Телеграм канал «Padre Poltava»

Брачний пир і наші відмовки (на Луки 14.16-24) Христос розповідає притчу не про майбутнє і не про "після смерті" Він говорить про зараз. Бог уже накрив стіл. Царство вже тут. Логос вже воплотився. Благодать не обіцяна — вона подається. Просто так, даром. Але люди ввічливо відмовляються. Не з ненависті. Зі справ. З нормальності. З відповідальності. Відмовляються ввічливо та порядно. "Я купив поле" — каже той, хто вибрав матеріальну стабільність замість глибини. "Я випробовую волів" — каже той, хто загруз у роботі, продуктивності та дедлайнах. "Я одружився" — каже той, хто замкнув любов на собі, не пустивши в неї Бога. Ніхто не злий. Просто всі зайняті. Відмовки — це не гріхи. Це іманентні способи існування, а іманентність, доведена до абсолюту, — і є пекло. Проблема не в майні, а проблема в тому, що люди те, чим володіють, роблять абсолютом. І тоді на пир, що є реальним досвідом Божої присутності, приходять ті, кому вже нічого втрачати: зламані, втомлені, кульгаві, сліпі. Ті, хто не грає в самодостатність. Ті, хто знає: без дару вони не виживуть. Відмова від запрошення - це не моральна поразка, а онтологічний вибір — обрати іманентність замість обоження. Це втрата смаку до благодаті — серце просто не розпізнає, що його кличуть до життя. А сьогодні це звучить так: - ми не прийшли, бо війна; - бо втома; - бо "не на часі"; - бо треба вижити. І все це правда. Але стіл нашим Царем усе одно накритий. Христос бореться за наше щастя. Літургія звершується. Любов пропонується. Царство стоїть відчинене. Питання не в тому, чи готовий Бог. Питання в тому, чи готові ми відкласти свої поля, волів і страхи і прийти — не гідними, а живими. Бо найстрашніше — це не бути вигнаним з пиру, а так і не захотіти на нього прийти. Пекло починається не після смерті, а в момент, коли людина каже: "Мені і так добре без цього пирa", коли людина відмовляється від свого щастя. На фото ангел апокаліпсису звіщає про кінець світу на фоні українського прапору

Веселка серед зими Зараз зима. Мряка, холод, майже немає сонця. Темрява, що стає ще густішою без електроенергії по 18 годин на добу. І іноді здається: веселку ми вже ніколи не побачимо. Але Біблія каже нам, що веселка — це міст між небом і нами, живий знак примирення з Богом. І йдеться не про погоду, а про серце — про те місце в людині, де Боже світло проходить крізь людську темряву й розкладається на кольори благодаті. Веселка — це явлення Логоса у розтрісканому світі. Мить, коли Боже слово торкається хаосу, і хаос перестає бути загрозою. Це коли мрак уже не має останнього слова, бо світло входить у нього так глибоко, що навіть краплини дощу починають співати. А ми бачимо тільки холод і потопи втоми, тривог, новин, які знову б’ють хвилею по серцю. І легко повірити, що знак примирення між небом і нами давно стерся. Але веселка не зникла. Вона просто більше не над головою — вона всередині. Ми збираємо її по уламках. По відблисках у серцях. У тих тихих кольорах співчуття, коли хтось тримає тебе за руку в найтемніший день. У погляді ближнього, який не відвертається від болю. У вірі, що світло проходить навіть крізь лід. Веселку ми складаємо самі: з людяності, з віри, з любові, яка вперто не хоче вмерти навіть узимку війни. І хоч на небі її зараз не видно, між Богом і нами міст все одно стоїть. Просто треба мати сміливість — побачити його всередині. Веселка — це ми, коли дозволяємо Богові пройти крізь наш біль і не розбитися. Це Церква, яка після потопу людської жорстокості все ще стоїть. Це Україна, яка після кожної ночі ракет встає зранку і каже: “Жити далі. Любити далі.”

#Маршрутка_на_Топольки Глава: “Новорічний сюр… Але тримаймося, люди". Полтава знову підморгує нам тим своїм дивним, напівсонним поглядом міста, яке ніби й живе, але десь глибоко всередині хоче просто прилягти під ялинку й відпочити. Та ні — не дадуть. Бо свята, бо політика, бо ми в Полтаві. Діти повертаються додому У темряві війни й світла вимкнень є новина, від якої в кожного щось тремтить у грудях. До України повернули ще частинку наших дітей, тих, кого рф викрала, як середньовічний розбійник. І тут хочеться не іронізувати, а просто сказати: слава тим, хто працює заради цього. Хай би таких новин було більше. Хай би до кожної хати повернулося своє тепло. Ялинка, люди і потреба хоч якогось свята. Ялинку відкрили. Людей — море. І хочеться сказати, що це щось глибше, ніж “сіли, подивилися, розійшлися”. Під час війни люди біжать до краси, бо краса — це спосіб вижити. Новорічні гірлянди, які дають нам по 2 години світла, — теж терапія. Бюджет-2026: як завжди, ні про кого, крім “них” Верховна Рада ухвалила Держбюджет. І якщо вам здається, що про українців там написано мало… Ні, вам не здалося. Споживчий кошик не переглянули, а от на нардепів — переглянули, ще й добре так. Це, мабуть, той новий вид духовної практики — “Святий Мінімалізм для народу і Максималізм для себе”. Розмітка, яка зникала швидше, ніж терпіння полтавців Правоохоронці зайшли туди, куди давно треба було зайти — у фірму, що робила дорожню розмітку. Бо та розмітка зникала на очах, як віра в чесність влади. Тепер все склалося: фарба була неякісна, а совість — ще гірша. Полтава — це місто, де змови інколи міцніші за бетон. Дорога замість провалля: новий стиль управління. Ти думаєш: на Подолі провалля — хто має засипати? Правильно, Водоканал. Відповідь міста: “Ха! А ми дорогу розширимо!” Так, провалля лишилося. Але ж дорога ширша! Геніально. Це той самий випадок, коли проблему не вирішили, але зробили вигляд, що вона — новий стиль. Заступники тікають, один лишився “стоять до виборів” Двоє заступників облради вже махнули рукою й пішли. Третій — чекає якогось “пронесе”. Не пронесе. Уже стоїть, як казковий персонаж, біля розбитого корита, зате з гарним обличчям на всіх стовпах міста. Полтава — місто мрії. Особливо, якщо мріяти недалекоглядно. ДТП ростуть як гриби: без світла їздити важко Світло вимкнули — аварій побільшало. Тут і Ейнштейн не потрібен. Хоча з нашим рухом і з увімкненим світлом буває весело. Політики й новорічні пакети — страшніше за будь-якого Миколая. У школах громади розпочався сезон “о, погляньте, який я хороший депутат, ось вам пакетик з моїм ім’ям, діти, танцюйте!” Діти — в шоці. Батьки — у роздратуванні. Освіта — у стані “а нам нормально”. Депутати — у стані “сфоткай мене ще раз, але щоб ялинка ззаду”. Безбар’єрність по-полтавськи: ями, ями, і ще раз ями. Центр перекопаний так, що Ілон Маск міг би подумати, що ми будуємо тунель до Марса. На роботи вже витрачено чимало, ще на 44 мільйони — замовили. Результат? Поки що тільки ями й люди, які мають літати. Цілком логічно: Полтава ж місто янголів. Місто живе. Дихає. Біситься. Святкує. Терпить. Полтава — це не географія, це жанр. І ми в цьому жанрі намагаємося не збожеволіти. Свята почалися. Погана погода й полтавський сюрреалізм ішли поруч, але ми — тримаємось. Бо маємо традицію: сміятися, щоб не плакати. І любити Полтаву, навіть коли вона робить щось абсолютно… полтавське. Тримаймося, рідні. Бо як не ми — то хто?

Спробуйте просто не помирати. Сучасні християни дивна публіка. Ми більше стурбовані власною загробною долею, ніж воскресінням мертвих. Більше боїмося “котлів”, ніж смерти серця. Більше мріємо про райські кущі, ніж про Царство, яке вже тут. Христос взагалі не про потойбічний туризм проповідував. Не описував, хто в якій каструлі буде кипіти й хто яку лавочку займе в раю. Він вчив іншому: не помирати. Вмирати щодня для брехні, але не для життя. Вмирати для страху, але не для любові. Вмирати для старого світу, але не для світла. Христос говорив про Царство, що вже прийшло в силі, а не про митарства, які ми вигадуємо собі, щоб легше було жити в духовному інфантилізмі. Тому маєте просту духовну пораду на кожний день: спробуйте просто не помирати. А якщо вже раптом і сталася смерть — душі, серця, надії, мрії — то робіть те, що Христос реально пропонує: воскресайте. Хоча б потроху. Хоча б всередині. Хоча б на один крок ближче до справжнього життя. Бо рай — це не географія. Рай — це людина, яка перестала помирати.

“Бо колись ви були темрявою, тепер же — світло в Господі… Пильнуйте, щоб ходити обережно… не як немудрі, а як мудрі… бо дні лукаві… Не впивайтеся вином, але наповнюйтесь Духом…” (Еф. 5:8–19) Це місце — про те, що світло не падає на нас зверху, як у кіно. Світло прокидається всередині, коли ти раптом перестаєш влаштовувати собі ніч. Колись ми жили в темряві. Не просто “ходили в темряві” — а були темрявою. Тобто приносили її з собою: у слова, вчинки, стосунки, вибори. Несли в кишені власний маленький морок — образи, страхи, лінь, пусті задоволення, втечі. Апостол каже: тепер ви — світло. Не тому, що стали ідеальними. А тому, що Христос засвітився в серці. І вже соромно повертатися у ті підворіття, де раніше було так “комфортно”. “Ходіть обережно… бо дні лукаві.” Ну так, ми це бачимо щодня. Лукавство світу — це не тільки політики, маніпуляції й пропаганда. Це і наші маленькі внутрішні компроміси: “та нічого, всі так живуть”… Ні. Апостол прямо каже: будьте уважні до свого шляху. Світ не допоможе. Сучасність не підкаже. Лише серце, яке чує Бога. “Використовуйте час, бо дні лукаві.” Люди витрачають життя на прокрутку стрічки, порівняння з іншими, дрібні образи й безсенсові біганини. А Павло каже: час — святий. Не марнуйте його на те, що не народжує світла. “Не впивайтесь вином… але наповнюйтесь Духом.” Тут не тільки про алкоголь. Тут про всі наші способи втекти від себе: скролити, заїдати, залипати, ігнорувати, глушити тривоги штучними втіхами. Апостол каже: наповнюйтесь не туманом, а Духом — тобто ясністю, любов’ю, сміливістю, піснею. Дух дає можливість жити тверезо — не лише розумом, а й душею. Жити як світло — це не про “бути кращими за інших”. Це про те, щоб не втрачати себе. Не дозволити війні, болю, побуту або системі зробити нас темнішими. Світлу не треба доводити, що воно світло. Йому достатньо світити. Тож живи так, щоб твоєї внутрішньої лампи вистачало і тобі, і тим, хто поруч. Світло в Господі — це не статус. Це шлях. І цей шлях, як би не було темно навколо, завжди веде до Царства.

З Днем святого Миколая, парафіяни! У мирний час це свято пахло мандаринами, дитячими очікуваннями і маленькими несподіваними радощами. А під час війни ми почали розуміти головне: найбільше диво — це любов, яка не зникає навіть під сиренами. Любов, яка тримає країну, фронт, наші серця. Сьогодні ми всі потребуємо чуда. Не показного, не пафосного — а тихого, справжнього. Чуда, яке приходить у вигляді теплих рук поруч. У вигляді смс “я живий”. У вигляді світанку після важкої ночі. У вигляді волонтерської посилки, яка доїхала саме тоді, коли треба. У вигляді воїна, що повернувся. У вигляді молитви, яка раптом стає силою. Святий Миколай завжди був покровителем тих, хто просить і тих, хто захищає. І сьогодні я хочу сказати найважливіше “дякую” — нашим військовим, які щодня роблять для нас найбільше можливе чудо: захищають життя. Дякую вам, воїни. За ваш холод, біль, втому, за стійкість, яку важко навіть уявити. За те, що ви — наша твердиня, наші Миколаї зі зброєю, наші ангели в окопах. Ми живі, бо ви стоїте. І вся країна молиться, щоб Господь стояв поруч із вами. Нехай сьогодні кожен отримає свій маленький знак надії. Нехай серця наповнить любов, яка сильніша за війну. І нехай чудо прийде — у той спосіб, якого найбільше потребує ваш шлях. Зі святом! Святий Миколай хай оберігає кожного — і особливо тих, хто тримає небо над нами.