Телеграм канал «Padre Poltava»

#Маршрутка_на_Топольки
Холодний маршрут. Зупинки без навісів
Росія повернула Україні тисячу тіл загиблих захисників.
На щиті.
Без пафосу. Без промов.
Просто тиша, в якій стає соромно за кожне наше дріб’язкове «не на часі».

Паралельно український воротар Анатолій Трубін забиває найкращий гол туру Ліги чемпіонів.
Українець — це не професія і не місце прописки.
Це стан гідності, і неважливо, за яку команду ти граєш, якщо ти не граєш проти своєї країни.

Тим часом Полтава не впоралась із прогнозованою негодою.
Ожеледь. Полтава - суцільна льодова арена.
Дороги — як дзеркала совісті.
Тротуари — як пам’ятники безгосподарності.
Тролейбуси стали.
Гроші — ні.
Вони, як завжди, впевнено доїхали до пункту призначення.

На сесії — черговий бюджетний обряд.
15 мільйонів на погашення боргів МШЕДу. Гроші на «утримання доріг».
А земельні питання простих полтавців — знову не на часі.
Земля чекає. Люди теж.
Але терпіння — ресурс невідновлюваний.

Обласна рада передала Полтаватеплоенерго і Полтававодоканал в управління ОВА.
Ми чемно чекаємо позитивних змін.
По-християнськи.
З вірою.
Але вже без наївності.

До Полтави дійшли розмови про обробку міста від кліщів.
Поки що тільки розмови.
Можливо, за кілька років вони еволюціонують у дії.
У цивілізованих містах це називається профілактика.
У нас — перспектива.
Хвороба Лайма не чекає стратегій розвитку.

Великі морози.
Світло — кілька годин на добу.
Повітряні тривоги — за розкладом апокаліпсису.
Міська рада створює робочу групу для обговорення проблем транспорту на околицях.
А полтавці тим часом просто живуть.
Тримаються.
Їдуть у цій маршрутці без опалення, без гарантій, але з гідністю.
І знаєте що?
Саме це — і є головний транспорт Полтави не тролейбус не автобус.
А люди, які досі не зійшли з маршруту.
Штовхаємо цю маршрутку разом.

Стрітенська свічка — не про віск.
Ми часто говоримо про стрітенську свічку так, ніби вона — магічний предмет.
Зберегти. Засвітити "на грім". Поставити "на біду".
Але все це — лише тінь.

Стрітенська свічка — не про віск.
І навіть не про полум’я як таке.
Вона — про вогонь Святого Духа, який має палати в людині.
Не навколо нас.
Не поруч.
А всередині.
Бо якщо вогонь лише в руках — він гасне.
Якщо в храмі — він лишається в храмі.
А якщо в серці — він не боїться ні темряви, ні вітру, ні страху.
Симеон узяв Немовля на руки — і побачив Світло, не тому, що запалили свічки, а тому, що серце було готове прийняти Вогонь.

Стрітенська свічка — це запитання, а не оберіг: чи горить у тобі щось, крім тривоги, злості й втоми?
Чи є в тобі світло, яке не пожирає, а зігріває? Не спалює — а очищає?
Вогонь Святого Духа не робить життя простішим.
Він робить його справжнім.
Він виганяє ідолів, спалює ілюзії, підсвічує правду — навіть ту, яку не хочеться бачити.
Тому стрітенську свічку не варто берегти "на крайній випадок".
Крайній випадок — це життя без внутрішнього світла.
І якщо вже щось сьогодні має горіти,
то не віск у руках, а серце, яке не погодилося жити в темряві.
Бо Стрітення — це не про те, що ми запалили свічку, а про те, чи наважилися ми дозволити Вогню запалити нас.

Стрітення — це не просто про "принесли немовля до храму", і не про те, що старий Симеон нарешті дочекався смерті.
Це про зустріч реальностей, про космічний злам, про екзістенційний вибух.

Стрітення — це момент, коли нетварне входить у тварне без знищення його свободи.
Бог не ламає світ.
Він дозволяє Себе взяти на руки.
Старе тримає Нове.
Час тримає Вічність.
Немічне тримає Всемогутнього.
І світ у цей момент не руйнується, а сяє несотворенним світлом.

Сьогодні ми, українці, не маємо ні сил ні можливостей зустріти Бога у тріумфі.
Ми зустрічаємо Його на руках у тих, хто втомився.
У воїна, який вже майже п'ятий рік без ротації.
У матерів.
У старих.
У тих, хто вже не чекає перемоги — а просто сподівається не з'їхати з глузду.

Якщо ми не зустрінемо Христа всередині, в серці, то жоден храм не врятує.
Стрітення відбувається не між стінами.
Воно відбувається в серці, яке перестало торгуватися з реальністю, з Богом.
Симеон бере Немовля — і раптом бачить Світло, якого не може вмістити смерть.
І тому він не боїться померти.
Бо страх зникає не тоді, коли все добре.
А тоді, коли Царство Небесне всередині нас є.
Україна сьогодні — це Симеон.
Втомлена.
Поранена.
Без ілюзій.
Але ще здатна тримати Бога на руках — не як ідеологію, не як прапор, а як живу присутність, що не дає перетворитися на звіра.
Стрітення — це вирок усім величним релігійним декораціям, пафосності та помпезності.
І надія для тих, у кого майже нічого не залишилося тільки поранене серце.
Бо Бог приходить не туди, де Його чекають правильно.
А туди, де Його наважуються прийняти.
І так починається свобода.
Не з сили.
А з зустрічі.

2 лютого - Стрітення Господа.
Святкова літургія в нашому храмі о 8.30
По закінченні освячення води та свічок.
Хто не має можливості бути на службі, можна писати імена в коменти.
Картки для пожертв (за бажанням)
Приват 4149 6293 5271 2897
Моно. 4441 1110 4323 4644

Притча про митаря і фарисея така проста, але така некомфортна.
Обидва прийшли до Бога, але лише один вийшов з храму зміненим. Фарисей стояв перед Богом, але залишився в полоні ідола власної праведності — він говорив правильні речі, дякував Богові, але насправді дивився лише на себе і хотів Бога підлаштувати під себе.
Митар же не приніс жодної концепції, жодного виправдання, жодного ідола — він дозволив Богові побачити себе таким, яким є - грішним і в болю. І в цю мить, можливо вперше, митар сам стає боговидцем, бо власні ідоли не затуляли йому Божу милість.

Зустріч з Богом обов’язково має зруйнувати ідолів. Якщо після "зустрічі" все залишилось на своїх місцях — це була не зустріч, а релігійна імітація. Бог не підсилює наші ідоли, не освячує їх і не співіснує з ними. Він або руйнує їх, або відходить.
І тому питання не в тому, чи впадуть твої ідоли.
Питання в іншому: коли вони впадуть — що від тебе залишиться?

Ви коли-небудь чули, як кричать гарпії?
Ті протяжні, пронизливі звуки, що не просто лякають, а проходять крізь мозок і душу, рвуть серце, залишаючи після себе відчуття покинутості, сліпоти, немочі й абсолютної безпорадності. Це крик, який не стільки оглушує, скільки виснажує, повільно витягує з людини сили, розхитує ґрунт під ногами і нав’язує думку, що опиратися марно.
Ви уявляли, як ці потвори кружляють над тими, хто втратив надію, крадуть їхню їжу, гидять у неї, а потім холодним, безжальним ножем ріжуть кожну жилку — і життя починає кривавити не від удару, а від виснаження?
Гарпії не завжди вбивають одразу. Їхня робота — доводити до внутрішньої капітуляції.

Я знаю: кожен українець чув цей крик. Чув не раз і не двічі. Ми чуємо його щодня, і майже щодня він переходить у завивання, яке сповіщає про втрати — близькі чи далекі, відомі поіменно чи безіменні, але завжди справжні. Це вий сирен повітряної тривоги — той самий голос гарпій, що вганяє в розпач, дезорієнтує, намагається вбити надію ще до того, як впаде ракета чи шахед.

Але, попри це голосіння, ми маємо підводитися. Збиратися. Жити. Не тому, що нам легко, і не тому, що ми не боїмося, а тому що іншого вибору немає. Життя стає формою спротиву, дихання — актом непокори, звичайний день — перемогою над тими, хто хоче, щоб ми зламалися зсередини.

Ми маємо вчитися не помирати.
Не лише фізично — а внутрішньо.
Не дозволяти гарпіям харчуватися нашою надією.
Не віддавати їм право визначати, ким ми є.
Бо поки ми живемо, поки підводимось після кожного виття, поки збираємо себе з уламків — вони програють.
А ми, всупереч усьому, залишаємося людьми.