Телеграм канал «Padre Poltava»

На м’ясопусну поминальну суботу ми знову вимовляємо прості слова:
"Царство Небесне".
Ми бажаємо його тим, хто відійшов від нас в засвіти.

Але чому наші молитви мають силу?
Не тому, що ми переконуємо Бога.
І не тому, що нагадуємо Йому про тих, кого Він і так знає.
А тому, що ми вже в Царстві.
Бо Царство Боже — всередині нас.
Бо на Літургії воно відкривається не як метафора, а як реальність.

І коли ми молимося за померлих — це не лише прохання, -це заклик до єдності.
Заклик бути в Царстві, являти Царство,
жити в тому Царстві, яке вже прийшло в силі.

Сьогодні ми особливо згадуємо воїнів.
Тих, хто загинув, захищаючи життя.
Тих, хто не повернувся з позицій.
Тих, чиї імена звучать у наших храмах крізь сльози.
Ми не просто згадуємо їх, ми не просто сумуємо, ми стоїмо разом: живі й померлі.
Бо Євхаристія — це новий спосіб життя,
у якому смерть не розриває, а лише змінює спосіб присутності.
Так, це надприродна єдність, вона перевищує логіку цього світу, вона сильніша за гріх, за страх, за війну, за смерть.
І саме тому ми молимося: бо в цій єдності радіє вся повнота Церкви — і ті, хто ще йдуть дорогою землі, і ті, хто вже перейшли цей шлях.
М’ясопусна субота — це не лише день пам’яті.
Це день надії.
Бо Царство Боже — не побажання.
Це життя, до якого ми покликані разом.

Єдиний критерій істинної духовності — це краса і життєвість.
Нічого більш переконливого я не знаходжу.
Не кількість цитат, не гучність проповідей, не правильність формулювань.
А те, що від людини лишається в просторі після її присутності.
Людина духовна оживотворяє.
Навіть коли важко, навіть коли війна, навіть коли навколо руїни, тривоги, відключення світла і новини, від яких стискається горло.
Духовна людина просто приносить світло — у темряву, надію — туди, де, здавалося б, її вже не повинно бути.

Подивіться на наших людей під час війни.
Хтось пече хліб у прифронтовому місті.
Хтось висаджує квіти біля понівеченого будинку.
Хтось відкриває кав’ярню там, де вчора прилетіло.
Хтось співає в укритті.
Ось вона — духовність.
Життя, яке не здається.

А там, де приходить зло, — тлін.
Спалені бібліотеки.
Зруйновані храми.
Заміновані дитячі майданчики.
Викривлені слова.
Святині, перетворені на інструмент пропаганди.
Слуга диявола завжди впізнається просто: він сіє потворність, розкладає, оскверняє, заповнює простір "мерзотою запустіння".

Духовність не може бути агресивною і при цьому залишатися духовністю.
Вона не руйнує — вона будує.
Не принижує — а піднімає.
Не множить страх — а множить життя.
У час війни це видно особливо чітко.
Бо війна знімає маски.

І якщо поруч із тобою людям хочеться жити, творити, любити, плакати — але не впадати в безнадію,— значить, у тобі є щось від Бога.
Бо Бог — це життя.
І краса.
Навіть посеред війни.

Твоя зустріч із Богом — належить тільки тобі.
Про неї можна говорити. Можна намагатися пояснювати, добирати слова, цитувати отців, будувати богословські конструкції. Але передати Образ — неможливо.
Бо Бог не копіюється, Він - відкривається.
І в цьому сенсі — це твій Бог.
Не “інший”, не “альтернативний”, а Той Самий, Який став особистою подією твого життя. Той, Хто увійшов у твою історію так, як не увійшов більше ні в чию.
Можливо, ти знаєш Його так, як не знає більше ніхто.

Ось чому справжній досвід Бога робить людину тихішою. Не агресивнішою. Не самовпевненішою. А глибшою.
“Коли знаходить ця несказанна радість, тоді мовчать уста, і язик, і серце — хранитель помислів, ум — керманич почуттів, думка — пролітаюча й нестримна птиця” (Ісаак Сирин).
Бачите?
Не крик, не демонстрація, не полеміка - мовчання.

Бо коли Бог стає подією — ти перестаєш доводити.
Ти вже не воюєш за Нього в коментарях.
Ти не розпушуєш богословський хвіст.
Ти не вимірюєш чужу “правильність”.
Ти просто знаєш.
І ця тиша — не порожнеча.
Це така щільність радості, що слова стають зайвими.
Тому найбільша помилка — думати, що можна “володіти” Богом, описати Його остаточно, поставити печатку на істину.
Бог не поміщається в наші формули.
Він входить у серце.
І коли входить — там стає тихо.
І світло.

Цей лист написала парафіянка. Я майже нічого не додавав — лише трохи впорядкував. Бо тут є думка, яку варто почути.

"Я люблю апостола Павла
І от що хочу сказати.
Апостол Павло не вчить, як стати вдовою, не вчить, як розгрібати наслідки.
Він вчить жити так, щоб не ламати ні себе, ні інших.
Я не розумію, чому феміністки так нападають на апостола Павла.
Навпаки — він на боці жінок.
Фемінізм постійно говорить про “права жінок”,але чомусь не бачить усіх жінок.
Маму. Сестру. Бабусю.
Жінку, яка хоче сім’ю, а не війну з чоловіками.
Жінку, яка хоче любові, а не ідеології.
Якби фемінізм справді захищав права жінок, у ці права входили б усі категорії жінок, а не лише зручні для гасел...
Чоловіки, у яких народжуються доньки, — це потенційні апостоли Павли)
Бо вони раптом починають розуміти відповідальність, а не лозунги.
Може виникнути питання:
“А в апостола Павла не було дітей по крові?” Так, не було.
Але в нього була любов
І цього виявилося достатньо, щоб захищати жінок краще, ніж багато сучасних рухів.
До речі, в храмі частіше зустрінеш жінок, ніж чоловіків.
Тож і священники — в якомусь сенсі —
теж потенційні апостоли Павли.
Бо Павло — не про приниження.
Він про гідність.
Про любов, яка бере на себе відповідальність.
Про свободу, яка не руйнує.
І як віруюча жінка я скажу прямо: я вважаю, що мої права захищає апостол Павло, бо він бачить у мені не функцію,
а людину"

Іноді найточніше богослов’я звучить не з кафедри, а з живого досвіду. Того, що не кричить — але знає, де правда.

У цьому світі все перевернуто.
Тут серйозними вважають втому, напруження й безкінечне "треба".
А радість — підозріла. Сміх — легковажний. Наче Бог ближче до нас саме тоді, коли ми похмурі.
Але Царство Боже влаштоване інакше.

У цій "долині сліз" ми торкаємося небесного саме в тому, що тут знецінюють: у грі, у світлому сміхові, у митях чистої радості. Бо ці речі — не звідси. Вони лише нагадування про дім.

Справжня радість - це знак присутності Духа. Там, де Дух — там свобода. А де свобода — там не похмурість, а світло. Радість святих — не емоція, а стан людини, яка вже торкнулася Царства, ще живучи на землі.

Те, що тут здається пустощами, там є довершенням довершень.
Можливо, саме тому святі так часто виглядають дивними. Вони занадто світлі для нашої похмурої "дорослості".
Вони знають те, що ми забули: Бог не створив людину для страждань і втоми

Ми звикли думати, що серйозність — це напруження.
Але в Царстві Божому серйозність — це радість.
Бо радість — не втеча від реальності, а її повнота.
Тут вона — короткий перепочинок.
А там — радість найсерйозніша справа.
Те, що тут здається легковажним, у небі є довершенням.
Бо Бог створив людину не для втоми,
а для радості — і готує нас до неї всерйоз.