Наче і читаю зараз, але з відгуками нібито пороблено — то роботи багато, то світла немає і не хочеться батарею ноута на рецухи витрачати, то папуга на клавіатурі танцює.  Ось нещодавно прочитала другий том «Невидимих» і «Край не для старих» — книжки, яким не хочеться відписувати два рядки та п’ять емоджі, але банально нема часу.  А от з «Наркотою» Вільяма С. Берроуза (видавали Комубук, переклав Гєник Бєляков) ситуація така, що двох рядків вистачить.  📍 Дебют автора, невеличкий, чесний, жорсткий звіт про життя наркомана в середині минулого століття. Почасти автобіографічна і радше документальна річ — спеціальної художності я в цьому не бачу. Є певна історична перспектива, але, звісно, через призму наркотиків — автор спостерігає за тим, як міняють закони у Штатах, як розвивається наркобізнес і змінюються клієнти. Відразу кажу: жодної романтизації тут немає. За ефектом це як «Реквієм за мрією», але без соплів, пафосу і красуні Дженіфер Конеллі. ✔ До речі, одна деталь, яка реально вразила більше, ніж натуралістиче зображення ломок і гнилих кінцівок. Книжка написана від першої особи, така собі автобіографія, і ось десь посередині оповіді герой згадує дружину. І я така — стоп, дружина? я щось пропустила? І тут річ не в тім, що він гей — одруженню це не заважає. Йдеться швидше про такий собі парадокс, коли оповідач-наркоман настільки зациклений на обставинах вживання, що така дрібниця, як дружина, спливає випадково. Коротше, зачепило.   Дайте знати, якщо вам потрібні відгуки на «Невидимих» і Маккарті. Може я таки роздуплюся на відгуки.  Суто слідкувати за тим, що читаю можна тут (гудрідз)  За тим, що дивлюся, тут (леттербокс)