярному рівні, поки я йду. Дивні відчуття перед очима та в тілі, бо я знаю, що не маю тут бути, що я тут незаконно - за законами оточуючого мій дім світу. Якщо хтось дізнається, що я це я, то мені хана. Магазини всі закриті раптом. Або давно, або зараз - через тривогу (?), бо літають дрони. Я бачу, що багато з цих магазинів закриті все ж давно. Але раптом бачу, що працює китайський ресторан "Дракон", а біля нього стоять подекуди люди, а я жоска хочу палочок "МакДак". Бачу мужчину великого повного з дивним пристроєм, через який він дивиться в небо. Здогадуюсь, що це детектор дронів. - Вітаю вас! (осікаюсь, бо треба далі російською, палю контору) - а это у вас что такое? - Это? Детектор дронов (вгадала-таки). От сюда можно смотреть, там сетка на оптике, которая позволяет увидеть конкретные координаты объекта. Укрытий тут нигде нет, поэтому я рассчитываю на эту штуку только. Увижу его и спрячусь, я уже два видел, но они пролетели мимо. А вообще удивительно это все, что с нами со всеми делает власть - просто мудацкий обман всех людей сейчас происходит. А вы как считаете, девушка? - А я хотела в магазин вот, за палочками... Бачу все ж супермаркет, але він зачинений. Десь в темряві касирки перебирають товар з коробки в коробку. Блимає жовтий сигнал світлофору, і тільки він. Ліхтарі світять на чорний, бензиновий асфальт. Атмосфера сюреалістичної закинутості. Хочеться спитати, а де взагалі всі. Раптом до нас підходить інший чоловік, хлопець. Це його друг. - О, Леха, привет. Че тут, все выглядываешь? А это кто? - Сестра его, - раптом брякаю я. Мені чомусь стає дуже і дуже смішно. - Я вот только приехала к нему, издалека, да. Рада братишку тут встретить, цивилизация надоела, ага. Откуда? Да все оттуда же. - Аааа.... оттуда? Ну, по вам видно, да. (Що по мені видно, єблан? Думаю скажено, що ж йому видно, забагато натріпала. А в мене якийся кураж увімкнувся, не знаю чого. Я до цього тіпа "брата" аж прижалась, типу рада його бачити, братишку свого. А він на мене так дивиться, наче в ужасе, але й підігрує водночас. Заворожила товстуна.) - Слушайте, а вроде как через дорогу магазин работает. Я туда... ммм... за мороженым пойду, да! (Чудова ідея, вали вже - наказую собі, бо мені здається, що мене бачать наскрізь в цьому пустому світі, звідки я приїхала, абсолютно чужа). Біжу через дорогу, на жовтий сигнал світлофора до магазина, який раніше звався "Семейный". Його теж зачинено, а перед ним палає велика розлита калюжа бензину. Якась бабулька крутиться перед входом та бурчить: - От суки, революцию они затеяли, магазин на каждый "пук" теперь закрывается... - А до скольки обычно работает? Бабка витріщається на мене. - До скольки? Ну до 21 было раньше, потом и до 19. А сейчас вообще такие как вы вот все и испоганили. Молодёжь проклятая. Мороженое ей подавай... Звідки вона знає про морозиво? Мені весело і страшно. Калюжа рівномірно палає, машини іноді носяться - одна раз в декілька хвилин. Людей немає, чути нічого, навіть дронів немає. Пусто, чужинно, і я чужинка у рідному місті. Хіба рідному? Наче немає в мене рідного міста, але мені не сумно, я хочу провокативно приставати до людей. Прокидаюсь, по рукам вечірня прохолода ще бігає, з цього міста, звідки я повернулась. Не сон, телепортація, їй богу.