насправді я досі тут. ось моя рука тобі. ось полунична каша швидкого приготування, на вечерю є суп, обов’язково у зашмаленій кастрюлі. у чашці – залишки розчинної кави, на чашці – море і якийсь корпоративний напис. простирадло пропалили недопалками. сусід знову буде сваритися. я вже помила чашку. море золотиться піщинками, у відпочивальників рушники розвішені, голі тіла заховані десь у затінку. заспівай мені. щось про те, як під спів хвиль, під крики мартинів й чужих дітей роздивляємось дві цяточки вдалині і ти кажеш це човни або кораблі, або просто буйки а я знаю, що то йдуть за руку Діва Марія та Марія Магдалена, милосердна та прощена. ні, кажеш ти, це всього лише два буйки стирчать спинами із безодні, просто поруч. ніби рука об руку. роздивляються на всі боки і бачать всі береги, прямо як ми. і вітер міцнішає часом від подібних припущень, я ховаюсь у витягнутий светр кольору зимової землі, до якої ти, звісно, не доживеш. заспівай мені ще, тому що інакше я не зможу змиритися зі смертю. хто може змиритися зі смертю, діти? дорослі? або тільки мертві, які самі ховають своїх мерців? життя – незбагненне диво смерть – захоплива подорож, а інакше не може бути. колись я закінчу писати тексти про літо, в якому стільки життя і стільки смерти; колись я зізнаюсь тобі у коханні і це буде неправдою; колись я розплющу очі і зрозумію що я все ще тут, на залитому сонцем пляжі, на якому ми ніколи так і не побували. я без заздрощів зможу подивитись на двох голих людей на піску, які ніби вперше живуть, тримаються за руки і сперечаються щодо двох цяток у морі, що ти їх вважав кораблями.

най це життя таки виявиться останнім у цьому знову ані ґенійка ані femme fatale ані Жанна ДʼАрк ані Віра Агеєва ані Ліза Сусік ані Туча ані хоча б тредвайф я лише посередниця ну знаєш щось на кшталт Харона на водах Стіксу памʼятаю на імʼя кожного порятованого але бути врятованою страх як боюсь у минулих втіленнях я була травницею сліпим лірником жебраком без кінцівок жінкою зґвалтованою печенігами юродивою охоронцем гробниць Кассандрою на руїнах Атен мухою в бурштині не пливла завойовницею не ходила шляхом з варягів у греки не втікала з-під вівтаря в монастир і з монастиря під вівтар не рубала ліси не рубала з плеча не палила міст або селищ я любила руки читати долі по них триматися їх приймати удари підставляти іншу щоку хоч би це життя було останнім я так втомилась я не відаю кіл за Данте лише перетинчасті лябіринти де стою у центрі й чекаю нових вірян що для них я стану компасом топосом еросом Таносом Хроносом мороком Марією Магдаленою Юдою Іскаріотом путівною зіркою найяскравішим спогадом смертю в Венеції останнім танго в Парижі я навчу їх володіти мечем словом мовчанням римою членом орігамі памʼяттю і безпамʼятством їхні руки зміцніють їхні болі послабшають вони навчаться тримати удар лінія долі стане дещо виразнішою як і світле майбутнє за обрієм а я як вперше повстану з попелу щоб стати новим уроком спалахом світла занепадом в темряву най це буде моє останнє життя feci quod potui faciant meliora potentes

балістична загроза на сході ну і що мені з того? хіба лише думки сковані і втома причаїлася в коридорі на руїнах будівлі список загиблих на твоєму запʼястку memento mori хочу уві сні поховати своїх мерців а сни… де? загроза КАБів на півдні означає, що нас розхуярить як Хіросіму разом з усіма тополями і осиками? перед кінцем ти скажеш, що я красива? тоді витримаю загроза БПЛа на заході із вікна милуюсь свіжесенькою загравою в укритті смакуватиму награно перебиратиму розбиратиму намистинки що складаються в слово с м е р т ь