А у вас бувають такі робочі перемовини, після яких хочеться буквально піти й помитися? 🫠 От не просто закрити Zoom, видихнути й піти далі працювати. А прямо в душ. Щоб змити із себе всю цю комунікацію. Бо іноді сидиш після зустрічі й думаєш: що це, блін, взагалі зараз було? Я, без зайвої скромності, вважаю себе дуже сильною в перемовинах. Навіть сказала б, що я в цьому гуру. 😂 За роки роботи в HR я навчилася вести складні діалоги, працювати з конфліктами, аргументувати непопулярні рішення, витримувати тиск і знаходити спільну мову з дуже різними людьми. Мене складно вивести на емоції під час самої розмови. Я можу абсолютно спокійно сидіти, ставити запитання, аргументувати, повертати діалог у конструктивне русло. А потім закривається Zoom — і мене просто виносить. Бо є велика різниця між складними перемовинами та комунікацією, в якій тебе намагаються продавити, знецінити, маніпулювати фактами або перекласти на тебе чужу відповідальність. І от до другого я маю все менше толерантності. При цьому моя професійна позиція залишається незмінною: емоції іншої людини — це не привід втрачати власну адекватність. Тому поділюся тим, що допомагає мені. 1. Перед складною зустріччю я завжди визначаю свої межі. Не тільки що хочу отримати в результаті, а й що для мене категорично неприйнятно. Де я готова до компромісу, а де — ні. Бо коли ти не визначила свої межі до перемовин, під час них їх дуже легко посунути. 2. Я не граю в чужі емоційні ігри. Якщо людина підвищує голос, маніпулює, переходить на особистості чи намагається викликати почуття провини — я не зобов’язана відповідати тим самим. Але й мовчки ковтати це не збираюся. Спокійно назвати те, що відбувається, і повернути розмову до фактів — набагато сильніша позиція, ніж почати змагатися, хто кого перекричить. 3. Я не ставлю собі за мету переконати людину будь-якою ціною. Це, мабуть, одна з найважливіших речей. Не кожну людину можна переконати. Не з кожною можна домовитися. І не кожен діалог взагалі має сенс продовжувати. Іноді найкращий результат перемовин — вчасно їх завершити. 4. Я відділяю професіоналізм від терпіння. Бути HRD — не означає бути безкоштовним психологом для всіх, контейнером для чужих емоцій чи людиною, яка має нескінченно витримувати некоректну поведінку. Емпатія — так. Повага — обов’язково. Але це має працювати в обидва боки. 5. І так, після деяких зустрічей мені потрібен час, щоб прийти до тями. Іноді 10 хвилин. Іноді година. А іноді хочеться просто закрити ноутбук і нікого не бачити до завтра. І я більше не намагаюся переконати себе, що якщо мене зачепила розмова, значить, я десь недостатньо професійна. Професіоналізм — це те, як ти поводишся під час складних перемовин. А не відсутність емоцій після них. І ще одне. Я дуже за конструктив, відкритість, чесний фідбек і складні розмови. Але давайте не плутати відкриту комунікацію з можливістю говорити іншій людині будь-що, у будь-якому тоні, прикриваючись тим, що «я просто прямо говорю». Прямолінійність без поваги — це не сильна комунікація. Це просто невміння нормально спілкуватися. І хоч би яким сильним перемовником ти був, іноді після таких діалогів все одно хочеться в душ. Бажано з повним очищенням нервової системи. 😂 А тепер мені цікаво: у вас теж бувають такі перемовини? Чи це суто HR-розвага?