Щороку з Містечка містяни ходою ідуть
з хрестами-іконами, віру несуть і зневіру,
щоразу лишають в печері великого Звіра
невинну дитину. Інакше загинуть, помруть,
інакше, як жертву не лишать, то Звір їх уб'є!
Ідуть на заклання, сердешні, в жалобні світанки.
Один раз на рік вони вішають чисті фіранки,
вдягають святкове убрання найліпше своє,
співають пісні молитовні для Звіра, псалми,
улещують люту потвору, ведучи дитину, –
для когось єдину доньку чи найменшого сина, –
посполу сміються й ридають гіркими слізьми.
Така безпросвітна процесія, тужна хода!
Така невпокоєна кара, пекельна угода,
яку п'ють містяни, мов чорну болотяну воду,
і їм видається живою ця затхла вода.
На зустріч із фронту крокує звичайний Солдат,
в мішку теплий вітер і меч висне в піхвах потертих.
Він чує задавнений дух невблаганної смерті
і запах їдкий безневинних столітніх утрат.
Витягує меч і заходить до Звіра один.
І мовчки вбиває, хоча і нагрів дещо чуба.
Виймає тварюку, рубає, січе душогуба
на безліч кавалків, десятки мерзенних частин.
І кожен з містян вже не знає, із ким він, і де.
І кожен хапає куски від кривавого герцю –
собі крихту Звіра лишає в порожньому серці…
Солдат витирає меча. Відвертається. Йде.
____
Anatoliy
https://www.facebook.com/share/p/187hoJBpLY/
❤
442
🔥
130
👍
83
😢
29
👏
10
🙏
6
🤬
1