Виявляється ось яка цікава штука. Відомий письменник Вашингтон Ірвінґ посприяв популяризації теорії про пласку землю. У своїй книзі 1828 року «Історія життя і подорожей Христофора Колумба» він описав дискусію, в якій брав участь Колумб з тогочасними наївними церковниками та вченими на раді в Саламанці. Вони намагалися його переконати, що Земля таки пласка, а він їм відповідав: «вертів я на кулі вашу думку» (ну або щось подібне, бо цитата не точна😅). Проте, згодом (вже ближче до XIX століття) через популярність Ірвінґа (та й, власне, Колумб не був прям пройдисвітом — тут я сам собі поаплодував, що підібрав саме це слово😅) народ поступово так і почав сприймати тогочасних людей. Мов у середньовічні освічені люди поголовно були пласкоземельцями. Насправді ж усе не так. Наприклад історик Джеффрі Бертон Рассел у книзі «Винайдена плоска Земля» 1991 року (я чомусь думав, що оця вся всеохопна дурка з пласкою Землею почалася значно пізніше) доказово стверджував, що вже з античних часів люди знали, що Земля таки сферична. А в часи Колумба суперечка стосувалася радше не форми, а розміру самої планети та відстані до Азії. Колумб дещо недооцінював розміри окружності Землі й поговорюють, що йому таки пощастило, що Америка існує і він її «знайшов». Бо слідуючи своїм розрахункам він би нікуди не доплив. Тож, постає надважливе питання, так що було першим: кругла куриця чи пласке яйце?

Що ж. Цей вступний пост про Девіда Фостера Воллеса був не випадковим. Бо нескінченне не може тривати вічно😅 І далі у мене до вас буде пропозиція аж на 2 томи, майже на 1320 сторінок і десь на 3 з гаком місяці🙂 Як на мене то саме зараз настав найідеальніший час для прочитання роману «Нескінченний жарт». (а комусь і перечитування — з цим талмудом не вгадаєш кому що😅) І я б хотів розділити цей досвід з вами. Тож якщо у вас є бажання пірнути у світ параної, наркотиків, тенісу, візочків і смішних канадців — запрошую пройти його разом. В планах створити окремий чат і разом ділитися думками й проміжним обговоренням впродовж усієї тривалості книги. Читати розраховую неквапно і чіпляючись приблизно до кожного слова, а тому вирішив розділити книгу на 15 тижнів (по 90-100 сторінок на тиждень плюс примітки, мені здається ще більш менш поблажливим на тлі цих його нескінченних абзаців😅). Звичайно, у кожного свої норми і підходи до книг, але мені здається, що саме гуртом і легше длубати цей граніт, плюс буде колективна підтримка одне одного, щоб впевненіше дійти до кінця. Тож поки мені просто хочеться дізнатися чи було б вам таке цікаво і чи не лишуся я сам на сам із цим мужиком у бандані) Якщо таки зацікавило то дайте будь ласка знати реакціями і коментарями. І відпишіть хоча б плюсиком хто точно б долучився. Бо вирішується доля цілого Жарту і це вам не жарти😅 Все планується безкоштовно і на добровільних засадах. Тож приходьте самі, приводьте друзів🤗

Письменник Девід Воллес був дуже талановитою та кмітливою людиною. Настільки, що навчаючись у коледжі він навіть написав одночасно дві дипломні роботи. Одну з філософії під назвою Richard Taylor’s «Fatalism» and the Semantics of Physical Modality, яку пізніше опублікували книгою під назвою Fate, Time, and Language (звучить ну дуже по-філософськи😅). А другу з англійської літератури (а точніше з творчого письма) — це був майже 500-сторінковий рукопис роману, який згодом також було опубліковано. Проте, коли молода літературна агентка автора, Бонні Нейдел, отримала рукопис майбутнього роману, то виявила, що письменник з іменем Девід Воллес вже існує. А точніше, Девід Рейнс Воллес. І це був досить відомий автор книжок про природу та екологію. Ну типу норм, але ж не то😅 Тож щоб не повторюватися вона разом з керівником агентства запропонували молодому автору змінити імʼя й він додав до свого імені дівоче прізвище матері — Фостер. Так, власне, і з’явився парубок у бандані, повний літературний псевдонім якого Девід Фостер Воллес. А тим романом став дебют Воллеса в художній літературі під назвою The Broom of the System. Бонні Нейдел, до речі, так до кінця життя Воллеса і лишалася його єдиною літературною агенткою.