🔥26 квітня 2014 року. Горіла історична будівля на вулиці Паризької комуни, 44 (нині Пилипа Орлика).
Відео: Влада Соляник
#Полтава2014 #пожежа #музичнікласи #ЮтаТБ
Поет, літературознавець, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Лідер українських неокласиків. Легендарний професор, на лекції якого приходили навіть викладачі, покидаючи власних студентів.
Він був небезпечний для радянської влади вже самим фактом свого існування. Бо руйнував міф про «провінційність» і меншовартість української культури. Для нього Україна була частиною великої європейської традиції — з Горацієм, Вергілієм і Данте, перекладеними українською.
Микола Зеров народився в повітовому Зінькові на Полтавщині, в учительській родині з глибоким козацьким корінням з‑під Диканьки. У домі звучали дві мови — і саме мати прищепила дітям любов до української. Родина була велика, освічена, вимоглива до себе.
Ще гімназистом Зеров видавав рукописний журнал «Скучающий осьмоклассник», писав дотепні пародії й вирізнявся феноменальною пам’яттю.
Про його лекції ходили легенди. Під час занять Зерова в аудиторіях панувала тиша — настільки уважно ловили кожне слово. Колеги переносили свої пари, бо слухати його було важливіше. Він умів говорити складне легко, без пози й зверхності.
Як поет Зеров обрав найскладніші форми — сонет і александрійський вірш. Його збірка «Камена» стала вершинним зразком неокласичної поезії. А переклади античних авторів показали, що українська мова здатна на все.
Він підтримав Хвильового у літературній дискусії 1920‑х і кинув свій інтелектуальний клич: Ad fontes — «До джерел». Не до лозунгів, а до культури. За це його оголосили «буржуазним націоналістом».
1935 року Зерова заарештували за вигаданим звинуваченням у керівництві «терористичною організацією». На Соловках він перекладав «Енеїду» Вергілія українською. Рукопис втрачено.
3 листопада 1937 року Миколу Зерова розстріляли в Сандармосі.
Йому було 47.
Монастирське кладовище є одним з найстаріших некрополів у Полтаві, воно знаходиться під Монастирською горою – між залізницею та річкою Тарапунька.
Основуючись на стилістиці надгробків знайдених на території цвинтаря найдавніші датуються першою половиною ХІХ століття і мають готичний стиль.
Окрім цього, культурно-історичною цінністю цього місця є велика кількість поховань видатних полтавців, але більшість з них можливо назавжди втрачена, через особливості природного ландшафту.