Телеграм канал «Padre Poltava»

Цей лист написала парафіянка. Я майже нічого не додавав — лише трохи впорядкував. Бо тут є думка, яку варто почути.

"Я люблю апостола Павла
І от що хочу сказати.
Апостол Павло не вчить, як стати вдовою, не вчить, як розгрібати наслідки.
Він вчить жити так, щоб не ламати ні себе, ні інших.
Я не розумію, чому феміністки так нападають на апостола Павла.
Навпаки — він на боці жінок.
Фемінізм постійно говорить про “права жінок”,але чомусь не бачить усіх жінок.
Маму. Сестру. Бабусю.
Жінку, яка хоче сім’ю, а не війну з чоловіками.
Жінку, яка хоче любові, а не ідеології.
Якби фемінізм справді захищав права жінок, у ці права входили б усі категорії жінок, а не лише зручні для гасел...
Чоловіки, у яких народжуються доньки, — це потенційні апостоли Павли)
Бо вони раптом починають розуміти відповідальність, а не лозунги.
Може виникнути питання:
“А в апостола Павла не було дітей по крові?” Так, не було.
Але в нього була любов
І цього виявилося достатньо, щоб захищати жінок краще, ніж багато сучасних рухів.
До речі, в храмі частіше зустрінеш жінок, ніж чоловіків.
Тож і священники — в якомусь сенсі —
теж потенційні апостоли Павли.
Бо Павло — не про приниження.
Він про гідність.
Про любов, яка бере на себе відповідальність.
Про свободу, яка не руйнує.
І як віруюча жінка я скажу прямо: я вважаю, що мої права захищає апостол Павло, бо він бачить у мені не функцію,
а людину"

Іноді найточніше богослов’я звучить не з кафедри, а з живого досвіду. Того, що не кричить — але знає, де правда.

У цьому світі все перевернуто.
Тут серйозними вважають втому, напруження й безкінечне "треба".
А радість — підозріла. Сміх — легковажний. Наче Бог ближче до нас саме тоді, коли ми похмурі.
Але Царство Боже влаштоване інакше.

У цій "долині сліз" ми торкаємося небесного саме в тому, що тут знецінюють: у грі, у світлому сміхові, у митях чистої радості. Бо ці речі — не звідси. Вони лише нагадування про дім.

Справжня радість - це знак присутності Духа. Там, де Дух — там свобода. А де свобода — там не похмурість, а світло. Радість святих — не емоція, а стан людини, яка вже торкнулася Царства, ще живучи на землі.

Те, що тут здається пустощами, там є довершенням довершень.
Можливо, саме тому святі так часто виглядають дивними. Вони занадто світлі для нашої похмурої "дорослості".
Вони знають те, що ми забули: Бог не створив людину для страждань і втоми

Ми звикли думати, що серйозність — це напруження.
Але в Царстві Божому серйозність — це радість.
Бо радість — не втеча від реальності, а її повнота.
Тут вона — короткий перепочинок.
А там — радість найсерйозніша справа.
Те, що тут здається легковажним, у небі є довершенням.
Бо Бог створив людину не для втоми,
а для радості — і готує нас до неї всерйоз.

Блудні  діти мають повернутися не лише в дім, блудні діти мають повертатися в реальність.

У притчі про блудного сина нас найчастіше зупиняють на моралі:
погуляв — покаявся — обійняли.
Але це історія про розпад і збирання людини.

Відхід сина — це не просто гріх.
Це розпорошення ума, втрата внутрішнього центру, життя "на розсип".
Коли людина живе бажаннями, страхами, ролями, компромісами —
вона вже "в далекій країні", навіть якщо фізично нікуди не виїжджала.
Дуже українська ситуація, правда?

Ми живемо в країні, де легко втратити себе:
у війні, у виживанні, у зневірі, у цинізмі,
у нескінченному "треба", яке давно не співпадає з "є".
І ось ключовий момент притчі:
Прийшовши до себе - прийшов до тями.
Це означає: людина повертається до того, ким вона є насправді,
а не до образу, який на неї навісили імперії, пропаганди, травми, війна, недолі, проблеми.
Повернення блудного сина — це не юридичне покаяння, а вибух світла всередині.
Момент, коли людина раптом бачить:
Бог — не десь там.
Він уже стоїть на порозі.
Він уже біжить назустріч.
І це страшно.
Бо тоді не вийде ховатися за  ідеологією, звичаями, виправданнями та "правильними словами".

У цій притчі батько не читає моралей.
Він відновлює гідність: одяг, перстень, трапеза.
Ти знову син.
Не слуга.
Не ресурс.
Не гарматне м’ясо.
Не статистика.

Сьогодні ця притча звучить так:
повернення — це не втеча від реальності. Це повернення до неї.
До живої країни, до живих людей, до живого Бога, Який не будує імперій,
але збирає розбитих та розпорошених.
Ця притча про нас.
Про тих, хто ще може прийти до себе, прийти додому, навіть якщо дом вже знищений.
Не в минуле.
А в правду.

Росія воює не лише з фронтом.
Вона воює з життям.

З нашим звичним способом життя.
З бізнесом, який працює.
З людьми, які будують, виробляють, торгують, платять податки.
Зі світлом у вікнах.
З теплом у домівках.
З відчуттям, що завтра — можливе.

Удари по складах, по логістиці (сьогодні знищили логістичний центр "Рошен" в Якотині), по енергетиці — це не "'військові цілі".
Це спроба повернути нас у темряву, де немає праці, немає планів, немає гідності — лише виживання і страх.
Це бажання зробити так, щоб ми перестали жити, а лише трималися.

Але тут вони знову помиляються.

Бо українці — не про комфорт, який можна відібрати одним ударом.
Ми — про сенс, який не вимикається разом зі світлом.
Про працю, яка відновлюється.
Про бізнес, який піднімається з попелу.
Про людей, які вміють жити навіть тоді, коли все проти них.

Світло можуть вимкнути.
Електрику — пошкодити.
Склади — спалити.

Але ми тримаємося не за дроти.
Ми тримаємося одне за одного.
І поки це так — у них немає шансів.

Ми вистоїмо.
Ми відбудуємо.
І ми ще ввімкнемо світло — не тільки в домівках, а й у майбутньому.

Піжони від богослов’я, заражені нарцисізмом, легко впізнаються. Вони смертельно серйозні. Вони ніколи не сміються з себе. Вони легко ображаються в своїх релігійних почуттях, завжди напружені, завжди готові повчати.
Їх "правильність" агресивна, їхня "ортодоксальність" схожа на броню, під якою давно немає живого серця.

Справжній пророк пізнається інакше.
Справжній богослов пізнається за здатністю до самоіронії.
До насмішки над собою.
До жорсткого, чесного сарказму — передусім спрямованого всередину.
Бо саме так виглядає смирення.

Смирення — це не кисле обличчя і не показна побожність. Це внутрішня свобода, коли ти більше не мусиш доводити власну значущість. Коли можеш дозволити собі бути смішним, неточним, крихким — і не боїшся, що від цього впаде твоє "богословське реноме"

Якщо ти не здатен іронізувати над собою — ти вже став ідолом для самого себе.
А ідоли завжди образливі, мстиві й смертельно серйозні.
Тому так багато "ревнителів віри" не витримують гумору. Вони не бояться єресі — вони бояться, що з них знімуть корону. Бо сарказм оголює. Бо сміх знімає пафос. Бо самоіронія безжально показує: ти не центр Всесвіту і навіть не його охоронець.

Істинний богослов ніколи не стане пихатим павичем, здатним лише розпушувати хвіст і жахливо волати про власну значущість. Він радше посміхнеться, зітхне і скаже щось таке, що водночас розсмішить і вдарить у саму суть.
Бо там, де зникає здатність сміятися з себе, — зникає благодать.
А де є свобода сміху, іронії й навіть сарказму — там живе дух.

Я нарешті почитав розповідь Мендель про те, як в ОПі Зеленського полюбляють чаклувати.
Ось що маю сказати.
Окультизм — завжди ознака слабкої влади.
Історія знає дивну закономірність: коли влада втрачає реальність, вона починає шукати потойбічне.
Коли бракує мудрості, відповідальності й правди — з’являються ритуали, "знаки", талісмани, маги, шамани, езотеричні сурогати віри.
Адольф Гітлер теж бавився окультними практиками.
Аненербе, астрологи, містичні символи, псевдорелігія рейху — все це мало створити ілюзію обраності, контролю над історією і долею.
Результат відомий: руїни, мільйони смертей і ганебний крах.
Окультизм не рятує владу.
Він лише оголює її внутрішню порожнечу.
Поява у владних кабінетах магічних ритуалів, свідчить про її паніку.

І тут немає жодної романтики.
"Діла тіла відомі:… ідолослужіння, чаклунство… ті, що таке чинять, Царства Божого не успадкують"
(Гал. 5:19–21)
"Чарівники… частка їхня — в озері, що горить вогнем і сіркою"
(Одкр. 21:8)

Чаклунство — це спроба керувати реальністю без покаяння, мати силу без відповідальності, результат без правди.
І тут історія безжальна:
як Гітлеру не допомогли ані астрологи, ані містичні символи, так і жодні умовні "ляльки вуду в ящику", жодні ритуали, змови і маніпуляції не врятують сучасних топ-корупціонерів від краху.
Бо Божий суд — вже розпочався.
Влада, яка шукає магії, вже програла.
Бо замість відповідальності вона обрала ілюзію контролю.
Замість правди — темряву.
Замість служіння — страх.
І тут не допоможе нічого.
Ні ритуал.
Ні символ.
Ні шамани.
Бо реальність не піддається чаклунству.
І жодні колдуни Зеленському не допоможуть.