Телеграм канал «Padre Poltava»

Стою, нікого не чіпаю. Поруч у мусорних баках риються дві тьоті. Одна, та що на фото, активно розмахує руками й кричить: — Ненавиджу врачів і попів! Порізала б! Отже, шановні лікарі та попи, будьте уважні та обережні!

Церква — це не корпорація і не приватна лавка духовних ділків. Не офіс із суворими правилами, не "мережа філій" із чіткою ієрархією, не власність кількох, що вважають себе акціонерами спасіння. Церква — Тіло Христове. Те саме Тіло, яке було розіп’яте, воскресло й живе — навіть якщо Його члени бувають хворі, сварливі, дріб’язкові чи самовпевнені. І як у живому тілі, так і в Церкві: є болючі місця, є шрами, є навіть пухлини — але Кров Христова продовжує текти, і життя не зупиняється. Усе наносне — амбіції, корупція, церковна мода, штучні баталії "правильних" із "неправильними" — колись осиплеться, як стара фарба. Залишиться лише те, що справжнє: любов, Євхаристія, і Христос посеред нас. Бо не ми тримаємо Церкву — Він тримає нас. І тому, якою б вона не була сьогодні — замордованою, зраненою, суперечливою — вона все одно Христова. І буде стояти, бо живий Христос.

Не ми освячуємо Бога — Він освячує нас. Ми не додаємо Йому слави — він вливає Свою славу в нас. Ми не робимо Його святішим — Він робить святішими нас, доторкаючись до нашої брудної, втомленої людяності. Не Петро прощає Бога за біль зради, а Бог прощає його і повертає в життя. Святість — це не людська заслуга, а відповідь на Боже “Чи любиш Мене?”. Ми лише дозволяємо Йому освятити нас, дозволяємо влитися у нас, як ріка в сухе русло. Не ми перетворюємо Хліб у Тіло — Хліб перетворює нас у Тіло Христове. Не ми робимо Бога присутнім — а Він робить нас живими. Святість — не вершина, а вмістимість. Той, хто дозволяє Богові увійти — уже освячений.

Коли змій пропонує Адаму та Єві вкрасти богоподібність (будете як боги), вони радо погоджуються та намагаються вбити Бога. Коли Ісус Христос приходить і приносить богоподібність як дар - люди вбивають Бога. Якщо хтось намагається вас вбити, можливо він просто бачить в вас бога?

Парафіяни, ось тут у кішечки помер господар. Тому вона собі шукає родину. Леся, шотландська прямовуха, з родоводом, документами, з розплідника. 2018 р.н., стерилізована. Колір чорна мраморна(з боків на чорному яскраво виражені коричневі мраморні розводи) По всім питанням телефонуйте +380508389990 Юлія

ПРОЩЕННЯ ЯК БОГОПОДІБНІСТЬ "Будьте святі, бо Я — святий", — каже Господь. Святість — це не про німби і правильну поставу на фото з храму. Святість — це коли ти дозволяєш Богові пройти через твою зранену людяність. Прощаючи, ти ніби відділяєш частину себе — ту, що кричить, мстить, пам’ятає образи, — і освячуєш її. Виносиш її на вівтар. Кажеш: "Господи, я теж хочу бути, як Ти — Той, хто не пам’ятає зла". Бог прощає нас нескінченно. А ми — умовно, вибірково, тільки "якщо він вибачиться перший". Але кожен акт прощення — це мить, коли ти перестаєш бути просто людиною і стаєш Богоподібним. Не за титулом, не за посадою, а за суттю. А хто не прощає — залишається самим собою. Без любові, без світла, без благодаті. А таких, якими ми є без Бога, приймають лише в одному місці — в пеклі. Тому прощайте. Навіть якщо не можете — хоча б не грійте свої дурні образи. Бо кожен непрощений біль — це недобудований храм у вашій душі. І тільки прощення зводить його до кінця.

#Маршрутка_на_Топольки Блекаут як одкровення До України повернули ще тисячу тіл загиблих захисників. На щиті, але, нарешті — вдома. Можуть упокоїтися. А тим часом у Києві ухвалили в першому читанні держбюджет-2026. Там (на Банковій) теж темно — бо знову не видно прожиткового мінімуму. Гроші, як завжди, є лише на те, щоб їх украсти. Решті — мінімум виживання. Полтава ж живе у своєму звичному «штилі благодаті». На серпантині нарешті стартували роботи — переносяться мережі. Чому не влітку? Мабуть, тому, що осінь у нас — сезон риторичних питань. Біля прапора встановлюють пам’ятні знаки військовим частинам. Гарно. Пам’ятати собі можуть дозволити лише сильні. Знову осінь — і знову все не готове. Навіть світло. Перший блекаут — і тролейбуси, як символ нашого управління, зупинились посеред маршруту. Люди стоять у темряві, а ліхтарики в телефонах блимають, як свічки в катакомбах. Влада контролює лише темряву у власному розумі — і то не факт. Десь поруч комунальники купують контейнери на 5 мільйонів. Бо ж сміття — святе: без нього Полтава не буде Полтавою. Місто, де асфальт вічно народжується й вмирає, де плитку перекладають частіше, ніж чиновники каються. В облраді хочуть скоротити кількість заступників. Гарна новина: може, тепер один залишиться — і навіть працюватиме. Хоч би не помер від перенавантаження. Дитсадки обігріті наполовину. Діти поділилися на «теплих» і «загартованих». Місто продовжує ловити баланс між «провести тендер» і «включити батареї». Складається враження, що світло й тепло залишаються лише в наших душах. Не дайте йому згаснути. Бо тоді жоден генератор не допоможе. Полтава — місто, де темрява завжди при владі. Але поки світять наші серця — не все втрачено.