Телеграм канал «Padre Poltava»

Коли скрєпи дуже здавили голову

"Влада в’язати і розрішати" — це не інструмент залякування. Не те, чим лякають неосвічені архієреї і дурні попи, перетворюючи Євангеліє на систему контролю. В’язати і розрішати гріхи —це не про "я дозволив" або "я заборонив". Це про владу людини панувати над власним гріхом, над своєю природою. Господь сказав це ще Каїну: "гріх лежить при дверях, але ти пануй над ним". Не священник панує над твоєю совістю. Не ієрарх тримає ключі від твого серця. Ключ — у твоїх руках. А Христос — Той, Хто вчить, як ним користуватися. Ось де справжня влада. І ось чому вона страшна для тих, хто живе маніпуляціями, а не Євангелієм.

Інфантильність — найзручніша форма історичної амністії. Одна з головних хвороб історичної свідомості колонізованих і напівколонізованих спільнот — модель "невинності". Вона тепла, заспокійлива і дуже небезпечна. Вона дозволяє почуватися морально чистими, але водночас повністю знімає політичну дієздатність. Усі хочуть бути жертвами. Ніхто — співтворцями катастроф. Але історія не працює як групова терапія. Вона не питає, чи нам боляче. Вона питає: хто ухвалював рішення? Суб’єктність — це не лише право говорити "нас зрадили". Суб’єктність — це тяглість, пам’ять і відповідальність. А разом із ними — провина. Не "провина жертви", якою так люблять маніпулювати циніки, а провина суб’єкта: того, хто робив вибір, помилявся, голосував "по-приколу", переоцінював себе, недооцінював ворога, плутав бажане з реальним, зручне — з правильним. Цей жест прийняття провини болісний. Він ламає міф про власну бездоганність. Але саме він відрізняє дорослу людину від інфантильної. Ми живемо у страшний час. На наших очах формується щось схоже на нові темні століття — з руїнами, війнами, розпадом смислів і поверненням архаїки. І від цього не сховаєшся ані у "нас змусили", ані у "ми нічого не вирішували". Залишається лише одне питання: ким ми увійдемо в цей хаос? Відповідальними суб’єктами — чи інфантильними невігласами з "чистими" руками і порожніми головами. Історія все одно нас перевірить. Питання лише — на зрілість чи на втечу.

Богоявлення Йордан — це не географія. Йордан — це серце. Вода — це не "освячена рідина" Вода — це сльози покаяння. Дух — не щось з іншого світу, майже нереальне. Дух — це Світло, яке сходить і палить. Палить із середини. Палить нещадно, з усією можливою любов'ю. Якщо цього нема — свято порожнє, хрещення формальне, віра перетворюється на традицію для заспокоєння совісті та набирання води. Те, що сталося з водою, коли в неї увійшов Ісус, має статися з людиною. Інакше Богоявлення — це фольклор. Хрещення — це не обряд для галочки, а участь у космічному акті зцілення, де Бог входить у хаос до глибини, до болю, як ніж хірурга у плоть, щоби все впорядкувати. Якщо Христос не зійшов у твій внутрішній Йордан — ти просто постояв біля річки. А Богоявлення з тобою так і не сталося. Не стій на березі. Занурюйся у вогонь, у воду, у сяйво благодаті. Зі святом!

Завтра Богоявлення - Водохреща В нашому храмі початок святкової літургії о 8.30 По закінченні освячення води Хто не має можливості бути на службі, пишіть імена в коментах. За бажанням, пожертви Приват 4149 6293 5271 2897 Моно. 4441 1110 4323 4644 PayPal strierej@gmail.com

Духовне здоров’я людини прямо пропорційне її любові до Бога. І щоб ми не казали, але ця любов майже завжди — Любов-потреба. Ми любимо Бога, бо нам болить. Бо ми зламані. Бо ми покинуті. Бо все наше єство — одна суцільна нестача: неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене дурницями, якщо чесно. Так, можна говорити  про "чисту любов", "безкорисливе стояння та подяку перед Богом" Але щойно людина подумає, що може жити цим і більше не потребує Бога як дарувальника — це перестає бути благодаттю і стає духовною ілюзією - гординею. Бо серце, яке любить, несамовито потребує того, кого любить. І в цьому немає нічого принизливого. Так ми потребуємо Бога. Тільки тупе створіння може стати перед Творцем і сказати: "Я не жебрак. Я люблю Тебе абсолютно безкорисливо". Ті, хто справді близько до Бога, завжди виливають свою нужду перед Єдиним Дарителем, але й завжди дякують Йому за всі дари, навіть коли їх не бачать чи не розуміють. Але Бог кличе не сильних, а тих, хто потребує: "Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені..." "Відчини свої уста — і Я їхнаповню..." Бо Бог не боїться нашої потреби. Він її чекає. Нам потрібно лише навчитися приймати дари з подякою.

Я Є ТЕ, ЩО Я ЇМ Якщо я їм Тіло і Кров Творця Всесвіту, якщо моя їжа — Христос, то я — смиренний співтворець всесвіту. Той, хто збирає світ, а не розриває його. Той, хто живе Євхаристією, а не крадіжкою щастя. Той, хто приймає життя як дар, а не як здобич. А якщо я — жеру ближнього свого — його увагу, сили, час, любов, кров, нерви, якщо я живу за рахунок чужого виснаження, то як не обманюй себе духовними словами, я не "тонко чутливий". Я — гордовитий сатана. Маленький, побутовий, але справжній. Рознощик ентропії. Той, хто не творить, а знищує. Не причащається — а споживає. Бо є дві логіки буття: — або ти живеш Тим, Хто віддає Себе, — або ти живеш, поїдаючи інших. Євхаристія робить людину богом за благодаттю. Поїдання ближнього — може зробити "успішним", "сильним", "харизматичним"… але не живим. Тому питання не в тому, чи ти віриш. І навіть не в тому, чи ти "духовний". Питання просте й євангельське: чим ти харчуєшся? І — відповідно — ким ти стаєш?