Телеграм канал «Padre Poltava»

А потім на нас впаде тиша. Не мир, але тиша — як після подиху розп’ятого Христа, коли небо ще не розірвалося світлом, але вже втратило здатність брехати. Світ, як завжди, знову буде готуватися до минулої війни, знову мірятиме старі мундири, знову носитиме наради до мап, що давно втратили форму. Їм — своє. Їм — минуле. А нам буде дано короткий період тиші — тонкої, як лезо між Голгофою і Воскресінням. Бо хрест не тільки рана і не тільки підйом на гору, хрест — це випробування, це Голгофа, але це й Царство Боже, яке сходить у серце тому, хто не злякався висоти і ваги дерева. І хоч канонада перед цією тишею стане нестерпною — немов останні ривки темряви, що кричить перед тим, як бути розвінчаною, — але після цього ми почуємо, як тиша дихає. Наче Господь каже: "Я тут. Я не пішов. Тримайся"

Хрестик на грудях — це маленька тінь того Хреста, що лягає нам на плечі. Ми звикли носити його як прикрасу, але в Божій логіці він ніколи не був прикрасою. Хрест — це не медаль за успіх, а дорога крізь випробування. Це знак Голгофи, яка чекає кожного, хто хоче йти за Христом не словами, а життям. Бо справжній Хрест завжди важчий за той, що висить на нитці. Він проходить через втому, через втрати, через правду, якої інколи страшно триматися. Хрест — це коли світ каже: «Сходь униз», а Христос каже: «Йди далі». Це коли твоє серце піднімається туди, де біль і любов не конфліктують, а очищують. Але в Христовій дорозі Голгофа — не остання зупинка. За нею завжди стоїть світанок. Хрест веде не просто крізь страждання — він проводить у Царство Боже. Бо там, де людина вмирає для страху, вона воскресає для свободи. Там, де закінчуються сили, починається сила Божа. Тому коли на грудях лежить маленький хрестик, пам’ятай: це лише тінь великої реальності. Тіні від чогось, що і важке, і спасенне; що розпинає, але й відчиняє двері; що починається Голгофою, а завершується Царством. І той, хто не боїться підняти свій Хрест, увійде туди, куди веде Христос — через смерть у життя, через ніч у світло, через Хрест у Царство Боже.

#Маршрутка_на_Топольки Серія: “Світла нема, але ми якось світимось" Полтава, ріднесенька, тримається, як може. Хтось тримається за поручні маршрутки за 15 гривень, хтось — за здоровий глузд, який вислизає, як та позолочена сіль УЖКГ. А ми — тримаємось за Господа й одне за одного. Бо більше, чесно кажучи, і не за що. 1. Стипендії як пророцтво надії 25 студентів отримають по 2 тисячі гривень іменної стипендії міськради. Тут хочеться сказати: “Діти, тримайтесь!” Бо це, мабуть, єдина інвестиція міста в майбутнє, яка не розчинилася десь між «підрядниками» та «кума пообіцяла». Це, як маленький символ: «все пропало, але іноді воно таки з’являється». 2. Україна у плейоф. Полтава теж би хотіла Наші хлопці перемогли Ісландію — і тепер у плейоф. Полтавська влада після цієї новини теж захотіла в якийсь плейоф. Наприклад, у плейоф з відповідальності, прозорості та совісті. Але відбір не пройшла — не вистачило базової техніки та бажання бігати, а не “бігати від”. 3. УЖКГ: позолочена сіль і безбар’єрність, яку не видно. Скандали продовжуються. До “безбар’єрності, яка лише на словах” додали “позолочену сіль”. Ну звісно. У нас же не просто дороги, а шлях чеснот. То чому б їх не посипати золотом? Депутати гуляють — полтавці платять. Кожному своє, як казав святий Августин, але я не певен, що він мав на увазі саме це. 4. Маршрутка за 15 грн. Хто не з нами — той пішки. Перевізники захотіли 15 грн. Міська влада, схоже, теж захотіла. Тролейбуси стоять. Комунальних автобусів немає. Люди добираються на роботу, як у середньовіччі: хто пішки, хто конем, хто молитвою. Але ж ні, пільговики тепер теж “або плати, або йди”. Це ж треба так підтримати людей, що аж ноги болять. 5. Полтавська ОВА і бронювання: комісія йде спати Комісію, яка визначала критичність підприємств, призупинили. Бо махінації. Бо хтось дуже любить гратися не тільки з печатками, а й долями людей. Підприємці хвилюються: їхні працівники можуть лишитися бронювання. Але що там люди? Система важливіша. Система все з’їсть. Іще й подякуєш, що не подавилась. 6. Слуги народу та депутат, який "десь там живе" Команда слуг хоче завести до міськради людину, яка давно не живе в Україні. Ну що ж, депутат, який сидить на пальці в своїх сан-францисках, готовий пиляти бюджет Полтави. Чому б ні? Полтаві пощастило: ми знову бачимо, як “народ” служить “слугам”, а не навпаки. Ну хоч комусь добре. Хоч хтось вдома — навіть якщо це не тут. 7. Освіта при блекауті: дитина винна, бо народилась у Полтаві. Світла в школі немає — уроків немає. Світла вдома немає — теж проблеми батьків. Головне, що проблема системи нікого не хвилює. А діти сидять у темряві. Дитячий мозок, який мав би грітись творчістю, гріється пауербанком. 8. Укриття в центрі — люди на околицях “якось самі" У центрі назклеювали таблички про укриття. Красиво, презентабельно, майже інстаграмно. А далі центру — як у казці: темний ліс, пустеля, ні укриттів, ні інформації. Бо там люди не “впадають в око”. Бо там ніхто не зробить селфі поруч із табличкою. Фінальна зупинка І знову ми, полтавці, їдемо у нашій маршрутці. Темрявою, під дірявим дахом, поверх позолоченої солі, зі світлом у серці й телефоном на 1%. Світла може не бути. Грошей — тим більше. Совісті у влади — теж не завжди. Але ми є. Ми тримаємось одне за одного. Ми робимо добро тоді, коли система не робить нічого. І знаєте що? Ми вистоїмо. Бо Полтава — це не про тих, хто “гуляє”. Полтава — це про тих, хто щодня, попри все, мусить жити. І все одно усміхається.

Останнім часом я майже не пишу про політику — максимум щось про місцевих персонажів. Але про велику політику — сенсу немає. Ви ж усе бачите без мене. Те, що Зеленський — корупціонер, я казав ще тоді, коли це ще не було мейнстрімом, мемом і побутовою буденністю. Але хіба від цього щось змінюється? Хіба від цього хоч хтось стає чистішим, мудрішим чи спокійнішим? Зараз важливі не новини. Тим більш вони завжди погані. Зараз важливо зберегти себе. А це можливо лише тоді, коли торкаєшся справжнього світу — того, що не гниє, не міняється від чийогось рейтингу і не залежить від ситуативних бісів. Тобто важливо торкатися Царства Божого і правди Його. Якщо триматися вічного — здолаємо і зовнішніх бісів, і внутрішні бурі, і всю тимчасову плісняву, яка думає, що вона — бетон. Світ минає. Бог — ні. А решта — шум.

Христос — провокатор. Але не заради шоу, а заради життя. У Євангелії Він постійно "ламає систему" Перевертає уявлення про суботу. Перевертає уявлення про заповіді, коли заповідь починають носити як кайдани. Топить свиней — разом із демонічною окупацією людського серця. І так, Його слово інколи звучить як скандал. Саме так Павло і називає Євангеліє — "спокуса і безумство". Але Христос не провокує всіх підряд. Він вмикає "режим провокації" лише тоді, коли серця людей стають кам’яними. Коли мертві ідоли — гроші, правила, статус, страх — беруть гору над живими людьми. Коли субота раптом стає важливішою за людину, для якої вона створена. Коли заповідь звучить не як шлях до любові, а як вирок ідеально підходить для чужих гріхів. Коли свині — символи нечистоти, несвободи й внутрішньої одержимості — топчуть твою свободу, а ти це ще й оберігаєш. Саме тоді Христос робить те, що ніхто не має сміливості робити: торкається мертвого, порушує заборони, ставить людину вище системи, б’є у серце релігійного фарсу. Христос провокує лише з однією метою — щоб оживити. Щоб розбити камінь, звільнити раба, показати, що Богові потрібне не наше правильне існування, а живе серце. Бо якщо система не вміє любити, Христос її не прикрашає. Він її ламає. Щоб воскресити людину.

Наступає нова епоха темних віків. Це факт. Але це не привід зітхати: мовляв, темрява насувається, криза-апокаліпсис, кінець нашого місцевого "Риму", цивілізація котиться в тирсу. Спокійно. Бо в історії є один парадокс, який чомусь усі забувають: Темні віки — це саме ті часи, коли святість і доброчесність світять найяскравіше. Коли імперії сиплються, світ не встигає за власною дурістю, а люди хапаються за будь-яку нісенітницю — це не лише епоха занепаду. Це епоха випробування світла, явлення світла. І саме тоді з’являються: - благородні лицарі, які захищають слабких, коли ніхто не хоче; - прекрасні дами, здатні тримати честь в епоху безчестя; - подвижники, котрі в пустелі, хаосі і відчаї обирають Бога; - переможці драконів — внутрішніх і зовнішніх; - королі, які служать, а не пнуться; - монахи, що переносять культуру, віру і людяність крізь століття. Темрява — не сигнал тікати, а дзеркало, в якому видно, хто ти насправді. Твоє світло не видно опівдні, але стає яскравим опівночі. Так само і доброчесність: її не завжди помітно в часи комфорту, зате вона сяє, коли навколо шторм. Тож якщо вже комусь кортить говорити про "нові темні віки", говоріть чесно: це не про кінець світу — це про шанс стати світлом. А про гігієну, сподіваюсь, ми цього разу все-таки подбаємо краще, ніж у середньовіччі)) На фото святий Антоній підсмажує біса.

В любові ми зазвичай шукаємо того, хто нам підходить — за смаком, за поглядами, за характером. Рідко хто питає себе: а чи підходжу я іншому? З Богом так не працює. Він не підлаштовується під наші вимоги, не грає в наші психологічні тести на сумісність. Бог шукає тих, хто підходить Йому — не ідеальних, не правильних, а живих. Життя - єдина умова співпадіння з Богом. Бо тільки живі можуть любити. І тільки любов робить нас живими.