Змінювались часи — а Філарет був.
Руйнувалися імперії, тріщали держави, сипалися ідеології — а він стояв.
З жезлом, з молитвою, з впертістю, яку не всі розуміли, але яку неможливо було зламати.
Народжувалися нові ідеї, нові структури, нові люди — а він служив літургію у Володимирському соборі.
День за днем. Рік за роком.
Наче сам час проходив через нього, але не мав над ним влади.
Змінювалась влада.
Змінювались настрої.
Змінювались “правильні позиції”.
А він говорив одне й те саме, попри всі "анафеми" та прокльони: Церква має бути вільною.
І ось він пішов...
Просто є люди, які не просто живуть в епосі — вони і є епохою.
Пішов не просто ієрарх.
Пішов незламний стрижень.
Пішла впертість стояти до кінця.
Пішла людина, яка не вміла здаватися.
Таких, як він, більше немає.
І невідомо чи будуть.
Бо такі не повторюються.
Вони не тиражуються історією.
Вони даються — як виклик від Бога.
А нам тепер потрібно спробувати жити без нього.
Бо він уже сказав усе, що мав сказати.
Вічна пам’ять.