Телеграм канал «Padre Poltava»

Ми сміємося з чужих перекосів, але свої дуже любимо називати «традицією».

Але Євангеліє взагалі не про інше.

Воно не продається, не купується, не вміщається в рамки жодної традиції.

Воно або проживається — або ні.

Вхід Господній до Єрусалима — це не просто історична подія і не тільки виконання пророцтв.
Це таїнство внутрішнього входу Бога в людину.

Єрусалим — не лише місто - це душа людини.
Христос входить не в кам’яні стіни —
Він входить у твоє серце.
А наскільки ти готовий відкритися Йому?
Осля, на якому їде Христос, — це людська природа, ще не приборкана, проста, навіть груба, але здатна понести Бога. Христос не обирає "величного коня". Він обирає тебе таким, який ти є, і вводить у Своє Царство.

Пальмові гілки і одяг, який стелять під ноги, — це діла і помисли людини, які вона кладе під Христа, тобто підкоряє Йому.
Це знак: або ти залишаєш усе собі, або віддаєш — і тоді Він входить в твоє серце.
Натовп, який сьогодні кричить "Осанна", а завтра — "Розіпни", — це нестійкість людського серця.
Ми не просто спостерігачі —ми і є цей натовп.
Ми одночасно зустрічаємо Бога і відкидаємо Його.

Христос входить у Єрусалим, знаючи, що попереду — Хрест.
Тобто Бог входить у людину не для комфорту, а щоб принести Себе в жертву, щоби діти Адама вбили Бога.
Вхід Господній до Єрусалиму— це не "свято вербочок".
Це момент, коли Бог входить у твоє життя. І ти сам вирішуєш іти з Ним на Голгофу, чи розіп'ясти твого Спасителя.

"Добре, якщо людина розуміє Євангеліє, але ще краще — коли при читанні його народжується покаяння", — каже Григорій Богослов.

Євангеліє читають як текст, як історію, дехто як казку...
Його сприймають як щось, що можна зрозуміти, розкласти, пояснити.
А воно дане не для цього.
Євангеліє — це не книга про минуле.
Євангеліє - це те, що відбувається з нами зараз.
Не ми його читаємо, а воно читає нас.
Коли Христос говорить притчу —
Він говорить не 2000 років тому, а зараз і нам.
Коли Він викриває фарисеїв — це не про них, це про ті маски, за якими ховаємось ми.
Коли Юда Іскаріот продає Христа —
це ми щоразу обираємо свої тридцять срібників замість Царства, це ми, яким не затишно у Царстві Небес, і це ми, які вбиваємо Бога.
Коли Христос воскресає — це не просто новина двотисячолітньої давності,
це виклик: ти живий чи досі лежиш у своєму гробі?

Євангеліє майже нічого не говорить про "внутрішні переживання героїв".
Бо йому не цікаво, що вони відчували, Йому важливо, ким станеш ти.

Тому справжнє читання Євангелія — це не коли ти зрозумів.
А коли тобі стало тісно у собі.
Коли щось почало тріщати.
Коли з’явилось бажання не просто "зрозуміти", а змінитися.
Бо Євангеліє написане не для того,
щоб ми його тлумачили.
А для того, щоб ми стали ним.
Живим Благовістям.

Почитав коменти у фб під постом, де писав, що байдужість вбиває.
І вкотре переконався, що інфантильним ніжним сніжинкам, мамкіним експертам з країни рожевих поні та плюшевих ведмедиків значно простіше вбити людину, ніж розділити з нею страждання.
Уся ця сучасна "мораль", яка проголошує людину самодостатнім центром сенсів, яка комфорт зводить в абсолют, яка впевнено заявляє, що страждання — це зло і його треба ліквідувати за будь-яку ціну, насправді готова ліквідувати… саму людину.
Просто щоб страждань стало менше.

Логіка проста і бездоганна у своїй естетізації потворного: немає людини — немає болю, бо біль - це дискомфорт, а дискомфорт потрібно усунути. Разом із джерелом.
Аплодисменти. Занавіс.

І всі ці ніжні, ранимі, ображені на реальність закомплексовані експерти, які так мріють уникнути болю, насправді готові заради цього дуже багато: засуджувати, нищити, стирати, викреслювати. Знаю навіть одну країну, в якій 73% мешканців проголосували за власну евтаназію.

А тепер погана новина для сніжинок.
Ісус Христос не прийшов, щоб навчити нас уникати страждань.
Він увійшов у них.
Не обійшов.
Не пояснив здалеку.
Навіть не "підтримав словами".
А РОЗДІЛИВ СТРАЖДАННЯ
До кінця. До смерті. І далі...
І саме тому християнство — це не культ страждання.
Це культ любов, яка не тікає від болю, а входить у нього і перемагає його зсередини.
Християнин — це не той, хто красиво говорить про гуманність та необхідність уникнути страждань.
Це той, хто не вбиває ближнього, коли йому незручно поруч із його болем.
Це той, хто завжди залишається, як би складно не було.
Значно простіше — "гуманно" вирішити питання.
Значно простіше прибрати проблему.
Значно простіше розіп’яти Того, хто заважає жити у реальному світі.

Немає нічого нового під сонцем.
Лазар уже лежить у гробі.
І Ісус Христос уже йде, щоб його воскресити.
А навколо стоять акуратні, чутливі, правильні сніжинки з плюшевими ведмедиками і кажуть: "Ой, як тхне, давайте і Цього розіпнем, Він заважає."

Але любов - це Голгофа, на Голгофі місця вистачить всім.
Всім, хто готовий любити.

Я прочитав історію 25-річної дівчини, яка судилася з батьком за можливість зробити собі евтаназію. І якій суд дозволив зробити цей жахливий вчинок.
Але найбільше лякає не сам факт смерті.
А те, як спокійно і "гуманно" люди навчилися її узаконювати.
Без крику, без трагедії, з паперами, підписами і співчутливими обличчями.

В Україні іде війна, люди вбивають, але розуміють, що це зло.
Нещасну дівчину вбили — і називали це милосердям.
Прогрес.
Світ не бажає ні приймати ні лікувати біль, бо набагато простіше усунути його разом із людиною.
Замість того, щоб нести хрест — світ
пропонує його зняти… разом із життям.
Співчуття перестало бути співстражданням, а стало ввічливим способом сказати: "Ти нам більше не потрібен у своєму болю"

Христос не зійшов із Хреста. Хоч міг.
Він не шукав "гуманного виходу", бо любов — це не про уникнення страждання, а про присутність у ньому.
До кінця.
Так, є біль, який розриває, є відчай, який темніший за ніч.
Є моменти, коли людина не хоче жити.
Але питання в іншому: хто дав право вирішувати, коли біль стає достатньою причиною для смерті?
І кого наступного гуманно вб'ють задля комфорту?
Це не про одну дівчину, це про світ, який втомився любити.
Бо любити — це довго.
Це важко.
Це боляче.
А натиснути кнопку — швидко і "гуманно".
Хтось скаже: це свобода.
Зовсім ні.
Свобода — це не можливість померти, свобода — це мати поруч того, хто не дасть тобі померти у відчаї.
І поки ми називаємо смерть рішенням,
а вбивство — співчуттям, ми не стаємо людянішими.
Ми просто вчимося красиво відмовлятися від людини.
І це страшніше за біль.
Бо біль ще можна прожити, а байдужість, чим би вона не прикривалась, вбиває остаточно.

Він здох

Життя преподобної Марії Єгипетської — це не зворушлива історія про грішницю, яка "трішечки виправилась", це жорстке і незручне свідчення того, що покаяння не має нічого спільного з моральною косметикою, з бажанням стати кращою версією себе, "проробив дитячі травми", залишаючись при цьому собою ж, — покаяння це момент, коли людина перестає бути "як всі" і, що ще страшніше, перестає бути такою, якою звикла бути.

Марія Єгипетська проходить шлях не від "поганої" до "хорошої", а від керованістю інстинктами до євхаристійного способу буття, від індивіда до особи, і це не етичний прогрес, а онтологічний розрив через екзистенційну кризу, у якому старий спосіб існування просто перестає працювати, розсипається, вмирає, і народжується інший — незрозумілий, неприродний, некомфортний для світу, але справжній.

Пустеля Марії — це не втеча від Церкви, а місце, де в ній самій дозріває церковність, де з людини здираються всі звичні ідентичності, ролі, маски, де руйнується вся "нормальність", за яку ми так тримаємося, і залишається тільки гола правда існування перед Богом, без прикрас, без виправдань, без можливості сховатися.

Причастя, яке приносить старець Зосима, — це не нагорода за аскезу і не фінальна точка героїчного шляху, а печать належності, свідчення того, що істина звершується не в подвигу як такому, а в тому, що ніхто вже більше не належить собі, що наше життя вже не автономне, а вкорінене в Тілі Христовому.

І саме тому Марія Єгипетська — це не приклад "як треба старатися", а богословський вирок нашому спокійному християнству, яке хоче бути трохи кращим, але не хоче перестати бути тим, чим воно є, бо справжнє покаяння — це не про покращення, а про смерть звичного і народження того, що вже не вкладається в рамки людської "нормальності".