Телеграм канал «Олексій Таймурзін»

Відпочинок за кордоном для дітей загиблих воїнів, полонених, військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб, багатодітних родин - а поїхали діти чиновників, депутатів від слуг народу і наближених до них бізнесменів. Ці поїздки фінансували міжнародні партнери. Це була допомога для тих, хто справді постраждав від війни. Але її тихо “переписали” на своїх. Поки одні втрачають батьків на фронті, депутати та чиновники влаштовують своїм нащадкам канікули за кордоном чужим коштом. Якщо це не дно - то де воно? Якщо це не цинізм - то що тоді? ▪️ Складайте мандати. ▪️ Пишіть заяви на звільнення. ▪️ Готуйтеся нести відповідальність.

https://t.me/svoiKR/42715 https://t.me/svoiKR/42717 https://t.me/svoiKR/42719 https://t.me/svoiKR/42721 Це, звісно, піздець вселенського масштабу. Але чую нутром: вже завтра Миколка Лукашук вийде з цим своїм глибоко втомленим, сумним гібалом, почне розповідати щось про «маніпуляції», «наклепи, «провокації ЗМІ» і «замовлення інопланетян». І, звісно ж, він і вся його шобла- святі, кришталеві і ахуєнні. Нічого не сталося. Просто нам, бидлу, все ввижається. Ну йдіть ви нахуй, чесно.

День журналіста. Це вже не свято.Це дата з присмаком крові й правди. Бути журналістом в Україні сьогодні - це не про прескарту. Це про те,щоб показувати війну такою,як вона є. Без блюру.Без цензури.Без узгоджень. Це про те,щоб показувати світові воєнні злочини росії. Не вигадувати героїв - а фіксувати реальність. Це про сміливість говорити те,що незручно владі. І ще більше - про відповідальність говорити те,що не хоче чути світ. Тисячі наших колег тепер у військовій формі.Десятки - вже ніколи нічого не напишуть. Вони не стали «колишніми журналістами». Вони просто пішли до кінця. Справжня журналістика не служить режиму.Вона служить правді. І поки ми ще тут,поки пишемо,знімаємо, говоримо - слово сильніше за страх. Світла памʼять тим,хто віддав життя. Повна повага тим,хто не зламався. Слава тим,хто не боїться називати речі своїми іменами. Слава Україні 🇺🇦