Телеграм канал «Padre Poltava»

Духовне здоров’я людини прямо пропорційне її любові до Бога. І щоб ми не казали, але ця любов майже завжди — Любов-потреба. Ми любимо Бога, бо нам болить. Бо ми зламані. Бо ми покинуті. Бо все наше єство — одна суцільна нестача: неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене дурницями, якщо чесно. Так, можна говорити  про "чисту любов", "безкорисливе стояння та подяку перед Богом" Але щойно людина подумає, що може жити цим і більше не потребує Бога як дарувальника — це перестає бути благодаттю і стає духовною ілюзією - гординею. Бо серце, яке любить, несамовито потребує того, кого любить. І в цьому немає нічого принизливого. Так ми потребуємо Бога. Тільки тупе створіння може стати перед Творцем і сказати: "Я не жебрак. Я люблю Тебе абсолютно безкорисливо". Ті, хто справді близько до Бога, завжди виливають свою нужду перед Єдиним Дарителем, але й завжди дякують Йому за всі дари, навіть коли їх не бачать чи не розуміють. Але Бог кличе не сильних, а тих, хто потребує: "Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені..." "Відчини свої уста — і Я їхнаповню..." Бо Бог не боїться нашої потреби. Він її чекає. Нам потрібно лише навчитися приймати дари з подякою.

Я Є ТЕ, ЩО Я ЇМ Якщо я їм Тіло і Кров Творця Всесвіту, якщо моя їжа — Христос, то я — смиренний співтворець всесвіту. Той, хто збирає світ, а не розриває його. Той, хто живе Євхаристією, а не крадіжкою щастя. Той, хто приймає життя як дар, а не як здобич. А якщо я — жеру ближнього свого — його увагу, сили, час, любов, кров, нерви, якщо я живу за рахунок чужого виснаження, то як не обманюй себе духовними словами, я не "тонко чутливий". Я — гордовитий сатана. Маленький, побутовий, але справжній. Рознощик ентропії. Той, хто не творить, а знищує. Не причащається — а споживає. Бо є дві логіки буття: — або ти живеш Тим, Хто віддає Себе, — або ти живеш, поїдаючи інших. Євхаристія робить людину богом за благодаттю. Поїдання ближнього — може зробити "успішним", "сильним", "харизматичним"… але не живим. Тому питання не в тому, чи ти віриш. І навіть не в тому, чи ти "духовний". Питання просте й євангельське: чим ти харчуєшся? І — відповідно — ким ти стаєш?

До зустрічі в новому році, парафіяни!

В стрічці дуже багато дописів про те, що вже ніхто не чекає нічого хорошого від наступного року. Чудні ви. Невже від майбутнього варто хоч чогось чекати? Невже майбутнім узагалі варто жити? Христос вже втілився. Христос вже воскрес. Смерть вже переможена. Що вам ще потрібно — новий календар чи нову надію з доставкою? Майбутнє — це улюблений ідол втомленої людини, той самий, яким прикривають порожнечу теперішнього. Якщо зараз погано — ми кажемо: потім буде краще. Якщо зараз страшно — ще не час. Якщо зараз важко жити по-справжньому — давайте доживемо до… Але Бог не відкривається в "потім". Він не каже: Я буду. Він каже: Я є. Він просто приходить у світ, де Його не особливо чекають, у реальність, де Йому відводять місце в хліві, між худобою й запахом життя. Без гарантій. Без перспектив. Без планів розвитку. І саме там — Він є. Християнство не про очікування кращих часів, воно - про присутність Бога тут, посеред труднощів, війни, втрат, розривів, зламаних років і зіпсованих надій. Той, хто живе майбутнім, відсутній у теперішньому. Той, хто живе з Христом, — уже в реальності Царства. Тому не треба жити майбутнім. Не треба його боятися. І не треба на нього молитися. Живи зараз. Бо саме тут — Бог. Не тому, що стало легко, а тому, що Він уже є. Він тут. Він з нами.

Побиття немовлят у Віфлеємі. Ірод не боявся немовлят. Ірод боявся Того, Хто прийшов зруйнувати саму логіку смерті. Диявол, руками Ірода, намагається знищити Христа ще до того, як Він заговорить, піде, звершить чудо. Диявол хоче вирвати з коренем Дерево Життя. Зло завжди воює не з тілами, а з логосами — з божественними сенсами речей. Немовлята — це не просто маленьки беззахисні люди. Немовлята — це логос початку, чистий сенс життя, яке ще не встигло зіпсуватися, тому побиття немовлят — це спроба знищити саму можливість майбутнього. Ірод думає категоріями сили. Армія — проти немовляти. Трон — проти ясел. Влада — проти беззахисності. І з людської точки зору це виглядає логічно. Але Бог перемагає не кількістю, а способом буття. Не прямою силою, а кенозисом — добровільним умаленням. Саме тому Воскресіння починається не з меча, не з битви з Іродом, а з втечі в Єгипет. Сьогодні ми бачимо ту саму логіку зла. Путін хоче знищити всіх українців не тому, що ми сильніші військово, а тому, що він відчуває: з України прийде смерть імперії. Ми несемо інший логос — свободи, гідності, відповідальності, ми несемо сенси життя без сакралізованої брехні. Об’єктивно ми слабші і, чесно кажучи, досить дурні. Як немовля слабше за царя. Як ясла слабші за палац. Як хрест слабший за імперію. Але саме так і діє Бог: через слабих та нерозумних. Ірод не знищив Христа. Імперії не зупинили Воскресіння. Смерть програла там, де була впевнена у своїй силі. Спасіння — це відновлення істинних сенсів. І поки ми не зраджуємо божественний сенс — поки не починаємо жити за законами страху, помсти і ненависті — ми вже перемагаємо. Бо зло завжди б’є першим, але останнє слово — не за ним.

Про чудеса і подарунки Два найбільших чуда пропонує нам Господь: Воскресіння та Боговтілення. Усе інше — лише наслідки. Християни не вірять у чудеса, які "просто трапляються" або "випадково стаються". Кожне чудо має напрямок і сенс. Єдина мета чуда: спасіння людини від смерті, яку переміг Ісус Христос на Хресті. Ця перемога починається на Голгофі та розтікається тишею Вифлеєму. Бог кенотично зменшує Себе, щоби нас зробити Богами. Усі "маленькі" чудеса нашого життя — це етапи осмисленої, наступальної Божої стратегії, метою якої є перемога життя над смертю. І справжність кожного чуда перевіряється одним критерієм: чи веде воно до Чуда Чудес — Воскресіння. Нашому власному воскресінню ми навчаємося через подяку. Ми вчимося дякувати Богові за найменші подарунки: за людей, за обставини, за втрати, за труднощі, за можливість жити і дарувати. Ми дякуємо навіть тоді, коли боляче. Бо подяка — це вже форма віри у Воскресіння. Саме тому в різдвяний час так важливо пам’ятати: традиція дарувати подарунки виникла не з маркетингу, а з бажання подарувати радість з приводу Різдва Бога. Той, хто дарував подарунок, хотів стати рукою Божою у цьому світі, актуалізацією Божої сили, частиною Його переможної стратегії. Навіть традиція таємних подарунків - це спроба відвести погляд від дарувальника і спрямувати його на Бога — справжнього Автора всіх чудес. Бо Різдво — це не про речі. Це про Бога, Який прийшов, щоб навчити нас жити по-справжньому, бо смерті немає.