Вчора ми сиділи з подругою на кухні.
Пляшечка червоного сухого.
Ті самі рідкісні розмови — не про справи, не про «треба», а по-душах.
І вона каже:
— Дивлюся твої відео і думаю… як ти справляєшся?
Так, у відео я усміхнена.
Здається, ніби все легко й безтурботно.
Але ні. Я теж плачу.
Мені теж буває страшно.
Знаєте цей стан, коли прокидаєшся серед ночі — весь у поту, з дикими думками в голові?
Коли лунає тривога.
Коли вночі чуєш глухий вибух — і зранку читаєш, що це було у Львові, а ти чула це в Тернополі.
І далі — думки:
що це було?
чи буде спокійно далі?
а що там у Києві?..
Сон накриває, ти перевертаєшся на інший бік — і засинаєш.
Бо інакше — не вижити.
Я навчилася віддавати своє життя в руки Бога.
Колись мій наставник сказав:
Допоки ти намагаєшся все контролювати і хочеш, щоб було по-твоєму — тобі буде важко.
Зрозумій: не буде по-твоєму.
Воно буде так, як має бути.
А ти навчися з цим жити.
Я навчилася.
І так живу.
І саме цим ділюся з вами — своїм досвідом, своїм шляхом.
Мій марафон — саме про це.
Про звички.
Про переконання, які глибоко сидять у голові:
«я можу» чи «я не можу»,
«вийде» чи «не вийде»,
про дикий контроль, страждання, напругу, в яких проходить життя багатьох людей.
Але, повірте, можна інакше.
Можна жити.
Цим ділюся у відкритому чаті «Бути з собою. Діалоги з Іриною Дзюбановською». Чат відкритий для спілкування, а також в цьому чаті ми проводимо безкоштовні щосуботні зум-зустрічі. Долучайтеся👇
https://t.me/+C_bATkUOFjBkNmYy
Біль нікуди не зникає.
Він є.
Питання лише в одному:
чи ви вмієте переключатися,
чи застрягаєте в цьому болю назавжди.
Ми всі живемо у війні.
Кожна сім’я.
Кожен дім.
По-своєму.
Хтось втрачає рідних.
Хтось — дім.
Хтось — звичне життя.
Хтось змушений їхати, розлучатися, починати з нуля.
Ця біда торкнулася кожного.
Але допоки ми живі —
нам треба жити.