Телеграм канал «Padre Poltava»

https://t.me/prayer_is_power

Канал "Молись за Україну"
Щодня псалми та тексти зі Святого Писання українською мовою.
Дуже раджу підписатися для підтримки духу.
https://t.me/prayer_is_power

На загальну панахиду, яка буде правитися у понеділок, 20 квітня о 9.00 імена за спокій можна писати тут.
Приват 4149 6293 7221 6259
Моно 4441 1110 4323 4644
PayPal strierej@gmail.com

На фото режисер Павло Таланкін освячує «Оскара» за фільм «Пан Ніхто проти Путіна».

Якісь суцільний Вавилон. Молитви над статуеткою, храм як декорація, Бог як реквізит. Московський патріархат раптом виганяє "бісів Голлівуда".

Змішалося все: ікона й ідол, молитва і піар. Як же хочеться щоби ця безумна Вавілонська вежа нарешті пала. Була знищена вщент, а на руїнах почали пробиватися живі квіти.

Підлітки стріляють по тваринах.
Десь між Епіцентром і автовокзалом у Полтаві — не фронт. Але війна вже давно не питає, де їй бути. Постріли лунають в бік того, хто не може відповісти. І от тут стає по-справжньому страшно.

Бо справа не в них — у нас. Ми всі потроху огрубли. Щоб вижити, ми навчилися не відчувати чужий біль. Але разом із болем вимикається милосердя. І коли це стається — руйнується не місто, а людина.

Війна відкриває справжнє. І якщо всередині темрява — вона просто отримує дозвіл. Найгірше — коли стріляють не у ворога, а в того, хто не може відповісти. Це вже не про війну. Це про втрату образу Божого в собі.

Ми можемо засуджувати цих підлітків, а потім самі розстрілювати когось словами чи проходити повз чужий біль. Ми вже не стріляємо — ми просто перестали відчувати. І це інколи страшніше.

Якщо хочемо вижити не тільки фізично, а й як люди — доведеться повернути собі серце. Бо інакше після війни ми просто не впізнаємо себе.

Колись люди вірили, що миші народжуються зі старого ганчір’я.
Сьогодні миші народжуються з інсти. Треба просто закинути пару тисяч юзерів у багнюку з відстійним контентом і там обов'язково з'являться коучі, ментори, наставники, магістри успішного успіху.
Ще вчора був просто людиною, яка губиться у власних страхах, прокрастинації і холодній каві.
А сьогодні піднятий алгоритмом, як сміттєвий пакет сквозняком, наставник.
І це не покликання, не хрест, не досвід болю, який переплавляє людину в правду.
Просто — фільтр, правильний ракурс, три цитати про "цінуй себе" і гарна шапка профілю.

Але миші, навіть якщо вони дуже впевнені в собі, не стають левами.
Вони можуть гризти, шурхотіти і створювати кубло як "спільноту зростання".
Миша все одно залишається в брудному ганчір'ї і темряві, бо народилася там.

Справжній Наставник не виростає з шуму.
Його знімають з хреста і кладуть у гріб. Він приходить з тиші, коли невчасно, коли незручно, коли страшно, коли некомфортно. Не в бажанні зібрати аудиторію, а у неможливості не свідчити про Істину.
А поки ти шукаєш легких відповідей і ілюзій миші будуть жити в твоїй голові.
І так, двері шафи з брудним ганчір'їям ніколи не бувають плотно зачинені. Питання лише в тому, чи хочеш ти звідти втекти?