Останні дні багато бачу постів з приводу ждунів у прифронтових територіях. Не секрет, що залишаються переважно пенсіонери, чи сімʼї з великими фінансовими проблеми, або відверті асоціали. Зазвичай, у кого є змога виїхати безпечно - виїжджають. Хтось в Україну, хтось в Європу, хтось через Європу до ерефії (хто її дуже любить, або у кого там живуть родичі). Шахтар з Покровська з двома дітьми зазвичай має інші погляди на життя, інші цінності, та інші бажання, аніж 20-річний доброволець зі Львова. Вони навряд зрозуміють одне-одного у своєму цивілізаційному виборі. Рідко ватник-ждун, у якого є фінансова можливість виїхати, буде сидіти під кабами, фпвшками і скидами, жити в розваленому підвалі, півроку митись з баклажки раз на місяць заради того щоб зустріти російського окупанта. З одного боку, з пособниками окупантів та ватними підарами, які відверто чекають чи сприяють окупації, наші мають повне моральне право діяти згідно воєнного часу. З іншого боку, треба розуміти що бабуся, яка все життя прожила в своєму будинку не надто хоче їхати невідомо куди з пенсією в 4 тисячі гривень, маючи консервацію в підвалі на три покоління, город і чотирьох котів.