ЩО Я ЧИТАЮ (І НАВІЩО)
Зі старої інкарнації Прим. пер.

Майкл Голд. Іст-Сайдські новелі
Пер. з англ. М. Йогансена, П. Петрова, В. Мисика (Х.: ДВУ, 1930)

В пору навчання художники сидять по музеях і перемальовують роботи старих майстрів — вбивають ремесло в пальці. Немає кращого способу чогось навчитися, ніж повторити своїми руками. Так само й перекладачеві буває корисно пороздивлятися кракелюри на трудах великих попередників.

Історія світової літератури безнадійно забула американського письменника Майкла Голда. Та й українською його переклали тільки тому, що чоловік записався в комуністи. Великих чеснот в його оповіданнях ніхто тепер не побачить — наївні замальовки з життя міської бідноти, прокльони в бік капіталізму, американська мрія уб’є тебе, синку, і всяке таке.

Єдиний смисл читати Голда зараз — це переклад. Припускаю, що для свого часу — надворі 1930 рік — він був цілком собі звичайним, бо й книжка прохідна, але мастерство, як в анекдоті, не пропьеш: Йогансен, Петров (не плутати з Домонтовичем) і Мисик своє діло добре знали.

В японській естетиці є поняття «сабі» — це краса, яку оприявнює час (її, наприклад, випромінюють дорогі вінтажні автомобілі). Отак і з перекладом оповідань Голда — час показує його красу. Сучасна українська мова помітно відрізняється від мови 1920-х років, і ця різниця створює ефект остранения (Йогансен називав його «поновленням»). Як не парадоксально це прозвучить, книжки 1920-х років — джерело свіжості. Протріть слова від патини — і вони заблищать.

Сам текст Голда — нічого особливого. Це побутові сценки з життя штетла, який переїхав з крижополя у Нью-Йорк і назвався Іст-Сайдом, але залишився штетлом, бо раніше людям межа осілості злетіти заважала, а тепер капіталізм — зробив усіх «безнадійними невільниками заробітної плати».

А от переклад дуже кльовий — аж п’ять сторінок виписок зробив. Пригощайтеся вишеньками:

спалахнула червінь
(= перше сонце встало)

людей легко усвоїти їжею
(= голодний собі не господар)

пустив його в злидні
(= розорив, рос. пустил по миру)

тюрмар
(= охоронець у тюрмі)

цукралики
(= карамельки; enjoy responsibly — кілька «рецензентів» мені «ломиголовку» у спогадах Фейнмана не пробачили)

сюрчання швацьких машин
(прекрасний приклад ономатопеї, по-простому, звуконаслідування)

староденна єврейська мова
(розкішний прикметник — колись нею говорили, а тепер ні)

напав на добру справу
(знайшов вигідний бізнес)

Завжди цікаво спостерігати, як українська мова обходиться без звичних для нас слів:

професійний стрілець
(= кілер)

безболна палиця
(= бейсбольна битка)

пристрої для розваги
(= атракціони)

старцювати
(= бомжувати)

спекулянт по маєтках
(= ріелтор)

Зацініть, яке хороше слово для «штрейкбрехера» — страйколом

І наостанок моє улюблене:

єврейчуки
(юрба галасливих єврейських дітей на вулиці; який зворушливий Jewish-Ukrainian encounter відбувається в цьому слові)

#книгопанорама #пропереклад

Зайве слово

Відкрию вам видавничий секрет: люди, які працюють над книжкою, між собою завжди називають її не так, як написано на обкладинці, а коротше. Зазвичай одним словом, рідше двома. Ясна річ, що ніхто при цьому не оперує підзаголовком. Така внутрішня назва — це ніби домашнє ім'я дитини — воно коротше за офіційне і «вільніше». Іноді з того, як редактори спонтанно починають називати книжку, можна вийти на оптимальну маркетингову назву (назва має «продавати», це тонке мистецтво вгадати).

Так от, бувають назви книжок, в яких зайве слово на обкладинці очевидне. Ось вам два приклади. Розкішна книжка сценариста Роберта Макі називається «Історія на мільйон доларів». Приберіть абсолютно непотрібні долари і вийде набагато краще й ідіоматичніше: «Історія на мільйон».

Або візьмімо відому книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб. Біографія раку». Займенник усі тут, на мій смак, теж зайвий. Приберіть його і стане краще: «Імператор хвороб. Біографія раку».

Що коротша і влучніша назва, то більше в ній енергії — читач це відчуває.

Орендарі

Ще один предмет колекціонування дорогої редакції — незвичні для сучасного ока нюанси на старовинних книжках.

Так з імпринту брошурки про австрійський концтабір Талергоф, який діяв під час Першої світової війни, ми дізнаємося, що в 1933 році у Львові видавали пропаганду російською мовою. Пропаганда, схоже, білогвардійська, еміграційна, бо орфографія добільшовицька, з ятями і єрами.

А типографія Ставропігійського інституту не сама це друкувала, а здавала верстати в оренду, про що й написано не де-небудь, а в імпринті — в найбільш видному місці. (Є сучасні видавці, які навіщось, крім своєї назви, пишуть в імпринті форму власності: наприклад, ТОВ. Робити так не треба, це поганий смак. Форма власності і назва — різні речі.)

Видавництва від типографій відділилися за історичними мірками зовсім недавно, буквально вчора. Доти це були функціональні синоніми. Все, що зараз робиться у видавництві, в епоху металевого набору робилося безпосередньо в типографії через особливості технології.

Фірмá

Є знаменита фотографія Стіва Джобса — він сидить вдома на підлозі під торшером Tiffany. Нею іноді ілюструють мінімалізм у побуті. Мовляв, речі поневолюють — беріть приклад з генія.

Цей же епізод з’являється у спогадах доньки Джобса Лізи. (Він багато років не визнавав, що це його донька. Травму вона, може, й залікувала, але шрам, судячи з книжки, лишився глибокий.) Дівчинка ніяк не могла второпати, чому в батька меблів немає — він же такий багатий.

Натомість фотка ця не про мінімалізм, а про болісний, на межі з душевним нездоров’ям, перфекціонізм. Усі предмети в кадрі дуже, дуже дорогі.

Біографу Айзексону Джобс розповідав, що йому просто не траплялися меблі, які не викликали би огиди. Коли трапилися — він купив (це була кухня німецької фірми Miele за половину грошей світу).

Його ідея (вона ж закладена в ДНК Apple) була в тому, що «правильний» предмет дає чуттєве задоволення — дивитися на нього і торкатися його має бути приємно. Виробник, який це розуміє, заряджає цінник по повній.

Клясер

Я окремо колекціоную в перекладацькому щоденнику гру слів у комерційному копірайтингу. Коли якось дотепно обігрують назву фірми або те, що вона виробляє, я такий хід записую і придивляюся, як його зроблено.

Жанр складний, тому хороший жарт трапляється рідко. Зіграти тонко, зі смаком, треба вміти.

З останнього, що трапилося на очі:

inkspired (чорнила фірми Lamy)

illegal pad (блокноти фірми Blackwing, яка постачає канцелярію у Білий Дім; на цьому прикладі можна перевіряти лінгвокраїнознавство у студентів: пояснив у чому жарт — отримав залік)

newphoria (рекламне гасло айфона-15 на офіційному сайті; українізували, враховуючи складність задачі, непогано: мрійновації)

моно спробувати (новий дизайн Монобанку; рано чи пізно вони обіграють, якщо ще ні, класичне моно? нуно!)

Улюблений приклад дорогої редакції — американська аудіофільська фірма Schiit. У неї геніальні рекламні гасла Schiit Happens і A Piece of Schiit. Мало яка фірма вміє поставитися до себе з такою самоіронією.

Якщо якісь такі приклади зачепилися вам за пам’ять, накидайте, будь ласка, у коментах.

Твір ≠ книжка

Емпіричні спостереження засвідчують, що не всі перекладачі відрізняють твір, який їм замовили перекладати, від книжки, з якої вони перекладають.

Твір — це текст. Книжка — це предмет, який можна потримати в руках. Це не одне і те саме. Твір публікують у формі книжки. І в книжках є технічна інформація, яка стосується не твору, а книжки, — перекладати її не треба.

Не треба перекладати каталожних карток Бібліотеки Конгресу, що їх на звороті титулу друкують. Навіщо це українському виданню? Хтось хоч раз бачив українську книжку з каталожною карткою Бібліотеки Конгресу? Так само не треба перекладати, що книжку «Надруковано у США на безкислотному папері» — ваш переклад опублікують в Україні на кислотному. Подібні речі — привід задуматися, чи розуміє перекладач, що він робить.

Треба подумати «Що я роблю? Чи є в цьому смисл?». І в разі сумнівів ввічливо перепитати свого редактора.

Про перекладачів, які беруть дурне в голову і перекладають зайве, є анекдот, як офтальмолог просить пацієнта прочитати нижній рядок в таблиці перевірки зору. Той читає:

— Віддруковано в Крижопільській друкарні № 2. Замовлення 25-1103. Тираж 5000 примірників.

Мистецтво логічного наголосу

Таємне знання старих редакторів: логічний наголос в українській мові падає на кінець речення.

Все для жінок і Для жінок — все. Відчуйте різницю в асортименті )

Мистецтво фемінітиву

Фемінітив від слова гуру — гурія.

Обман слуху

Їду в поїзді. Сусід по купе, з вигляду студент, тихенько слухає на блютуз-колонці Wish You Were Here «Пінк Флойда». «Ого! — думаю. — Є ще молодь в порохівницях. Я не останній з могікан — передостанній». «Пінк Флойд» закінчується і починається така бум-ца-ца, що на багажну полицю ховайся. Чувак, виявляється, радіо слухав )

Зліва по лінії

Недавно у великому тенісі був цікавий момент: вперше за всю історію спостережень у першій десятці рейтингу не було тенісиста, який грає зліва однією рукою. Лишилися тільки ті, хто грає зліва двома, бо так удар виходить сильніший і стабільніший. Любителі тенісу драматичний смисл мізансцени зрозуміють.

Одноручний удар зліва по лінії був утіленням самої тенісної естетики. А тепер це щось типу вінілових платівок і чорнильних ручок. Пішла епоха.

Якщо вам цікава ця тема, то у видавництві «Лабораторія» знову yard sale до 30 квітня. Біографію великого Роджера Федерера в перекладі дорогої редакції можна купити на 200 гривень дешевше: 299 гривень замість 499.

Роджер Федерер — це як Леонардо або Мікеланджело, тільки про теніс. У нього я вчився не брати роботу на корт — «робота» має лишатися на тренуванні.

Обман зору

Їду в поїзді. Сусід по купе, бородатий хіпстер, читає книжку. Підглядаю, як називається. "Бібліотєка прєподобного Сєрафіма. Запискі Ніколая Алєксандровіча Мотовілова". А, нє, думаю, не хіпстер.

Еволюція

Як мінявся найвідоміший видавничий логотип у світі. «Пінгвін», по суті, винайшов дешеві книжки в обкладинці — те, що англійською називається trade paperback.

Анімалістичний логотип — складний жанр, геометрично-абстрактний зробити простіше. В Україні такі у ВСЛ і «Бородатого тамарина», колись ще був бик у «Якабу». У «Лева» логотип, здається, встиг уже еволюціонувати. Можливо, ще у когось є тваринки, але на думку зараз не спадає.

Є простий спосіб безкоштовно покращити свій логотип — треба просто прибрати з нього слово видавництво. Ще одна ознака хорошого логотипу — він уміє мінятися, залишаючись собою, як от «Пінгвін»

7

Тим часом без зайвого шуму вийшло аж сьоме видання «Антикрихкості» Насіма Талеба. З усіх моїх перекладів цей витримав найбільше перевидань.

«Антикрихкість» — це продовження знаменитого «Чорного лебедя». Перша книжка відповідає на питання «хто винен» (спойлер: принципова неможливість опанувати випадок). Друга — на питання «що робити» (спойлер: плекати в собі антикрихкість — уміння видобувати користь з мінливості, яка вбудована в життя на фундаментальному рівні).

У книжок Талеба репутація «складних», але насправді вони легкі, дотепні й афористичні, інакше бестселерами не стають. Зараз у моді книжки про те, як бути стоїком, а Талеб показує, як бути скептиком. (Поєднання стоїцизму зі скептицизмом — найкраще щеплення для здоров’я душі.)

Короткий зміст «Антикрихості» викладено у класичному медичному анекдоті:

— Лікарю, я зламав ногу у двох місцях!
— Ви запам'ятали ці місця?
— Так!
— Більше туди не ходіть.

Інджой. Продається у всіх пристойних книгарнях і на сайті видавництва.

Три зірки

Найвища відзнака для ресторану — мішленівська зірка. Одна зірка — дуже хороший ресторан. Дві — винятковий. Три — ресторан настільки хороший, що заради нього варто відбути далеку дорогу.

Щось подібне варто придумати для художніх виставок. Три зірки — настільки хороша виставка, що заради неї варто поїхати в іншу країну.

Про виставку Алли Горської, яка триватиме в Українському домі до 28 квітня, дорога редакція чула стільки хорошого, що треба їхати в Київ. Можливо, це найвидатніша майстриня української мозаїки за всю її новітню історію.

(В історії специфічне почуття гумору: сказати б тим, хто нищив вітраж Горської у Червоному корпусі університету, що через пів століття Київ бомбитимуть росіяни, а Горську виставлятимуть в музеї Леніна на площі Ленінського Комсомолу.)

Мистецтво мозаїки, по суті, втрачене — дороге і нікому тепер не потрібне. В епоху первісного накопичення капіталу, яку ми зараз проживаємо і будемо перетравлювати ще довго, уявити, що автобусні зупинки по селах оздоблюють мозаїкою, неможливо. Замість мозаїк тепер мурали — вони суттєво дешевші.

Кайф мозаїки Крістофер Александер пояснює тим, що людині потрібен перепад масштабу — зміна в розмірі деталей у діапазоні від 2 см до 2 метрів. Саме тому нам так приємно гуляти по старовинних європейських містечках: там безліч декоративних деталей у масштабі людського тіла — око радіє. Мозаїка, на відміну від муралу, вміє мінятися з кожним кроком і давати деталі в різному масштабі: роздивлятися її впритул не менш цікаво, ніж з відстані.

Словом, не відмовте собі в задоволенні — такі виставки бувають не щодня.

Єдина мозаїка Алли Горської в Києві. Колись ресторан «Вітряк», проспект Глушкова, 11. Судячи зі спогадів про Горську, найтяжче було не замісити цементний розчин і восени задубілими руками все це викласти, а «вибити», тобто дістати на склозаводі смальту.