👨‍💼 Зеленський відкинув мирний план, який передбачав відмову від Криму та сухопутний коридор для рф — FT. У 2023 році український продюсер Олександр Роднянський і друг путіна Маттіас Варніг брали участь у розробці мирного плану. За ним рф мала вивести війська з більшості захоплених територій, але зберегти Крим і частину Донбасу. Україна мала визнати російський контроль над Кримом і забезпечити сухопутний коридор до нього в обмін на гарантії безпеки. Роднянський передав пропозиції українському керівництву, однак Зеленський та тодішній очільник ОП Єрмак їх відкинули 🧡 підписатися | підтримати

Ціна ілюзій Що швидше українське суспільство та політичні еліти перестануть оцінювати міжнародні відносини винятково крізь призму «цінностей» і «справедливості», то більше фізичних і моральних сил у них залишиться для боротьби за збереження держави. Це не скасовує необхідності критично оцінювати останні кроки адміністрації Трампа, які фактично підривають багаторічну санкційну політику щодо Росії та зусилля, спрямовані на примус Кремля до конструктивних переговорів. Проте ми це вже бачили. В березні 2024 року адміністрація Джо Байдена закликала Україну припинити удари по російських НПЗ та іншій нафтовій інфраструктурі. Причини були до болю знайомі: зростання цін на нафту, виборча кампанія у США та небажання створювати додаткові проблеми для американських інтересів. Нинішній президент США має поверхове уявлення про міжнародні відносини, не особливо добирає слів і загалом особисто неприємний багатьом українцям. Можливо, саме тому подібні цинічні кроки з його боку переживаються значно гостріше. Насправді дуже боляче спостерігати за емоціями й без того виснаженого українця, який звикає до світу [хоч і повільно], де міжнародна система ієрархічна за фактичним розподілом сили, а формально суверенні держави мають рівні права, але далеко не рівні можливості захищати й реалізовувати власні інтереси. Коли українцю пропонували шлях інтеграції із Заходом [згодом закріплений навіть у Конституції], він не міг уявити, що попри спільне бачення російської загрози, Україна та США [в даному випадку] будуть готові платити принципово різну ціну за її нейтралізацію. Саме ця асиметрія інтересів і створює простір для опортуністичних угод, свідками яких ми є сьогодні. Ми справді є жертвами неспровокованої агресії. І було б справедливо, якби кожен, хто її здійснює чи підтримує, поніс заслужене покарання. Але міжнародна політика не зобов'язана відповідати нашим уявленням про справедливість. І нерозуміння цього теж має свою ціну. The tragedy of great power politics, чорт забирай. Тримаємось. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Про «вічну війну» та магічне мислення Усі дискусії про необхідність домовлятися з Росією про мир тут і зараз фактично позбавлені сенсу. На столі немає жодної пропозиції з боку Росії, яку можна було б предметно обговорювати. Натомість Путін розкручує спіраль ескалації, вкотре розраховуючи, що ця зима стане для України останньою. Але. Дуже важливо, щоб у момент, коли справді відкриється вікно для прийнятної угоди, частина українського суспільства та інтелектуального класу не опинилася в полоні протилежної ілюзії: мовляв, якщо Росія готова до врегулювання, це саме по собі є ознакою слабкості ворога, а отже з ним треба не домовлятися, а остаточно дотискати. Не скажу за всіх [можливо, я жертва власної стрічки чи рекомендацій], але мені часто трапляються дописи досить поважних і, на перший погляд, розумних людей, які наполегливо продають своїй аудиторії наратив про «останню сакральну битву, яка не залишить цю війну нашим дітям». Вибачте, але все виглядає так, що наші діти житимуть не у світі Фукуями з його «кінцем історії», а стикатимуться з тими самими безпековими та геополітичними викликами, що й ми. І, схоже, вони так само не побачать розпаду Росії, а наступник Путіна цілком може зберегти уявлення про її «історичний життєвий простір». Думка, що Україна прямо зараз перебуває в ендшпілі цієї війни – є лякаючим проявом релігійно-есхатологічного мислення, де фінальна битва добра зі злом має раз і назавжди унеможливити наступну війну. Переможці у Першій світовій війні, напевно, теж думали, що завдали ворогу фатального удару, після якого він уже не зможе оговтатися. Що було далі, думаю, ви знаєте. Тому, якщо Україна й перебуває в ендшпілі, то радше в ендшпілі одного з раундів цієї війни. І пауза [на прийнятних умовах] між такими раундами сама по собі не є смертельною. Як сторонній приклад багатофазної війни мені подобається аналізувати вірменсько-азербайджанський конфлікт [я не порівнюю цю війну з нашою], де маятник переваги не раз хитався від однієї сторони до іншої, а періоди ескалації змінювалися паузами для вичікування, відновлення сил і накопичення ресурсів перед наступною фазою. Але підкреслю: підстав для паузи зараз немає. Якщо уважно послухати Путіна на Валдаї, стає очевидно, що його цілі виходять далеко за межі Донбасу. Чому я взагалі проговорюю ці, здавалося б, прописні істини? Бо, по-перше, бачу схильність частини суспільства до ідеї «дотиснути» ворога тут і зараз [про це писав вище]. А по-друге, наші політичні еліти часто запізнюються з переоцінкою власних позицій: те, що ще вчора відкидалося як неприйнятне, завтра доводиться приймати вже за значно гірших обставин. Нагадаю, що в лютому 2025 року, під час сварки Трампа й Зеленського в Овальному кабінеті, українська позиція полягала в тому, що зупинка бойових дій по фактичній лінії фронту без гарантій безпеки сама по собі є неприйнятною. Тепер це ледве не єдине, чого ми вимагаємо від Росії, а гарантії безпеки перестали бути предметом серйозного обговорення. Звичайно, Росія й тоді навряд чи погодилася б на замороження війни. Але сама еволюція української позиції багато говорить про нашу здатність вчасно оцінювати межі власної сили та момент, коли простір для маневру починає звужуватися. Зараз перемир’я неможливе, тому що його не прагне Росія. Але коли така можливість з’явиться, важливо не піддатися магічному мисленню, ніби цього Левіафана можна повалити останнім рішучим ударом. Бо скільки ще ударів для цього знадобиться – не знає ніхто. А той, хто каже, що знає – або інфантил, або аферист. 🇺🇸 Гамбіт Трампа