Телеграм канал «Padre Poltava»

Інфантильність — найзручніша форма історичної амністії. Одна з головних хвороб історичної свідомості колонізованих і напівколонізованих спільнот — модель "невинності". Вона тепла, заспокійлива і дуже небезпечна. Вона дозволяє почуватися морально чистими, але водночас повністю знімає політичну дієздатність. Усі хочуть бути жертвами. Ніхто — співтворцями катастроф. Але історія не працює як групова терапія. Вона не питає, чи нам боляче. Вона питає: хто ухвалював рішення? Суб’єктність — це не лише право говорити "нас зрадили". Суб’єктність — це тяглість, пам’ять і відповідальність. А разом із ними — провина. Не "провина жертви", якою так люблять маніпулювати циніки, а провина суб’єкта: того, хто робив вибір, помилявся, голосував "по-приколу", переоцінював себе, недооцінював ворога, плутав бажане з реальним, зручне — з правильним. Цей жест прийняття провини болісний. Він ламає міф про власну бездоганність. Але саме він відрізняє дорослу людину від інфантильної. Ми живемо у страшний час. На наших очах формується щось схоже на нові темні століття — з руїнами, війнами, розпадом смислів і поверненням архаїки. І від цього не сховаєшся ані у "нас змусили", ані у "ми нічого не вирішували". Залишається лише одне питання: ким ми увійдемо в цей хаос? Відповідальними суб’єктами — чи інфантильними невігласами з "чистими" руками і порожніми головами. Історія все одно нас перевірить. Питання лише — на зрілість чи на втечу.

Богоявлення Йордан — це не географія. Йордан — це серце. Вода — це не "освячена рідина" Вода — це сльози покаяння. Дух — не щось з іншого світу, майже нереальне. Дух — це Світло, яке сходить і палить. Палить із середини. Палить нещадно, з усією можливою любов'ю. Якщо цього нема — свято порожнє, хрещення формальне, віра перетворюється на традицію для заспокоєння совісті та набирання води. Те, що сталося з водою, коли в неї увійшов Ісус, має статися з людиною. Інакше Богоявлення — це фольклор. Хрещення — це не обряд для галочки, а участь у космічному акті зцілення, де Бог входить у хаос до глибини, до болю, як ніж хірурга у плоть, щоби все впорядкувати. Якщо Христос не зійшов у твій внутрішній Йордан — ти просто постояв біля річки. А Богоявлення з тобою так і не сталося. Не стій на березі. Занурюйся у вогонь, у воду, у сяйво благодаті. Зі святом!

Завтра Богоявлення - Водохреща В нашому храмі початок святкової літургії о 8.30 По закінченні освячення води Хто не має можливості бути на службі, пишіть імена в коментах. За бажанням, пожертви Приват 4149 6293 5271 2897 Моно. 4441 1110 4323 4644 PayPal strierej@gmail.com

Духовне здоров’я людини прямо пропорційне її любові до Бога. І щоб ми не казали, але ця любов майже завжди — Любов-потреба. Ми любимо Бога, бо нам болить. Бо ми зламані. Бо ми покинуті. Бо все наше єство — одна суцільна нестача: неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене дурницями, якщо чесно. Так, можна говорити  про "чисту любов", "безкорисливе стояння та подяку перед Богом" Але щойно людина подумає, що може жити цим і більше не потребує Бога як дарувальника — це перестає бути благодаттю і стає духовною ілюзією - гординею. Бо серце, яке любить, несамовито потребує того, кого любить. І в цьому немає нічого принизливого. Так ми потребуємо Бога. Тільки тупе створіння може стати перед Творцем і сказати: "Я не жебрак. Я люблю Тебе абсолютно безкорисливо". Ті, хто справді близько до Бога, завжди виливають свою нужду перед Єдиним Дарителем, але й завжди дякують Йому за всі дари, навіть коли їх не бачать чи не розуміють. Але Бог кличе не сильних, а тих, хто потребує: "Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені..." "Відчини свої уста — і Я їхнаповню..." Бо Бог не боїться нашої потреби. Він її чекає. Нам потрібно лише навчитися приймати дари з подякою.

Я Є ТЕ, ЩО Я ЇМ Якщо я їм Тіло і Кров Творця Всесвіту, якщо моя їжа — Христос, то я — смиренний співтворець всесвіту. Той, хто збирає світ, а не розриває його. Той, хто живе Євхаристією, а не крадіжкою щастя. Той, хто приймає життя як дар, а не як здобич. А якщо я — жеру ближнього свого — його увагу, сили, час, любов, кров, нерви, якщо я живу за рахунок чужого виснаження, то як не обманюй себе духовними словами, я не "тонко чутливий". Я — гордовитий сатана. Маленький, побутовий, але справжній. Рознощик ентропії. Той, хто не творить, а знищує. Не причащається — а споживає. Бо є дві логіки буття: — або ти живеш Тим, Хто віддає Себе, — або ти живеш, поїдаючи інших. Євхаристія робить людину богом за благодаттю. Поїдання ближнього — може зробити "успішним", "сильним", "харизматичним"… але не живим. Тому питання не в тому, чи ти віриш. І навіть не в тому, чи ти "духовний". Питання просте й євангельське: чим ти харчуєшся? І — відповідно — ким ти стаєш?

До зустрічі в новому році, парафіяни!

В стрічці дуже багато дописів про те, що вже ніхто не чекає нічого хорошого від наступного року. Чудні ви. Невже від майбутнього варто хоч чогось чекати? Невже майбутнім узагалі варто жити? Христос вже втілився. Христос вже воскрес. Смерть вже переможена. Що вам ще потрібно — новий календар чи нову надію з доставкою? Майбутнє — це улюблений ідол втомленої людини, той самий, яким прикривають порожнечу теперішнього. Якщо зараз погано — ми кажемо: потім буде краще. Якщо зараз страшно — ще не час. Якщо зараз важко жити по-справжньому — давайте доживемо до… Але Бог не відкривається в "потім". Він не каже: Я буду. Він каже: Я є. Він просто приходить у світ, де Його не особливо чекають, у реальність, де Йому відводять місце в хліві, між худобою й запахом життя. Без гарантій. Без перспектив. Без планів розвитку. І саме там — Він є. Християнство не про очікування кращих часів, воно - про присутність Бога тут, посеред труднощів, війни, втрат, розривів, зламаних років і зіпсованих надій. Той, хто живе майбутнім, відсутній у теперішньому. Той, хто живе з Христом, — уже в реальності Царства. Тому не треба жити майбутнім. Не треба його боятися. І не треба на нього молитися. Живи зараз. Бо саме тут — Бог. Не тому, що стало легко, а тому, що Він уже є. Він тут. Він з нами.