Блудні діти мають повернутися не лише в дім, блудні діти мають повертатися в реальність.
У притчі про блудного сина нас найчастіше зупиняють на моралі:
погуляв — покаявся — обійняли.
Але це історія про розпад і збирання людини.
Відхід сина — це не просто гріх.
Це розпорошення ума, втрата внутрішнього центру, життя "на розсип".
Коли людина живе бажаннями, страхами, ролями, компромісами —
вона вже "в далекій країні", навіть якщо фізично нікуди не виїжджала.
Дуже українська ситуація, правда?
Ми живемо в країні, де легко втратити себе:
у війні, у виживанні, у зневірі, у цинізмі,
у нескінченному "треба", яке давно не співпадає з "є".
І ось ключовий момент притчі:
Прийшовши до себе - прийшов до тями.
Це означає: людина повертається до того, ким вона є насправді,
а не до образу, який на неї навісили імперії, пропаганди, травми, війна, недолі, проблеми.
Повернення блудного сина — це не юридичне покаяння, а вибух світла всередині.
Момент, коли людина раптом бачить:
Бог — не десь там.
Він уже стоїть на порозі.
Він уже біжить назустріч.
І це страшно.
Бо тоді не вийде ховатися за ідеологією, звичаями, виправданнями та "правильними словами".
У цій притчі батько не читає моралей.
Він відновлює гідність: одяг, перстень, трапеза.
Ти знову син.
Не слуга.
Не ресурс.
Не гарматне м’ясо.
Не статистика.
Сьогодні ця притча звучить так:
повернення — це не втеча від реальності. Це повернення до неї.
До живої країни, до живих людей, до живого Бога, Який не будує імперій,
але збирає розбитих та розпорошених.
Ця притча про нас.
Про тих, хто ще може прийти до себе, прийти додому, навіть якщо дом вже знищений.
Не в минуле.
А в правду.