Телеграм канал «Padre Poltava»

Останнім часом я майже не пишу про політику — максимум щось про місцевих персонажів. Але про велику політику — сенсу немає. Ви ж усе бачите без мене. Те, що Зеленський — корупціонер, я казав ще тоді, коли це ще не було мейнстрімом, мемом і побутовою буденністю. Але хіба від цього щось змінюється? Хіба від цього хоч хтось стає чистішим, мудрішим чи спокійнішим? Зараз важливі не новини. Тим більш вони завжди погані. Зараз важливо зберегти себе. А це можливо лише тоді, коли торкаєшся справжнього світу — того, що не гниє, не міняється від чийогось рейтингу і не залежить від ситуативних бісів. Тобто важливо торкатися Царства Божого і правди Його. Якщо триматися вічного — здолаємо і зовнішніх бісів, і внутрішні бурі, і всю тимчасову плісняву, яка думає, що вона — бетон. Світ минає. Бог — ні. А решта — шум.

Христос — провокатор. Але не заради шоу, а заради життя. У Євангелії Він постійно "ламає систему" Перевертає уявлення про суботу. Перевертає уявлення про заповіді, коли заповідь починають носити як кайдани. Топить свиней — разом із демонічною окупацією людського серця. І так, Його слово інколи звучить як скандал. Саме так Павло і називає Євангеліє — "спокуса і безумство". Але Христос не провокує всіх підряд. Він вмикає "режим провокації" лише тоді, коли серця людей стають кам’яними. Коли мертві ідоли — гроші, правила, статус, страх — беруть гору над живими людьми. Коли субота раптом стає важливішою за людину, для якої вона створена. Коли заповідь звучить не як шлях до любові, а як вирок ідеально підходить для чужих гріхів. Коли свині — символи нечистоти, несвободи й внутрішньої одержимості — топчуть твою свободу, а ти це ще й оберігаєш. Саме тоді Христос робить те, що ніхто не має сміливості робити: торкається мертвого, порушує заборони, ставить людину вище системи, б’є у серце релігійного фарсу. Христос провокує лише з однією метою — щоб оживити. Щоб розбити камінь, звільнити раба, показати, що Богові потрібне не наше правильне існування, а живе серце. Бо якщо система не вміє любити, Христос її не прикрашає. Він її ламає. Щоб воскресити людину.

Наступає нова епоха темних віків. Це факт. Але це не привід зітхати: мовляв, темрява насувається, криза-апокаліпсис, кінець нашого місцевого "Риму", цивілізація котиться в тирсу. Спокійно. Бо в історії є один парадокс, який чомусь усі забувають: Темні віки — це саме ті часи, коли святість і доброчесність світять найяскравіше. Коли імперії сиплються, світ не встигає за власною дурістю, а люди хапаються за будь-яку нісенітницю — це не лише епоха занепаду. Це епоха випробування світла, явлення світла. І саме тоді з’являються: - благородні лицарі, які захищають слабких, коли ніхто не хоче; - прекрасні дами, здатні тримати честь в епоху безчестя; - подвижники, котрі в пустелі, хаосі і відчаї обирають Бога; - переможці драконів — внутрішніх і зовнішніх; - королі, які служать, а не пнуться; - монахи, що переносять культуру, віру і людяність крізь століття. Темрява — не сигнал тікати, а дзеркало, в якому видно, хто ти насправді. Твоє світло не видно опівдні, але стає яскравим опівночі. Так само і доброчесність: її не завжди помітно в часи комфорту, зате вона сяє, коли навколо шторм. Тож якщо вже комусь кортить говорити про "нові темні віки", говоріть чесно: це не про кінець світу — це про шанс стати світлом. А про гігієну, сподіваюсь, ми цього разу все-таки подбаємо краще, ніж у середньовіччі)) На фото святий Антоній підсмажує біса.

В любові ми зазвичай шукаємо того, хто нам підходить — за смаком, за поглядами, за характером. Рідко хто питає себе: а чи підходжу я іншому? З Богом так не працює. Він не підлаштовується під наші вимоги, не грає в наші психологічні тести на сумісність. Бог шукає тих, хто підходить Йому — не ідеальних, не правильних, а живих. Життя - єдина умова співпадіння з Богом. Бо тільки живі можуть любити. І тільки любов робить нас живими.

Для чистих — усе чисте, а для опоганених і невірних немає нічого чистого, але опоганені і їхній розум, і їхнє сумління. (Послання до Тита 1:15)

Найважче живеться тим, у кого розум воює проти серця. Коли думки замість підтримки — обвинувачення. Коли свій голос звучить, як прокурор, а не як друг. Мир починається тоді, коли перестаєш воювати з собою і дозволяєш розуму стати союзником серця. Бо лише тоді можна почути Бога — а не шум власних страхів.

Зі святом, парафіяни! З днем святого архістратига Михаїла та всіх небесних сил — тих, хто стоїть на межі між світлом і темрявою, між правдою і брехнею, між вірністю і страхом. Святий Михаїл — це не просто небесний воїн із мечем. Це образ духовної мужності, коли не тікаєш перед лицем зла, навіть якщо воно сильніше, а стоїш і кажеш: "Хто як Бог?" І зло відступає. Завжди. Нехай ангельські крила, розпростерті над нами, не лише охороняють від дурниць, які ми щодня намагаємося вчинити, але й надихають — на гідність, коли світ хоче принизити, на свободу, коли система змушує мовчати, на боротьбу зі своїми пристрастями, коли легше здатися, і на Перемогу — ту, що починається в серці. З нами Бог, як би страшно це не звучало. Зі святом небесного воїнства!