Телеграм канал «Padre Poltava»

Не відрізай від повноти. Особливо якщо ума нема.

Ориген вважав, що після воскресіння люди не матимуть статевих органів, бо розмноження більше не буде потрібне. Логіка проста: якщо функція зникає — значить, і орган зайвий.
Православні отці відповіли геніально:
"З’їзди до Гробу Господнього і подивися, чи щось залишилося там після Воскресіння Христа"
Якщо Христос воскрес у повноті —  то й ми воскреснемо у повноті.
Не урізані.
Не “очищені” від матеріальності та статевих органів.
Не спрощені до абстрактного духу.

Повнота — це Божий стиль.
А ми дуже часто, як той Ориген, коли чогось не розуміємо, починаємо відрізати зайве. Нам здається, що щось у Церкві — перебір.
Піст? Можна ж м’якше.
Причастя? Ну, це ж лише символ.
Богослужіння? Досить і “в душі” вірувати.
Важкі місця Євангелія? Ну це, мабуть, метафори.

І крок за кроком ми зменшуємо, спрощуємо, оптимізуємо.
Поки не лишається щось зручне — але неживе.
Коли починаємо відкидати частини духовного життя, отримуємо не “оновлену версію”, а щось неповноцінне, неспроможне до життя, скалічене. Бо життя — це завжди цілісність.

Перш ніж щось викреслити, варто зупинитися і запитати: чому це було збережене Церквою?
Чому це пережило століття?
Чому святі цим жили?
Церква не з нас почалася.
Ми не винаходимо її наново.
Ми не редагуємо її під свій смак.
Ми приєднуємося до її живої повноти.
Вміння жити у повноті — це мудрість.
Відчувати змістовність сенсів — це насиченість буття.
Не відрізай від повноти, бо коли різати починаєш без розуміння — можна випадково відсікти саме життя.

Покаяння - метанойя.
Це змінення свідомості, вихід за межі власного розуму.
Зрештою, це звільнення від тоталітарного детермінізму власної думки.
Покайтеся, звільніться від репресії власної думки та очевидності, і віруйте в Євангеліє.

Чесно кажучи, я не дуже пам’ятаю той день.
Пам’ятаю не події — пам’ятаю напругу, повітря, яке стало густим, людей, які бігли до храму і розгублено не знали як і що робити.
Пам’ятаю дивне відчуття, ніби історія вже рушила, а ми ще стоїмо на порозі й не хочемо це визнати.
Передивився свої пости у фб.
Там я писав про прості речі: молитися. Робити запаси води. Не соромитися казати тим, кого любиш, що любиш. Бо завтра може вже не бути.
Зрештою, нічого не змінилося. Просто тепер ми знаємо що робити.
Ми знаємо, що ми не жертви історії, а її творці.
Так, завтра може не настати, але ми так само маємо нести любов всіма можливими способами.
І так, ми їх хрестили - ми їх і поховаємо.
Амінь.

Неділя сиропусна. Спомин вигнання Адама з раю.

Адам не просто з’їв плід. Він спробував усунути Бога зі свого життя, бо Бог почав заважати.
Світло стало надто яскравим.
Присутність — надто близькою, І око душі затьмарилось.
Тоді народжується перший рух пекла:
сховатися, відвернутися, сказати: "Я сам".

Пекло — це відстань між людиною і Богом, І Адам починає тікати саме туди — в автономію, у темряву, в страх.
Він соромиться, він боїться Світла, він уже не може стояти в присутності Любові.
Так, потім приходить усвідомлення.
Але ворота його пекла вже заколочені зсередини.

Нащадки Адама довершили справу прабатька. Те, що було духовним відкиненням, стало історичною подією — ми Бога вбили. Ми Його розіп’яли.
І тут — парадокс благодаті.
Бо Бог, Якого намагалися усунути,
не відступає.Він сходить у глибини пекла — і ламає його засуви. Руйнує двері, які ми так старанно зачиняли. Простягає руки до тих, хто Його відкинув.

Сиропусна неділя нагадує:
історія вигнання — це не тільки про Адама. Це про нас.
Євангеліє цього дня (Мф. 6:14–21) говорить: якщо не прощаєте — не будете прощені.
Де скарб ваш — там буде і серце ваше.
Прощення — це злам пекельних воріт.
Піст — це повернення серця.
Скарб — це не наша правота, не наша образа, не наші заслуги.
Скарб — це Бог.
Великий піст — це час чесності.
Час визнати: так, у мені живе той самий рух, що в Адамі.
Рух, який хоче жити без Бога.
Рух, який боїться Світла.
Але це також час прийняти дар.
Божу милість.
Божу радість.
Божу простягнуту руку.
Ми не можемо самі відчинити рай.
Але можемо перестати тікати.
І тоді Світло, яке здавалося нестерпним,
знову стане нашим домом.

Куди людину послати?