Телеграм канал «Психолог Плохих»

#диференційний_словничок
Зусилля vs Насильство над собою

Періодично стикаюся з питанням, а в чому різниця між цими речами - і там і там тре заставити себе щось робити, чого робити не хочется. А різниця між цими станами величезна, я б навіть сказала фундаментальна - вона в тому, чи ми "будуємо" себе, чи "руйнуємо" (останнє слово можна і без лапок).

Головна відмінність в тому, як ми поводимося із собою та своїми внутрішніми частинами.
Зусилля - це про діалог. Коли ми робимо зусилля, ми визнаємо свій внутрішній конфлікт (обов'язкова частина, бо інакше не було би потреби до чогось себе спонукати). Одна частина хоче відпочивати, а інша - досягти мети. Докладаючи зусиль, ми не "вбиваємо" втому/лінь/прокрастинацію/підставити своє, а вступаємо в діалог, визнаємо їх право на існування, але обираємо дію. Обидві сторони почуті, вибір робиться по пріоритетам.

Насильство над собою - це внутрішня диктатура, де місця для переговорів звісно немає. Замість них є накази (думаю, кожен зможе згадати варіанти таких із власного досвіду). Це стан розщеплення, де одна частина "лупцює" іншу. В результаті психіка не розвивається, а лише вчиться краще "терпіти удари" та пристосовуватися (класичний варіант, як на мене - прокрастинація, але думаю, тут також кожен може згадати свої особисті штуки).

Друга важлива відмінність у тому, як результат діяльность вбудовується в наше життя (або ніт).
Досвід, здобутий завдяки зусиллям, стає частиною нас. Ми можемо "присвоїти" собі результат власної роботи, відчути гордість за себе, задоволення, + до самооцінки і т.д.

А от насильство неможливо інтегрувати, його можна тільки витримувати. Воно сприймається психікою як чужорідне вторгнення, навіть якщо джерело цього насильства ми самі. Досягнення мети через насильство частіше за все не приносить радості/задоволення, лише спустошення, бо він "куплений" ціною зраджування та нехтування власними потребами.

Насилля над собою можна перетворити на зусилля, якщо 1) дати голос частині, яка каже "ні, не хочу!", зробити її легальною, 2) змінити (але не механістично через мантри, а усвідомлюючи власні внутрішні процеси) "мушу" на "обираю" та 3) відповісти собі на питання (але дууже чесно) "нахріна мені це треба? що особисто я хочу отримати?" і такі подібні. Якщо відповідь особисто для вас змістовна та хоч троооохи виходить за межі "уникнути покарання", то напрямок вибраний скоріш за все вірно.

#про_проективну_ідентифікацію

Саме, як на мене, адекватне, прикладне та без зайвих "магічних" метафор поясненя феномену проективної ідентифікації дає Томас Огден.

В його тексті термін проективна ідентифікація позначає групи фантазій та супровідних об'єктних відносин, пов'язаних з позбавленням від небажаних аспектів власного Я; розміщенням цих небажаних «частин» в іншу людину; і, нарешті, з «відновленням» модифікованої версії того, що було виштовхнуто.

Схематично, проективну ідентифікацію можна розглядати як цілісний процес, який для нагляності розділений на таку послідовність:

1 крок - бажання позбутися якоїсь частини себе, або тому, що ця частина загрожує знищити Я людини зсередини, або тому, що людина відчуває, що ця частина перебуває під загрозою атаки з боку інших аспектів Я і повинна бути захищена, тому її "преміщують" всередину іншої людини, бо не має власного внутрішнього інструменту, щоб це самостійно обробляти.

2 крок - "проектор" чинить тиск на "одержувача" проекції, щоб той відчував себе та поводився відповідно до проективної фантазії. Для того, щоб індукувати ці переживання в іншому людина всіма доступними засобами намагається змусити цього іншого відчувати те, що їй потрібно, щоб він відчував. А з реальністю, яка не є корисною для підтвердження проекції, поводиться так, ніби її не існує. Ця маніпуляція реальністю та, як наслідок, можливе поступове порушення тестування реальності, і це є лише одним із методів створення тиску для дотримання проективної фантазії. Цей тиск не уявний, а реальний, і він здійснюється за допомогою безлічі різних взаємодій між "проектором" та "одержувачем". Проективної ідентифікації не існує там, де немає взаємодії між "проектором" та об'єктом.

Доволі "ефективно", наприкад, працює принцип "якщо ні, то": "Якщо ти не такий, як мені потрібно, то тебе для мене не існує". У терапевтичній взаємодії терапевт змушений, наприклад, відчувати страх стати неіснуючим для клієнта, якщо він перестане поводитися відповідно до проективної ідентифікації клієнта (наприклад, почне утримувати кордони сетінгу, які до цього "поплили").

3 крок - "психологічна обробка" проекції її "одержувачем" та ре-інтерналізація модифікованої проекції "проектором".
На цоьму кроці можливий психологічний розвиток того, хто проеціює, якщо проекція успішно оброблена та реінтерналізована.

Іншими словами - якщо той, на кого направлена проективна ідентифікація зможе її якнайадекватніше обробити і в терапевтичному форматі повернути людині, яка проеціює, то в цій точці можливі зміни та розвиток. (А це окрема тема, як обходитися з проективною ідентифікацією в терапії, бо далеко не завжди корисно в такій ситуаціі прямим текстом говорити "коли ось це, то я відчуваю себе так-то і так-то" або щось накшталт цього).

На останок додам, що проективна ідентифікація - це психологічний процес, який одночасно є:
1) типом захисту (служить для створення відчуття психологічної дистанції від небажаних (часто лякаючих) аспектів власної особистості),
2) способом комунікації (процес, за допомогою якого почуття, що відповідають власним, викликаються в іншій людині, тим самим створюючи відчуття розуміння нею або відчуття «єдності» з нею),
3) примітивною формою об'єктних відносин (спосіб буття з частково відокремленим об'єктом та взаємодії з ним)
4) шляхом до психологічних змін (процес, за допомогою якого почуття, подібні до тих, з якими людина бореться, психологічно обробляються іншою людиною та стають доступними для реінтерналізації у зміненій формі).

Джерело: стаття Thomas H. Ogden "On Projective Identification".
У перекладі, по-мойму, є в книзі "Проективная идентификация и терапевтическая техника"