Телеграм канал «Тренинги и Коуч»

Иногда человек полчаса сидит в машине возле собственного дома.

Уже приехал. Двигатель заглушен. Можно открыть дверь — но почему-то не хочется.

И дело может быть не в том, что он не хочет домой.

Иногда психика просто откладывает встречу с напряжением: разговором, конфликтом, холодностью, чужими ожиданиями или необходимостью снова быть сильным.

Тогда машина на несколько минут становится маленьким безопасным пространством.

Так может проявляться эмоциональное избегание. Не обязательно как побег. Иногда это ещё десять минут в телефоне, лишний круг вокруг квартала или работа допоздна.

Пауза сама по себе не проблема. Важно заметить другое:

От чего именно я сейчас пытаюсь получить отсрочку?

Иногда ответ на этот вопрос рассказывает о нашем состоянии гораздо больше, чем сами «лишние полчаса».

🧪 Тест Telegram-публикации. Если ты это видишь — Telegram работает.

Іноді ми сумуємо не за людиною.
Ми сумуємо за собою поруч із нею.

Після розриву втрачається не лише партнер. Разом із ним можуть зникнути звичний ритм життя, спільні плани, певна роль, відчуття приналежності й навіть частина нашої ідентичності.

Тому цілком можливо сумувати за людиною і водночас не хотіти повертатися до неї.

Ми можемо сумувати за ранками, які починалися разом. За місцями, які стали «нашими». За мріями, які колись здавалися спільним майбутнім. За тією версією себе, якою були в цих стосунках.

Це не означає, що рішення піти було неправильним.
Це означає, що психіка проживає втрату.

Іноді шлях уперед починається з простого усвідомлення: «Я сумую не за тобою. Я сумую за собою тієї пори».

А далі поступово можна почати створювати нову себе — вже не поруч із кимось, а поруч із собою.

Іноді ми сумуємо не за людиною.
Ми сумуємо за собою поруч із нею.

Після розриву втрачається не лише партнер. Разом із ним можуть зникнути звичний ритм життя, спільні плани, певна роль, відчуття приналежності й навіть частина нашої ідентичності.

Тому цілком можливо сумувати за людиною і водночас не хотіти повертатися до неї.

Ми можемо сумувати за ранками, які починалися разом. За місцями, які стали «нашими». За мріями, які колись здавалися спільним майбутнім. За тією версією себе, якою були в цих стосунках.

Це не означає, що рішення піти було неправильним.
Це означає, що психіка проживає втрату.

Іноді шлях уперед починається з простого усвідомлення: «Я сумую не за тобою. Я сумую за собою тієї пори».

А далі поступово можна почати створювати нову себе — вже не поруч із кимось, а поруч із собою.