Телеграм канал «Padre Poltava»

Ніам всім є кого поминати за спокій.
Незабаром Великий Піст. Час духовної та природньої весни.
В нашому храмі традиційно в піст щодня служиться заупокійна літія - молитва за померлих, постовик.
Якщо ви бажаєте, щоби 40 днів Великого Посту ми щодня поминали ваших померлих близьких - пишіть імена в коментах, у стовпчик.

За бажанням та можливістю, пожертви можна на картки
Приват 4149 6293 5271 2897
Моно 4441 1110 4323 4644
PayPal strierej@gmail.com

Нехай щаблі вашої особистої піраміди Маслоу стоять рівненько й міцно:
на першому — гарячі млинці,
на другому — сметанка без обмежень,
а на вершині — любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, стриманість та вдячність Богові

Щоб Масляна запам’яталася теплом, сміхом і ще одним "ну це був останній млинець'

З Масляною, парафіяни!

Страшний Суд
Ми звикли повторювати, що людина покликана панувати над власною природою, підкорювати її, дисциплінувати, виправляти. Дійсно так і є. Проте Євангеліє відкриває значно глибшу істину: Христос не протистоїть людській природі й не руйнує її, а ототожнює Себе з нею, входить у саму її глибину і оновлює її зсередини. Ми маємо можливість опанувати свою природу тому, що її оновив Христос.

Коли Він говорить: "Я був голодний… Я був у темниці…", — це не образ і не метафора співчуття. Це одкровення про те, що людська природа в Ньому стала місцем Божої присутності. Тому ставлення до людини є ставленням до Самого Христа.

Любов у цьому світлі постає не просто моральною вимогою чи емоційним імперативом, а способом існування за оновленою природою — способом буття в Царстві Божому, яке вже проростає всередині нас. Нелюбов же — не нейтральний стан і не "звичайна слабкість", а протиприродне викривлення, розпад цілісності, відмова бути тим, ким людину задумано.

Страшний Суд у такому розумінні — це не юридичний процес і не небесний трибунал, де зважують вчинки; це випробування любові, зустріч із Божественним Світлом, яка виявляє істинний стан серця. І те саме Світло, яке для одних стає радістю та повнотою, для інших переживається як вогонь — не тому, що Бог змінюється, а тому, що людина по-різному здатна Його прийняти.

Саме тому Страшний Суд не можна відкладати лише в есхатологічне "колись". Він уже звершується. Кожна наша відповідь на страждання, кожна реакція на біль ближнього, кожне рішення — допомогти чи відвернутися — є участю в цьому Суді.

І особливо наша війна стає місцем Суду, бо Суд — це розкриття того, що вже відбулося всередині людини. Вона оголює серця, знімає маски, виявляє, чи живемо ми любов’ю, чи дозволили страху, ненависті та байдужості визначати наше буття.

Отже, Страшний Суд — це не про те, як Бог ставиться до людини, бо Його ставлення незмінно є любов’ю. Це про те, ким людина стала щодо Бога і ближнього. І головне питання полягає не в тому, чи прийде Суд, а в тому, чи є для нас Боже Світло радістю — чи обпікаючим вогнем.

Оголошення:
У зв'язку з засиллям порноботів, доступ до коментарів на цьому каналі тепер буде обмежений.
Для можливості залишати коментарі, потрібно доєднатися до групи:
https://t.me/R4zKqNLcSMUfqaUc

На м’ясопусну поминальну суботу ми знову вимовляємо прості слова:
"Царство Небесне".
Ми бажаємо його тим, хто відійшов від нас в засвіти.

Але чому наші молитви мають силу?
Не тому, що ми переконуємо Бога.
І не тому, що нагадуємо Йому про тих, кого Він і так знає.
А тому, що ми вже в Царстві.
Бо Царство Боже — всередині нас.
Бо на Літургії воно відкривається не як метафора, а як реальність.

І коли ми молимося за померлих — це не лише прохання, -це заклик до єдності.
Заклик бути в Царстві, являти Царство,
жити в тому Царстві, яке вже прийшло в силі.

Сьогодні ми особливо згадуємо воїнів.
Тих, хто загинув, захищаючи життя.
Тих, хто не повернувся з позицій.
Тих, чиї імена звучать у наших храмах крізь сльози.
Ми не просто згадуємо їх, ми не просто сумуємо, ми стоїмо разом: живі й померлі.
Бо Євхаристія — це новий спосіб життя,
у якому смерть не розриває, а лише змінює спосіб присутності.
Так, це надприродна єдність, вона перевищує логіку цього світу, вона сильніша за гріх, за страх, за війну, за смерть.
І саме тому ми молимося: бо в цій єдності радіє вся повнота Церкви — і ті, хто ще йдуть дорогою землі, і ті, хто вже перейшли цей шлях.
М’ясопусна субота — це не лише день пам’яті.
Це день надії.
Бо Царство Боже — не побажання.
Це життя, до якого ми покликані разом.

Єдиний критерій істинної духовності — це краса і життєвість.
Нічого більш переконливого я не знаходжу.
Не кількість цитат, не гучність проповідей, не правильність формулювань.
А те, що від людини лишається в просторі після її присутності.
Людина духовна оживотворяє.
Навіть коли важко, навіть коли війна, навіть коли навколо руїни, тривоги, відключення світла і новини, від яких стискається горло.
Духовна людина просто приносить світло — у темряву, надію — туди, де, здавалося б, її вже не повинно бути.

Подивіться на наших людей під час війни.
Хтось пече хліб у прифронтовому місті.
Хтось висаджує квіти біля понівеченого будинку.
Хтось відкриває кав’ярню там, де вчора прилетіло.
Хтось співає в укритті.
Ось вона — духовність.
Життя, яке не здається.

А там, де приходить зло, — тлін.
Спалені бібліотеки.
Зруйновані храми.
Заміновані дитячі майданчики.
Викривлені слова.
Святині, перетворені на інструмент пропаганди.
Слуга диявола завжди впізнається просто: він сіє потворність, розкладає, оскверняє, заповнює простір "мерзотою запустіння".

Духовність не може бути агресивною і при цьому залишатися духовністю.
Вона не руйнує — вона будує.
Не принижує — а піднімає.
Не множить страх — а множить життя.
У час війни це видно особливо чітко.
Бо війна знімає маски.

І якщо поруч із тобою людям хочеться жити, творити, любити, плакати — але не впадати в безнадію,— значить, у тобі є щось від Бога.
Бо Бог — це життя.
І краса.
Навіть посеред війни.