Телеграм канал «Padre Poltava»

Найстрашніше в історії про гадаринських біснуватих — не демони.
Найстрашніше — реакція людей, які молилися Богу про те, щоб він покинув їх і залишив в пеклі.
Христос звільняє біснуватих від влади демонів. Здавалося б, усі мають радіти, але вони просять Його... піти.
Чому? Бо в море втопилося стадо свиней.
Свині виявилися важливішими за людську свободу.

Свині — це образ життя, зануреного лише в земне, тілесне, чуттєве. Христос приходить не тільки вигнати демонів. Він приходить зруйнувати той спосіб життя, у якому демонам було комфортно.
І ось тут починається найважче.
Ми часто просимо Бога змінити наше життя, але не хочемо, щоб Він торкався наших "свиней": наших пристрастей, наших залежностей, нашого самолюбства, наших маленьких і великих ідолів.
Ми хочемо спасіння, яке нічого не коштує.
Хочемо Христа, Який благословить наше старе життя, а не створить нове.
Але так не буває.
Коли Христос входить у життя людини, Він завжди щось руйнує: не людину, а її рабство.
І тоді кожен із нас має або втопити своїх свиней і довіритися Богу, або молити Бога, щоб Він пішов. А коли Бог уходить - залишається пекло.

ШІ зробив гарне відео про шлях Патріарха Мстислава, полтавця, який свого часу був парафіянином нашого храму.

В коментах до посту про вдячність Богові написали:
«Як можна дякувати Богові за те, що цього разу загинув не ти, а "сусід"? Яка різниця, хто загинув?!»
Різниця справді не в цьому.
І я ж зовсім не закликаю дякувати за чужу смерть.
За смерть не дякують.
За смерть плачуть, моляться, і намагаються зробити все, щоб її було менше.

Але ми, українці, повинні нарешті усвідомити одну річ.
На москві російський режим давно виніс смертний вирок кожному з нас.
Не лише військовому.
Не лише мешканцю прифронтового міста.
Кожному українцю.
Тому кожен прожитий день — це не привід для байдужості, а привід для вдячності.
Не тому, що хтось інший загинув.
А тому, що Господь ще дав тобі час.
Час обійняти близьких.
Час сказати "люблю".
Час покаятися.
Час допомогти комусь.
Час зробити ще одну добру справу.
Ми не знаємо, наскільки саме Бог втручається в історію. Про це справді сперечаються богослови століттями.
Але ми точно знаємо інше: кожен день життя — це дар.
І якщо сьогодні ти ще можеш дякувати Богові, значить, Він ще довірив тобі цей день.
Не змарнуй його.
Господь відтермінував твій смертний вирок ще на один день.
Подякуй за це.

Після нічної атаки мені весь день пишуть люди.
Не з питаннями.
Не зі скаргами.
З одним проханням:
"Отче, відправте подячний молебень. Господь зберіг нас від смерті".

Після ночі вибухів, після безсоння, після страху люди насамперед дякують.
Не тому, що війна закінчилася.
Не тому, що більше не буде атак.
А тому, що ще один день подарований Богом.
Атаки ще будуть.
Буде важко, буде боляче, але найстрашніше — не втратити дім. Найстрашніше — втратити пам'ять про те, хто ми.
Ми — народ, який уміє не лише просити Бога про допомогу, а й дякувати Йому.
Народ, який навіть під обстрілами знаходить сили сказати:
"Слава Тобі, Господи!"
Тримаймося.
Молімося.
Дякуймо.
І пам'ятаймо: поки ми не втрачаємо віри, нас неможливо перемогти.
Слава Ісусу Христу!

У гріха завжди є пояснення
Гріх рідко приходить до людини зі словами:
— Я прийшов тебе знищити.
Ні.
Він приходить із поясненням.
"Так склалися обставини, усі так роблять, я просто захищав себе, я маю право".
У диявола ніколи немає сильніших аргументів, ніж наші власні.
Бо найбільша пастка — не сам гріх.
Найбільша пастка — навчитися його пояснювати.
Людина дивовижно влаштована. Вона здатна звикнути майже до всього. Навіть до духовної смерті. І якщо не хоче каятися, її розум починає працювати адвокатом диявола. Він знаходить причини, виправдання, психологічні теорії, складне дитинство, токсичних людей, неправильну генетику, невдалий збіг обставин...
Усе що завгодно, аби тільки не сказати прості слова: "Я згрішив"
Саме тому покаяння починається не тоді, коли ти знайшов причину, а тоді, коли перестав шукати виправдання.
Блудний син не повернувся до батька після довгого самоаналізу.
Він повернувся після короткої й чесної думки:
"Встану і піду до батька мого".
Ось і все.
Не тому, що зрозумів себе.
А тому, що перестав себе виправдовувати.
Покаяння — це не складне психоложество, це мужність перестати брехати самому собі.
І саме з цього моменту починається свобода

Петро і Павло — святі, з якими були проблеми. Як і з усіма справжніми.

Павло гнав Церкву, схвалював убивства християн. Петро так завзято повчав Христа, що почув: "Відійди від Мене, сатано!" А потім ще й тричі зрікся Його.

Фома не вірив навіть апостолам. Яків та Іоан, "сини грому", хотіли спалити самарян вогнем з неба. Матвій був митарем. Симон — політичним радикалом.
Коротше кажучи, проблеми були з усіма.
Лише з Юдою — майже жодних. Тихо носив скриньку, не сперечався, справно виконував свої обов'язки... А потім зрадив Христа і повісився. Зато за життя був безпроблемним.

У Бога і з нами проблем вистачає. Ми сумніваємося, падаємо, сперечаємося, зрікаємося, часом удаємо із себе кращих християн, ніж є насправді.
І це не привід для відчаю.
Бо святість народжується не з бездоганності, а з вірності. Не з безгрішності, а з покаяння. Не з ідеальності, а з любові, яка щоразу повертається до Христа.
Господь не боїться "важких людей". Він саме таких і кличе.

І ще. Саме апостоли були першими християнськими блогерами.
Без студії. Без мікрофонів. Без алгоритмів і монетизації.
Вони говорили до людей, сперечалися, відповідали на незручні запитання, писали довгі "пости", подорожували, збирали аудиторії, отримували хвилі хейту, їх "банили' - виганяли з міст, били камінням, саджали до в'язниць.
Єдина різниця в тому, що вони не збирали лайки.
Вони збирали хрести, а не рахували перегляди.
Вони просто збирали тих, хто через їхнє слово знаходив Христа.
Тож зі святом наших небесних покровителів, друзі - блогери!
Нехай святі Петро і Павло моляться за нас — таких самих незручних, поламаних, але дуже живих!
Слава Господу Богу нашому — і блогерам Його!

Релігія схожа на альпінізм.
Одні завдяки їй піднімаються на вершини, де повітря прозоре, а горизонт такий широкий, що починаєш бачити світ очима вічності.

Інші ж назавжди залишаються лежати десь на схилі.
Замерзлі, іноді до смерті.
З прапорцями правильної доктрини в руках.
З посвідченням досвідченого альпініста в кишені.
З купою фотографій чужих вершин у телефоні.
Але так і не піднявшись.

Бо проблема не в горі.
І навіть не в спорядженні.
Проблема в тому, що можна все життя вивчати карти, сперечатися про маршрути, сваритися через колір мотузки й так і не зробити жодного кроку вгору.
Христос не створив клуб шанувальників альпінізму.
Він покликав людей підніматися.
Не колекціонувати правильні слова про Бога, а йти до Нього.
Не поклонятися спорядженню, а долати висоту.
Не будувати базовий табір біля підніжжя гори, а іти.
Бо віра — це рух.
А релігія має бути мотузкою, яка допомагає піднятися.
Зрештою, якщо ти віру зробив морозильною камерою, хіба в цьому є провина Бога?