Телеграм канал «Безконечний квартирник»

Мені так гірко бачити, мій милий,
Як ти душею всотуєш мій сум;
Нести хотів я щастя та красу –
Не холод передчасної могили!
Мені це гірко бачити, мій милий.

В мені буяють зоряні світи.
Незламна і прекрасна з них частина, –
Лежать в уламках инші та в руїнах,
Хай як натхненно, дивно і невпинно
В мені буяють зоряні світи.

О, як волів би разом перейти
Від днів, сумною вкритих пеленою,
Наповнених порожньою луною –
А ти й крізь них усе ідеш зі мною,
Хоч я волів би разом перейти

Через високі й довгії мости
В краї, де смутку й втоми більш немає.
Колись ми точно прийдемо, я знаю
В місця, що люди називають раєм,
Через високі довгії мости.

І все горить невсипнеє світило,
І все жене мене за небокрай.
Колись ми знайдем, знайдем, знайдем рай –
Та нині я – прости – не маю сили,
І все горить невсипнеє світило.

І все горить невсипнеє світило
Через високі довгії мости,
Які б хотів я разом перейти, –
В мені буяють зоряні світи,
Мені це гірко бачити, мій милий.

(В мене був глибоко драматичний настрій, не зважайте))
#вірші_стиха

Словом, я зробив штуку за мотивами Сильмарилліона, в той же таки #мюзикл.

Пророцтво Намо
(Хтось у темряві тримає маску Намо Мандоса)

Нема числа сльозам, що вам пролити;
закриють Валар Валінор від вас —
відлуння ваших стогонів і криків
не долетить сюди з-за дальніх гір.
Від Заходу до Сходу світ весь вкритий
на Феанора гнівом; всякий раз
вестиме клятва вас із болем диким,
і зрадою без цілі і без мір,

у Мандос — місце каяття і суду,
а Мандос вам нічого не забуде.

Що повернуть клялися — те згубити,
від нього ж і загинути самим!
Віднині блудні ви і безпричальні,
такими і залишитесь в віках.
В святім Амані рідна кров пролита — 
на вас! Коли ж на попіл і на дим
ви перетворитесь, — самотніх та печальних
не проща приведе — туга гірка

у Мандос — місце каяття і суду,
а Мандос буде ждати й не забуде.

Ніхто із вас не знатиме хвороби —
та зброя, і тортури, і печаль
ваш скосять рід, а хто й того уникне —
той стане врешті наче власна тінь,
що вік новий їй геть не до вподоби,
ні пісня не втіша, ні блиск меча,
і що до дня нового все не звикне
серед нових, химерних поколінь.

А Мандос, місце каяття і суду,
про вас і в дальніх далях не забуде.
Так буде з тими, хто свій дім залишив.
Усе сказали Валар.
Далі — тиша.

#вірші_стиха

Трохи сумбурні, але дуже чіткі сни були. Ну й плюс сновидні локуси — чому б не записати.

Ми позичили одне одному успіхів, я ще посидів на вулиці на холодному стільці за мокрим від дощу столиком, повернув філіжанку й зайшов у секонд. Тітка в штучних кучерях смикнула ротом, а тоді сказала, як могла, привітно:
- Візьміть собі щось.
- Та я просто так зайшов, я поки нічого не думав купляти...
- Та кажу вам, візьміть собі щось. Просто так, на згадку.
Я так нічого й не взяв, хоча думав над теплими штаньми. Мертвенно-жовтушними кахлями східців вийшов на вулицю й подався на зупинку тролейбуса: Альберґе, одне з найсучасніших міст континенту, має власний космодром — очевидно, що там буде й тролейбус.
Мій номер їхав за місто, далі серпантином уздовж моря до передостанньої зупинки — "Стара фортеця". Вона лежить над кам'яним урвищем, під яким — маленьке містечко ремісників, відтворене копією того, що там було раніше. На свята там завше ярмарки майстрів, танці, лицарські бої, жива музика, — а фортецею гуляють туристи. За нею стоїть санаторій, я там часом теж живу, споглядаю ранкові тумани над лісом ліщини, і море.
Остання зупинка трамвая — "Обсерваторія" — була відсутня в розкладі руху. Сама обсерваторія ще була: білі бані над жовто-зеленим лісом. А зупинки вже не було. Вусатий водій форкнув:
- А що ви хочете? Скоротили обсерваторників.
- Та як же так? Такий великий центр дослідницький...
- Та де мені знати. Скоротили, нема на що утримувати, може. То й зупинку прикрили. А як діти на екскурсію їздять, то все автобусом. Але то рідко. Ви виходьте давайте мерщій.
Колись від старої фортеці йшла канатна дорога в два боки над лісом: до обсерваторії й до міста. Канатка до міста колись була обірвалася, й її досі не відновили. Лишалася канатка до обсерваторії.
Але вона, звісно, була зачинена.
А за обсерваторією небо починало на оковиді виглядати як стара засвчена плівка, яку ще й нагріли, то вона пішла пухирцями.
Згорталася не зупинка й не бізнес в одному будинку.
Згортався шматок світу.
Ймовірно, слід було тікати. Що я й зробив ,та й то в компанії. Але це вже инша історія — можу лише сказати, що врешті таки прокинувся. Виходить, втік?..
Менш із тим, так, деякі локація Альберґе напрочуд яскраві й сталі в своїй сутності й вигляді. Буде сумно, якщо вони будуть утрачені. З иншого боку, повернулося ж нещодавно в Міжземелля ціле зникле колись місто Алькоба. Може, тут теж так буде.
Хто його знає.

В Альберґе є стабільні локації, яких я ніколи не бачив наживо, але вони завжди однакові, я злегка міг би намалювати вулиці, будинки, задні двори та сходи між ними, — навіть райські яблуні у дворах, навіть бетонні блоки, що лежать у тих дворах на землі невідь-скільки, відколи та чи инша вулиця цілком провалилася в #Міжземелля — з якогось угорського, польського, кастильського містечка...

В більш сучасній частині Альберґе — а це переважно Кам'яне місто й нижче (бо в Мармуровому, на самісінькому вершечку пагорбів, нема, здається, маєтків, побудованих навіть після нашої Першої світової) — там є широкі проспекти й будівлі країн соцтабору: проста архітектура, трохи якоїсь характерної квіткової оздоби, трохи кахлів чи майоліки. В одній із таких будівель — майолічне синє колосся на зеленому й жовтому тлі (будівля з високими арками, семиповерхова, з просторим і публічним внутрішнім двором), — весь перший поверх усередині зайнятий різними крамничками, кафе і ятками. Через арки позаду можна вийти в більш стару частину міста. Там завжди є секонд, у якого стіни всередині пофарбовані блідим радянським м'ятним і ще більш радянським зеленим. Речі там лежать просто на столах із палетів, і освітлення падає з безбожно-слабких жовтих лампочок Едісона. Поруч, навпроти — крамничка самоцвітів, вона відчинена не завжди, але там повно різних релігійних символів. Часом її вікна заклеєні об'явами. Всередині двору завжди є кафе: ґумові шпалери коричневого кольору, жовто-каламутні скляні бра, старий шинквас із напоями, яких уже не існує. Але в них дуже хороша кава й смачні десерти. Бариста, вона ж менеджерка, русява жінка з хвостиком й сумними брунатними очима, така може бути з будь-якої країни Східної Європи, звуть чи то Інна, чи Інга, чи Ілона, чи Інесса — завжди дуже привітна до мене. І завжди дуже стабільна. Як і тітка злегка за 60, що працює в секонді: неприємний вираз тонких губ, світлі очі, роблені темні кучері. Я небагатьох людей пам'ятаю в Альберґе, але їх — так.
Сьогодні #сни показали чергове якесь осіннє свято в місті. Я йшов повз свій сновидний гуртожиток — а він у старій, хоч і цікавій будівлі в стилі конструктивізму, а навпроти — стара кам'яно-цегляна стіна якогось колишнього католицького монастиря, така бита, наче її щодня били всі, хто йшов повз, починаючи з 14-го століття. Ну й на розі завернув у двір того дому-квадрата. А всередині мало б бути святково: в Альберґе фестивалі святкують із розмахом. З крамничок і кафе всі товари виносять на вулиці на столи, ставлять стільці, вішають намети й прапорці, ліхтарики тощо...
Цього ж разу в улюбленому дворі серед райських яблунь було тихо. І працювало тільки оте кафе й секонд. Я сів у дворі випити кави, Бариста на І. цього разу була ще сумніша, ніж зазвичай.
- Ви знаєте, що ми зачиняємося?
- Типу як ота аптека на розі?.. О ні, я так люблю ваш заклад. Завжди сюди друзів воджу...
- Та ні, не заклад. Усе зачиняється. Дім зачиняється.
Я дивлюся в її сумні очі, питаю, досі стоячи з кавою перед шинквасом:
- Як це — зачиняється дім?
- Регіон депресивний. Неприбуткова частина міста. Не лишилося живих душ, крім вашої. А ви по завершенню сезону поїдете. Бачите ж: бізнеси позгорталися, лишилися тільки ми і сток.
Направду лишалася ще дешева їдальня з иншого боку дому, там завжди були парові котлети, огірки з капустою, картопляний салат — дуже, дуже соцтаборна така кухня. Але скільки там їв, не труївся ніколи.
- А ви?
Вона стенула плечима:
- Я, певно, поїду до тітки в регіон. Буду там працювати. Шкода, мені тут подобалося. І ви хороший клієнт.

Я: сумний і невиспаний, в дірявому взутті по зливі пруся під час відключення в улюблене кафе "Апостроф" попрацювати й дочекатися, коли врублять світло, щоби викликати аварійку, бо знову щось поламалося й залило сусідів; розуміючи, що плани пролітають шифонером над Парижем.

Апостроф: а в нас сьогодні кава за листочки. Один листочок – одна гривня^^

#мемуаразми #фото

Ранковий сюр: після шумної ночі сниться, як зникають будинки, вулиці й зупинки в Міжземеллі, бо там немає більше живих душ, самі видива. На дворі тим часом туман, звуки пострілів.
В момент, коли я це пишу, вимикають живлення.
#фото