Телеграм канал «Padre Poltava»

Колись люди вірили, що миші народжуються зі старого ганчір’я.
Сьогодні миші народжуються з інсти. Треба просто закинути пару тисяч юзерів у багнюку з відстійним контентом і там обов'язково з'являться коучі, ментори, наставники, магістри успішного успіху.
Ще вчора був просто людиною, яка губиться у власних страхах, прокрастинації і холодній каві.
А сьогодні піднятий алгоритмом, як сміттєвий пакет сквозняком, наставник.
І це не покликання, не хрест, не досвід болю, який переплавляє людину в правду.
Просто — фільтр, правильний ракурс, три цитати про "цінуй себе" і гарна шапка профілю.

Але миші, навіть якщо вони дуже впевнені в собі, не стають левами.
Вони можуть гризти, шурхотіти і створювати кубло як "спільноту зростання".
Миша все одно залишається в брудному ганчір'ї і темряві, бо народилася там.

Справжній Наставник не виростає з шуму.
Його знімають з хреста і кладуть у гріб. Він приходить з тиші, коли невчасно, коли незручно, коли страшно, коли некомфортно. Не в бажанні зібрати аудиторію, а у неможливості не свідчити про Істину.
А поки ти шукаєш легких відповідей і ілюзій миші будуть жити в твоїй голові.
І так, двері шафи з брудним ганчір'їям ніколи не бувають плотно зачинені. Питання лише в тому, чи хочеш ти звідти втекти?

Марія Ґаетана Аньєзі 1718 - 1799

Марія Гаетана Аньєзі з дитинства  мріяла про монастир. Тиша, молитва, Бог. Але в гру вступає класика жанру — патріархальна родина XVIII століття. Жорстокий та авторитарний батько.
Жодних монастирів!
Їз замужеством вирішуй сама!
Діти теж на твій розсуд!
Але тільки спробуй мені не вчитися!
Не захистиш дисертацію - ти мені не дитина!
Ну і що, що в нас ХVIII століття на дворі!?
А як мене хвилює, що ти дівчинка?
Ось так страшний батьківський гніт: змусив дівчинку стати математиком світового рівня.
У 30 років вона пише фундаментальний трактат з диференціального й інтегрального (прости Господи) числення. Настільки серйозний, що папа Бенедикт XIV особисто призначає її професором у Болоньї.
Марія стає другою жінкою в історії з науковим ступенем після Лаури Бассі.
А потім... помирає батько.
Достобіса всі ці наукови ступені і трактати!
Жодної математики! Ніколи знов!
Богослов’я, служіння, допомога бідним, будинок для літніх людей...
Велич людини не в досягненнях та наукових ступенях, а в тому, щоби слухатися серця.

Світ завжди тріщить саме на Пасху.
Розсипається, як декорація, яку занадто довго видавали за реальність.
Просто ми будуємо не той світ. Не справжній.
Ми складаємо його з контролю, страху, звичок, ілюзій стабільності. Ми хочемо, щоб усе працювало, було передбачуваним, зручним, зрозумілим. Щоб Бог вписувався в наш графік і не порушував наші конструкції.
А потім приходить Пасха.
Приходить Христос і розпинає наш світ
Бо те, що не здатне пройти через смерть — не здатне і воскреснути.
Те, що тримається лише на наших зусиллях — не витримає Його життя.
Тому так боляче.
Тому так тріщить.
Тому все валиться.
Але це не кінець.
Це єдиний шанс.
Бо Христос звільняє місце для справжнього.
Для світу, який не боїться смерті.
Для життя, яке не залежить від обставин.
Для любові, яку неможливо вбити.
Пасха — це не про "щоб усе було добре".
Пасха — це про те, що все несправжнє має померти.
Щоб нарешті воскресло справжнє.

Постріли і молитви мають лунати одночасно.
Воскреслий Христос благословляє світ не з трону, а з рани історії.
Він - джерело непереможного Світла.
Справжній Воїн має бути зосередженим не на ворогові, а на Тому, Хто є сенсом боротьби, сенсом життя.
Хрест - це не прикраса і не символ, а місце, де сходиться все: віра і війна, жертва і надія, смерть і воскресіння.
Про поразку не може бути і мови, бо життя просто відмовляється помирати.
Бо Пасха - це завжди про перемогу.
Христос Воскрес!

А чому на цьому дядькові, який вперто ображає мої релігійні почуття, навіть вишиванка виглядає як касаваротка?

Цьогоріч Пасха якась дуже тиха. Лампова. Безвітряна, тепла — ніби сам світ перестав поспішати і нарешті видихнув. І в цій тиші народжується радість. Тиха, але справжня.
Радість Воскресіння. Радість нездоланності життя. Радість Великодня — свята над святами.
Мабуть, так само було тихо на Тиверіадському озері, коли апостоли після всього повернулися до сітей — не з віри, а з втоми, не з надії, а з порожнечі. І саме туди, у цю звичайність, у цю тишу, приходить Воскреслий Христос. Без докорів. Без пафосу. Без вимог. Просто стає поруч і каже: "Мир вам! Діти, чи є у вас якась їжа?"
Він не доводить, що переміг смерть. Він просто приносить мир, який перемагає смерть.
І сьогодні цей мир тихо ллється у серце. Без надриву. Але так, що вже не сплутаєш ні з чим іншим.
Мир вам, парафіяни.
Христос Воскрес!