Телеграм канал «Padre Poltava»

Почитав коменти у фб під постом, де писав, що байдужість вбиває.
І вкотре переконався, що інфантильним ніжним сніжинкам, мамкіним експертам з країни рожевих поні та плюшевих ведмедиків значно простіше вбити людину, ніж розділити з нею страждання.
Уся ця сучасна "мораль", яка проголошує людину самодостатнім центром сенсів, яка комфорт зводить в абсолют, яка впевнено заявляє, що страждання — це зло і його треба ліквідувати за будь-яку ціну, насправді готова ліквідувати… саму людину.
Просто щоб страждань стало менше.

Логіка проста і бездоганна у своїй естетізації потворного: немає людини — немає болю, бо біль - це дискомфорт, а дискомфорт потрібно усунути. Разом із джерелом.
Аплодисменти. Занавіс.

І всі ці ніжні, ранимі, ображені на реальність закомплексовані експерти, які так мріють уникнути болю, насправді готові заради цього дуже багато: засуджувати, нищити, стирати, викреслювати. Знаю навіть одну країну, в якій 73% мешканців проголосували за власну евтаназію.

А тепер погана новина для сніжинок.
Ісус Христос не прийшов, щоб навчити нас уникати страждань.
Він увійшов у них.
Не обійшов.
Не пояснив здалеку.
Навіть не "підтримав словами".
А РОЗДІЛИВ СТРАЖДАННЯ
До кінця. До смерті. І далі...
І саме тому християнство — це не культ страждання.
Це культ любов, яка не тікає від болю, а входить у нього і перемагає його зсередини.
Християнин — це не той, хто красиво говорить про гуманність та необхідність уникнути страждань.
Це той, хто не вбиває ближнього, коли йому незручно поруч із його болем.
Це той, хто завжди залишається, як би складно не було.
Значно простіше — "гуманно" вирішити питання.
Значно простіше прибрати проблему.
Значно простіше розіп’яти Того, хто заважає жити у реальному світі.

Немає нічого нового під сонцем.
Лазар уже лежить у гробі.
І Ісус Христос уже йде, щоб його воскресити.
А навколо стоять акуратні, чутливі, правильні сніжинки з плюшевими ведмедиками і кажуть: "Ой, як тхне, давайте і Цього розіпнем, Він заважає."

Але любов - це Голгофа, на Голгофі місця вистачить всім.
Всім, хто готовий любити.

Я прочитав історію 25-річної дівчини, яка судилася з батьком за можливість зробити собі евтаназію. І якій суд дозволив зробити цей жахливий вчинок.
Але найбільше лякає не сам факт смерті.
А те, як спокійно і "гуманно" люди навчилися її узаконювати.
Без крику, без трагедії, з паперами, підписами і співчутливими обличчями.

В Україні іде війна, люди вбивають, але розуміють, що це зло.
Нещасну дівчину вбили — і називали це милосердям.
Прогрес.
Світ не бажає ні приймати ні лікувати біль, бо набагато простіше усунути його разом із людиною.
Замість того, щоб нести хрест — світ
пропонує його зняти… разом із життям.
Співчуття перестало бути співстражданням, а стало ввічливим способом сказати: "Ти нам більше не потрібен у своєму болю"

Христос не зійшов із Хреста. Хоч міг.
Він не шукав "гуманного виходу", бо любов — це не про уникнення страждання, а про присутність у ньому.
До кінця.
Так, є біль, який розриває, є відчай, який темніший за ніч.
Є моменти, коли людина не хоче жити.
Але питання в іншому: хто дав право вирішувати, коли біль стає достатньою причиною для смерті?
І кого наступного гуманно вб'ють задля комфорту?
Це не про одну дівчину, це про світ, який втомився любити.
Бо любити — це довго.
Це важко.
Це боляче.
А натиснути кнопку — швидко і "гуманно".
Хтось скаже: це свобода.
Зовсім ні.
Свобода — це не можливість померти, свобода — це мати поруч того, хто не дасть тобі померти у відчаї.
І поки ми називаємо смерть рішенням,
а вбивство — співчуттям, ми не стаємо людянішими.
Ми просто вчимося красиво відмовлятися від людини.
І це страшніше за біль.
Бо біль ще можна прожити, а байдужість, чим би вона не прикривалась, вбиває остаточно.

Він здох

Життя преподобної Марії Єгипетської — це не зворушлива історія про грішницю, яка "трішечки виправилась", це жорстке і незручне свідчення того, що покаяння не має нічого спільного з моральною косметикою, з бажанням стати кращою версією себе, "проробив дитячі травми", залишаючись при цьому собою ж, — покаяння це момент, коли людина перестає бути "як всі" і, що ще страшніше, перестає бути такою, якою звикла бути.

Марія Єгипетська проходить шлях не від "поганої" до "хорошої", а від керованістю інстинктами до євхаристійного способу буття, від індивіда до особи, і це не етичний прогрес, а онтологічний розрив через екзистенційну кризу, у якому старий спосіб існування просто перестає працювати, розсипається, вмирає, і народжується інший — незрозумілий, неприродний, некомфортний для світу, але справжній.

Пустеля Марії — це не втеча від Церкви, а місце, де в ній самій дозріває церковність, де з людини здираються всі звичні ідентичності, ролі, маски, де руйнується вся "нормальність", за яку ми так тримаємося, і залишається тільки гола правда існування перед Богом, без прикрас, без виправдань, без можливості сховатися.

Причастя, яке приносить старець Зосима, — це не нагорода за аскезу і не фінальна точка героїчного шляху, а печать належності, свідчення того, що істина звершується не в подвигу як такому, а в тому, що ніхто вже більше не належить собі, що наше життя вже не автономне, а вкорінене в Тілі Христовому.

І саме тому Марія Єгипетська — це не приклад "як треба старатися", а богословський вирок нашому спокійному християнству, яке хоче бути трохи кращим, але не хоче перестати бути тим, чим воно є, бо справжнє покаяння — це не про покращення, а про смерть звичного і народження того, що вже не вкладається в рамки людської "нормальності".

Субота акафісту.

Таємниця відновлення людської природи відбувається через вільне “так”.
Богородиця — не просто героїня події, а простір, де людська воля вперше перестала розриватися і стала цілісною, спрямованою до Бога без коливань і торгу.
І тому акафіст Богородиці — це не "похвала Марії". Це споглядання того, якою стає людина, коли її воля зцілена.

Кожне "Радуйся", звернене до Пресвятої діви,— це не емоція.
Це онтологія спасіння.
Радуйся — бо в тобі людство вперше не відкинуло Бога.
Радуйся — бо в тобі бажання стало чистим.
Радуйся — бо через тебе розірване з’єдналося.

Наша радість - це теж не емоція, це - стан, коли Бог стукає — і ти не ховаєшся.
Страх присутній, але він не керує.
Радість - це коли ти кажеш: "нехай буде" — і не забираєш ці слова назад.
Тоді радість перестає бути "гарним настроєм", а стає викликом.-
Бо кожне "Радуйся" — це запитання до нас: а ти так можеш?
Спасіння не починається з чудес, воно починається з згоди.
Акафіст — це гімн людській свободі,
яка стала волею Бога.
Небо знов чекає нашого "так".

В якійсь іншій реальності я б, мабуть, уже відкрив пиво, затарився попкорном і з насолодою дивився нову серію блокбастера під назвою «Тупий та ще зеленіший», і навіть, можливо, сміявся б у правильних місцях.
Але в моїй реальності — гинуть люди.
Не метафорично.
Насмерть. Від ракет. Від дронів. Від хвороб.
Від чужої тупості, байдужості й продажності тих, у кого ми всі опинилися в заручниках.
І тому не виходить сидіти з попкорном.
Не той жанр. Не той екран. Не та ціна...
Але перед потоками води Святого Духа не встоїть жоден камінь байдужості.
Рано чи пізно — розмиє. Розколе, змиє всю цю бутафорію "нормальності".

З цією владою в мене розбіжності.
Естетичні — бо потворність не стає красою від кількості лайків.
Ідеологічні — бо брехня не стає правдою від повторення.
І релігійні — особливо релігійні, бо вони будують культ середньостатистичної пересічної нікчеми і називають це смиренням.
А я малюю ікону Христа.
Грубо.
Широко.
Не для музею — для життя.
Водимий Духом. Черпаючи силу у світлі Фавору.
Розрізаючи тканину ветхого буття скальпелем Слова.
Змішуючи фарби із серця веселки з мовчанням, у якому говорить Бог.
І знаєте, що найсмішніше в цьому всьому?
Їм здається, що це вони сильні.
Що це вони контролюють.
Що це вони пишуть сценарій.
Але історія вже не раз показувала:
коли Бог входить у кадр — всі їхні сценарії закінчуються.
Хто може встояти перед моїм Творцем?

Скільки разів я вже пояснював:
Називайте мене просто: "Ваше Високопреподобіє!"