Телеграм канал «Padre Poltava»

Петро і Павло — святі, з якими були проблеми. Як і з усіма справжніми.

Павло гнав Церкву, схвалював убивства християн. Петро так завзято повчав Христа, що почув: "Відійди від Мене, сатано!" А потім ще й тричі зрікся Його.

Фома не вірив навіть апостолам. Яків та Іоан, "сини грому", хотіли спалити самарян вогнем з неба. Матвій був митарем. Симон — політичним радикалом.
Коротше кажучи, проблеми були з усіма.
Лише з Юдою — майже жодних. Тихо носив скриньку, не сперечався, справно виконував свої обов'язки... А потім зрадив Христа і повісився. Зато за життя був безпроблемним.

У Бога і з нами проблем вистачає. Ми сумніваємося, падаємо, сперечаємося, зрікаємося, часом удаємо із себе кращих християн, ніж є насправді.
І це не привід для відчаю.
Бо святість народжується не з бездоганності, а з вірності. Не з безгрішності, а з покаяння. Не з ідеальності, а з любові, яка щоразу повертається до Христа.
Господь не боїться "важких людей". Він саме таких і кличе.

І ще. Саме апостоли були першими християнськими блогерами.
Без студії. Без мікрофонів. Без алгоритмів і монетизації.
Вони говорили до людей, сперечалися, відповідали на незручні запитання, писали довгі "пости", подорожували, збирали аудиторії, отримували хвилі хейту, їх "банили' - виганяли з міст, били камінням, саджали до в'язниць.
Єдина різниця в тому, що вони не збирали лайки.
Вони збирали хрести, а не рахували перегляди.
Вони просто збирали тих, хто через їхнє слово знаходив Христа.
Тож зі святом наших небесних покровителів, друзі - блогери!
Нехай святі Петро і Павло моляться за нас — таких самих незручних, поламаних, але дуже живих!
Слава Господу Богу нашому — і блогерам Його!

Релігія схожа на альпінізм.
Одні завдяки їй піднімаються на вершини, де повітря прозоре, а горизонт такий широкий, що починаєш бачити світ очима вічності.

Інші ж назавжди залишаються лежати десь на схилі.
Замерзлі, іноді до смерті.
З прапорцями правильної доктрини в руках.
З посвідченням досвідченого альпініста в кишені.
З купою фотографій чужих вершин у телефоні.
Але так і не піднявшись.

Бо проблема не в горі.
І навіть не в спорядженні.
Проблема в тому, що можна все життя вивчати карти, сперечатися про маршрути, сваритися через колір мотузки й так і не зробити жодного кроку вгору.
Христос не створив клуб шанувальників альпінізму.
Він покликав людей підніматися.
Не колекціонувати правильні слова про Бога, а йти до Нього.
Не поклонятися спорядженню, а долати висоту.
Не будувати базовий табір біля підніжжя гори, а іти.
Бо віра — це рух.
А релігія має бути мотузкою, яка допомагає піднятися.
Зрештою, якщо ти віру зробив морозильною камерою, хіба в цьому є провина Бога?

Різдво Іоана Предтечі — і народження нової України

Сьогодні Церква святкує Різдво Іоана Хрестителя.
Того, хто прийшов не бути головним, а приготувати шлях для Головного.
Того, хто народився в тиші юдейських гір, щоб згодом його голос загримів на весь Ізраїль:
"Приготуйте путь Господню, рівняйте стежки Йому!" Того, про кого сам Христос сказав:
"Із народжених від жінок не постав більшого за Іоана Хрестителя".
Але народився він не просто так.
Він народився для місії.
Щоб очистити серця від брехні.
Щоб назвати гріх — гріхом, навіть якщо це не подобається царям.
Щоб приготувати землю до приходу Світла.
Щоб залишитися вірним до кінця.
І в цьому є щось дуже близьке нам.

Сьогодні народжується нова Україна.
Не в затишку мирних кабінетів.
Не в телевізійних студіях.
Не в урочистих деклараціях.
Вона народжується у вогні війни. У крові. У сльозах. Під сиренами. В окопах. У шпиталях. У волонтерських штабах. На цвинтарях, де майорять синьо-жовті прапори.
Народження завжди пов'язане з болем.
Але саме тому воно є справжнім.
Ми не просто обороняємо свою землю.
Ми стаємо іншими.
Ми очищаємося від ілюзій, від колоніальної меншовартості, від звички жити чужими сенсами.
Як Іоан народився для того, щоб Христу було куди прийти, так і ми проходимо через очищення, щоб правда, свобода і гідність стали тут не гаслами, а способом життя.

Світ часто не розуміє Україну.
Бо світ звик до жертв, які лише плачуть і просять співчуття.
А ми плачемо — і воюємо.
Страждаємо — і боремося.
Ховаємо своїх — і не здаємося.
Саме тому нас так важко вмістити у звичні шаблони.
Бо наша історія сьогодні — це не лише історія страждання.
Це історія перемоги
І я вірю: серед народів немає сильнішого за той народ, який після всього пережитого не втратив здатності боротися за правду.

Іоан Предтеча не був зручним.
Він був правдивим.
І нова Україна також не буде зручною для тих, хто живе брехнею, насильством і поклонінням силі.
Бо той, хто пройшов пустелю, голод, біль і випробування, отримує право говорити слово, яке має вагу.
І сьогодні ми теж вчимося говорити саме таке слово.
Святий Іоане, пророче і хрестителю Господній, моли Бога за нас.
За наших воїнів.
За наш народ.
За Україну, яка народжується через страждання до свободи.
Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!

Завтра, 24 червня, Різдво пророка і предтечі Івана
В нашому храмі літургія розпочнеться о 8.30
Хто не може бути присутнім на службі пишіть імена за здоров'я та за спокій в коментах.

Картки для пожертв за бажанням
Приват 4149 6293 7221 6259
Моно 4441 1110 4323 4644
PayPal strierej@gmail.com

Христос — це не просто Бог.
Христос — це розіп'ятий Бог, Який підняв повстання проти найстарішої тиранії у Всесвіті.
Проти тиранії гріха і смерті.
Проти того закону занепаду, який переконує людину, що зло неминуче, брехня вигідна, а сильний завжди має право на насильство.

Хрест — це не капітуляція.
Це диверсія Бога в тилу смерті.
Це вторгнення Царства Небесного на окуповану територію.
Саме тому християнин не може поклонятися жодній земній владі. Ми надто добре знаємо природу людини.

Учення про первородний гріх — це найкраща вакцина від культу вождя.
Бо кожна людина пошкоджена гріхом.
Президент.
Патріарх.
Генерал.
Революціонер.
Опозиціонер.
Усі.
Саме тому свободу захищає не віра в доброго сцаря і не казка про безперервний прогрес людства.
Свободу захищає тверезе знання про те, що будь-яка влада потребує обмежень, а будь-яка людина потребує покаяння.
Тирани народжуються там, де люди забувають про гріх.
Святі народжуються там, де люди пам'ятають про Христа.
Про Розіп'ятого Бунтівника, Який одного разу оголосив війну смерті.
І переміг.

Полтава.

Під час прильоту був у магазині. Метрів двісті від місця удару.
Люди падають на підлогу.
Без криків.
Без паніки.
Потім піднімаються.
Хтось кидає покупки і біжить у бік густого диму, що підіймається над будинками. Там можуть бути рідні.
Решта йдуть до кас.
Тільки термінал не працює.
У повітрі запах гару і кіптяви.
Десь їде швидка.
Десь дзвенить розбите скло.
На подвір'ї сміються підлітки.
Навколо вибиті вікна.
І люди продовжують жити.

Ми вже давно живемо в реальності, де між сигналом тривоги, вибухом і походом за хлібом немає жодної суперечності.
Жахливі.
І вже такі звичні будні війни.

Мабуть, одна з найбільших трагедій цієї війни полягає в тому, що людина звикає навіть до того, до чого звикати не можна.