Телеграм канал «Padre Poltava»

Спочатку Пасха, а потім Різдво. В цьому — не календарна, а духовна логіка, бо календар для людини, а не людина для календаря. І я зараз не про мішуру свят, а про шлях пізнання Бога і відновлення людини. 1. Пасха як ключ до Різдва Святитель Григорій Богослов прямо говорить: "Не кожному належить богословствувати про народження Бога" І вже точно це не справа тих, хто зосереджений на календарях, часі та просторі. Бо Таїнство Втілення відкривається лише тим, хто вже пройшов шлях очищення, хреста і воскресіння. Без Пасхи Різдво це лише - красива історія, - сентимент, - релігійний міф. Пасха ж — це злам логіки цього світу, коли смерть перестає бути останнім словом. І лише тоді стає зрозуміло, навіщо Бог народився. 2. Максим Сповідник: спочатку Хрест, а потім людина народжується. Для преподобного Максима Сповідника порядок такий: Людина проходить внутрішній хрест — відсікає пристрасті Потім — воскресіння розуму (обоження). І лише тоді в ній може народитися Христос. Максим прямо каже: "Христос народжується в тій людині, яка вже вмирає для гріха." Тобто Різдво — це плід Пасхи, а не її причина. 3. Афанасій Великий: Бог став людиною, щоб людина стала Богом Цей знаменитий вислів часто цитують, але рідко дочитують до кінця. Людина стає Богом не через народження, а через участь у смерті і воскресінні Христа. Без Пасхи Втілення не спасає. Без Воскресіння Різдво — трагедія, а не радість. 4. Симеон Новий Богослов: Христос має воскреснути в тобі Великий містик Симеон іде ще далі, він каже: "Той, хто не пережив воскресіння тут і тепер, не пізнав і Втілення." Пасха — це досвід живого Бога. Різдво — таємниця Божої присутності в очищеному серці. Спочатку — світло Воскресіння. І лише тоді — тиха ніч Віфлеєму. Святі отці мислять не календарно, а літургійно - екзистенційно. Пасха — це відповідь на питання смерті. Різдво — це відповідь на питання близькості Бога. Бог не народжується в серці, яке ще боїться померти. Тому духовний шлях такий: спочатку Пасха —потім Різдво. Лише у воскреслому серці Різдво стає радістю, а не декорацією. Саме тому в глибині Церкви Пасха — центр, а Різдво — шлях до нього. Христос народився, бо воскрес!

Різдво, яким би важливим воно не було, — це рекламна акція Пасхи. Бо центр нашої віри не в яслах, а в порожньому гробі, шлях до якого лежить через Голгофу. Не в народженні — а у воскресінні. Пасха — це основа. Це те, куди спрямовані всі очікування християнина. Ми маємо воскреснути. Ми маємо навчитися не помирати. Завдання християнина — не просто "вірити в Бога". Завдання християнина — стати Пасхою. Стати тим, у кому смерть більше не має останнього слова. Стати Богом за благодаттю — як це зухвало і прямо казали отці Церкви. І саме цьому навчає Різдво. Бог приходить не серед грому і блискавок, не в імперські столиці, не до правильних і сильних. Він приходить тихо. У печеру. Поблизу твого міста. Поблизу твого життя. Поблизу твоєї рани. Ми всі сьогодні чекаємо на закінчення війни. І це нормально. Але, як би це важливо не було, закінчення війни не є ключовим питанням. Важливо інше: чи ми чекаємо на істинну Пасху, якою ми маємо стати? Чи відкриється нам Різдво? Бо якщо Бог не народиться в нас — усі інші наші сподівання марні. Навіть найсправедливіші. Навіть найочікуваніші. Різдво — це початок дороги, яка веде до Хреста і закінчується Воскресінням. І якщо цієї дороги немає в нас — то ялинки, колядки і теплі слова лишаються лише декорацією. Різдво - поряд. Пасха - в тобі. І це те, що ми маємо чекати і відкривати найперше, а все інше додасться нам.

Мені тут повідомили, і приклади надіслали, що деякі отці беруть мої тексти, трохи їх переробляють і публікують уже як власні пости. Ну що ж — це добре, я вважаю. Зрештою, я й сам постійно користуюся думками отців Церкви. Так Церква і живе: хтось говорить, хтось слухає, хтось передає далі. Тож хай користуються. Хай проповідують. Хай слово працює. Хай все буде у славу Божу. Мені, чесно кажучи, не шкода. Єдине маленьке зауваження, отці всечесні! Хто бажає ЕКСКЛЮЗІВУ - звертайтеся в лічку. За розумні пожертви можна отримати надзвичайно гарні проповіді без ризику побачити їх у стрічці в сусіда. Хай Бог усім помагає 🙏

Щоб немовля померло, не потрібно з ним нічого робити. Достатньо покинути. Залишити на призволяще. Воно якийсь час буде плакати, а потім — затихне і загине. Різдво — це день, коли Бог приходить у світ саме як Немовля. Без сили. Без захисту. Без гарантій. Він не боїться довірити Себе нашим рукам. Нашій неуважності. Нашій байдужості, яка здатна Його вбити. Бог приходить не як той, хто контролює, а як Той, кого можна втратити. І в цьому — страшна і прекрасна правда Різдва: Бог вірить у нас до власної смерті. Не тому, що ми надійні. А тому, що Він — Любов. І це найбільше диво Різдва: не те, що Бог став людиною, а те, що Бог не перестає вірити в людину. Навіть тоді, коли ми мовчимо. Проходимо повз. Залишаємо Його плакати та помирати. Бог вірить у нас.

Проповідь на Неділю перед Різдвом (Мф. 1:1–25) Сьогоднішнє Євангеліє починається не з чуда, а зі списку імен. Родовід - те, що ми зазвичай перегортаємо швидко, бо хочемо одразу до світла, до ангелів, до Різдва, але Церква зупиняє нас саме тут, на поколіннях людей, що були такими, як ми, але саме через них прийшов у світ Спаситель. Бо Бог входить у світ не з неба напряму, а через людську історію — з усією її плутаниною, гріхами, зламами й надіями. У родоводі Христа — царі й блудниці, праведники й зрадники, перемоги й катастрофи. І це важливо почути перед Різдвом: Бог не соромиться людської історії. Він входить у неї такою, якою вона є. Бог не соромиться нас. Різдво — це не втеча від реальності. Це Бог у самій гущі реальності. А далі — Йосиф. Тихий, непомітний, без гучних слів. Людина, весь звичний світ якою абсолютно руйнується дуже швидко. Марія вагітна. Пояснень немає. Є тільки біль, сором, страх і спокуса все вирішити "по-людськи". Євангеліє каже: Йосиф був праведний — і не хотів ославити її. Істинна праведність — це не суворість, а милосердя. Йосиф ще нічого не розуміє про таємницю Втілення, але вже живе так, ніби Бог більший за його уявлення про правильність. І тільки потім — сон. І тільки потім — ангел. І тільки потім — пояснення. Це теж дуже по-людськи і дуже по-Божому. Спочатку довіра, а вже потім — світло. Ангел каже: "Не бійся прийняти Марію, дружину твою". Не бійся прийняти те, що не вкладається у твою логіку. Не бійся стати частиною Божого задуму, який перевищує тебе. Ім’я Дитині — Ісус. Бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх. Не від проблем. Не від труднощів. Не від історії. А від гріха — від розриву з Богом, від життя без сенсу, від страху бути живими. Перед Різдвом Церква не квапить нас до радості. Вона вчить нас прийняти. Прийняти свою історію. Прийняти Божу дію, навіть коли вона незручна. Прийняти Христа не як прикрасу свята, а як Того, Хто змінює життя. Різдво починається там, де людина, як Йосиф, перестає все контролювати і дозволяє Богові діяти. Нехай ця неділя навчить нас тихої віри, милосердної праведності і сміливості прийняти Христа у власну, неідеальну, але улюблену Богом історію.

Сучасний Вавілон Сучасний Вавілон не будує веж із цегли. Він будує системи. Алгоритми. Ідеології. "Правильні" слова та погляди У нього одна мова — мова користі, безпеки й контролю. І одне бажання: ЗРОБИМО СОБІ І'МЯ Сучасний Вавілон любить єдність. Але тільки таку, в якій не треба каятися. Єдність без Логоса. Без Христа. Без правди. Він не проти Бога. Він просто без Нього. І цього достатньо. У цьому Вавілоні можна говорити про цінності — та не жити ними. Про віру — та не вірити в Бога. Про любов — не ризикуючи собою. Тут багато слів, але всі вони девальвовані. Нікому не цікаво чути іншого. Тут багато руху, але він веде по безкінечному дурному колу. Тут багато світла, але воно штучне і зовсім не гріє. Наша цивілізація воює з логосами речей: коли сила важливіша за сенс, порядок — за істину, єдність — за людину. Це зупинка в русі: коли ми вирішили, що вже прийшли, і більше не шукаємо. Це релігія без світла, церква без Духа, богослов’я без досвіду. І я бачу як Бог знову робить те саме, що колись в Вавилоні: плутає наші мови. Ми говоримо — і не розуміємо. Слухаємо — і не чуємо. Будуємо —і не розуміємо навіщо. Не Бог нищить цей світ. Ми самі руйнуємо все навколо. Але це не кара - це милість. Бо єдність у неправді страшніша за розділення. Сучасний Вавілон розсиплеться. Уже розсипається. Руйнуються держави, церкви, інституції. Бо всяка єдність без Христа не витримує реальності. Церква —не вежа. Вона — П’ятидесятниця. Не один голос,а багато мов. Не примус, а Дух. Не ім’я для себе, а Ім’я, дане з неба. І вибір завжди той самий: або будувати Вавілон, або дозволити Богові зібрати нас наново навколо Логоса, навколо справжніх сенсів. Не з цегли - з живих сердець. У славу Божу.

Сьогодні — Миколая за "старим" стилем. І дехто каже, що вшановувати святителя потрібно саме нині, а не 6 грудня. Насправді святих можна і потрібно вшановувати щодня. Питання не в даті. Питання — як. Бо якщо наше "вшанування" зводиться лише до молебнів, літургій і акафістів — це легко перетворюється на обрядовірство. Красиве. Правильне. І… порожнє. Обряд без життя — це не віра, а імітація. Рухи тіла без руху серця. Слова без навернення. Свічки без світла. Шанувати святого — це не обслуговувати культ навколо нього, а йти тим самим шляхом. Шанувати святих — означає прагнути святості: одягатися Христом, змінювати життя, ставати святими. Усе інше — пусте. Вшановувати святого Миколая — це не лише молитися до нього, а жити так, як він жив: бути милосердними, уважними до людини, вільними від страху і здатними на любов без розрахунку. Це можна робити кожного дня. Тож будьте святі, бо святий Господь наш. Амінь.