Телеграм канал «Padre Poltava»

Ми все життя будуємо собі лабіринти.
Не з каменю — із суєти.
Не з цегли — з боргів.
Не з міфу — з обов’язків, умовностей, чужих і власних очікувань.
Кожен поворот — "треба". Кожен тупик — "потім розберуся". Кожна стіна — "так у всіх". Кожна перепона: "А що люди скажуть".
І в якийсь момент розумієш: ти не живеш — ти орієнтуєшся.

Мінотавр хоча б знав свій лабіринт, був у ньому господарем, а ми наліпили стільки тупиків, що самі в них заблукали.
Робота.
Статус.
Образи.
Постійне доведення своєї правоти.
Безкінечне "я повинен" і "мені повинні".
Наш лабіринт так захаращений, що виходу немає ні ліворуч, ні праворуч.
Не допомагає бігти швидше, не допомагає бити головою в стіни, не допомагає шукати новий коридор.

Вихід тільки вгору.
Туди, де не стеля — а небо.
Туди, де не схема — а світло.
Туди, де не виправдання — а покаяння.

Великий піст — це не про їжу - це про демонтаж. Про розбирання завалів.
Про відмову від зайвих стін. Про сміливість перестати бути архітектором власної в’язниці.
Хай Великий піст вам у поміч, парафіяни. Тим, Хто Тікає з Лабіринтів Вгору.

Неділя Торжества Православ’я.

Прикрашени ікони. Хоругви. Правильні слова. Анафеми єресям минулого.
Але де торжество?
Немає сенсу перемагати іконоборців, якщо ми самі не втілюємо живий образ Христа.
Коли цілуємо ікону, а ні Бога ні ближнього не можетмо пробачити.
Коли урочисто співаємо "Символ віри", а не можемо витримати правду про себе.
Коли галасуємо: “Православ’я!” "Українська церква!", а живемо так, ніби Воскресіння не сталося.
Про яке ПЦУ може іти мова, якщо в мені Христос не воскрес?

Торжество Православ’я — це не музейна перемога 843 року.
Це коли Христос живе в тобі реально.
Коли Дух Святий — не термін, а досвід.
Коли покаяння — не слово з богослужіння, а розламане кам’яне серце.
Бо можна бути правильним — і мертвим.
Можна знати канони — і не знати Бога.
Можна воювати за чистоту віри — і втратити чистоту душі.

Торжество православ'я - це коли ми
бачимо у собі дію благодаті.
Торжество Православ’я — це не коли я довожу, що хтось не правий, що хтось помиляється. Не коли я співаю анафему єретикам.
Торжество православ'я - це коли ми приймаємо Світло від Бога і сяємо невечірнім світлом.
А в кому світла немає, тому просто нема чим торжествувати.

Не відрізай від повноти. Особливо якщо ума нема.

Ориген вважав, що після воскресіння люди не матимуть статевих органів, бо розмноження більше не буде потрібне. Логіка проста: якщо функція зникає — значить, і орган зайвий.
Православні отці відповіли геніально:
"З’їзди до Гробу Господнього і подивися, чи щось залишилося там після Воскресіння Христа"
Якщо Христос воскрес у повноті —  то й ми воскреснемо у повноті.
Не урізані.
Не “очищені” від матеріальності та статевих органів.
Не спрощені до абстрактного духу.

Повнота — це Божий стиль.
А ми дуже часто, як той Ориген, коли чогось не розуміємо, починаємо відрізати зайве. Нам здається, що щось у Церкві — перебір.
Піст? Можна ж м’якше.
Причастя? Ну, це ж лише символ.
Богослужіння? Досить і “в душі” вірувати.
Важкі місця Євангелія? Ну це, мабуть, метафори.

І крок за кроком ми зменшуємо, спрощуємо, оптимізуємо.
Поки не лишається щось зручне — але неживе.
Коли починаємо відкидати частини духовного життя, отримуємо не “оновлену версію”, а щось неповноцінне, неспроможне до життя, скалічене. Бо життя — це завжди цілісність.

Перш ніж щось викреслити, варто зупинитися і запитати: чому це було збережене Церквою?
Чому це пережило століття?
Чому святі цим жили?
Церква не з нас почалася.
Ми не винаходимо її наново.
Ми не редагуємо її під свій смак.
Ми приєднуємося до її живої повноти.
Вміння жити у повноті — це мудрість.
Відчувати змістовність сенсів — це насиченість буття.
Не відрізай від повноти, бо коли різати починаєш без розуміння — можна випадково відсікти саме життя.

Покаяння - метанойя.
Це змінення свідомості, вихід за межі власного розуму.
Зрештою, це звільнення від тоталітарного детермінізму власної думки.
Покайтеся, звільніться від репресії власної думки та очевидності, і віруйте в Євангеліє.

Чесно кажучи, я не дуже пам’ятаю той день.
Пам’ятаю не події — пам’ятаю напругу, повітря, яке стало густим, людей, які бігли до храму і розгублено не знали як і що робити.
Пам’ятаю дивне відчуття, ніби історія вже рушила, а ми ще стоїмо на порозі й не хочемо це визнати.
Передивився свої пости у фб.
Там я писав про прості речі: молитися. Робити запаси води. Не соромитися казати тим, кого любиш, що любиш. Бо завтра може вже не бути.
Зрештою, нічого не змінилося. Просто тепер ми знаємо що робити.
Ми знаємо, що ми не жертви історії, а її творці.
Так, завтра може не настати, але ми так само маємо нести любов всіма можливими способами.
І так, ми їх хрестили - ми їх і поховаємо.
Амінь.