Кажуть, треба боятися своїх бажань, адже ті мають властивість збуватись найхимернішим чином. Ось і мрія Шінтаро Джяґасакі розірвати пекельне коло рутини здійснилась, але якою ціною…
Шінтаро — непримітний дільничний офіцер, життя якого важко назвати щасливим. З одного боку наче є все, що потрібно, аби почуватись добре: стабільна робота, яка-не-яка перспектива кар’єрного росту, кохана дівчина поряд, затишна квартира. Та це не влаштовує хлопця. Він не хоче прожити життя “як всі” і померти, не маючи що згадати. Єдина думка, яка примушує його вдавано посміхатись, звучить як “я можу їх всіх пристрелити”.
Які б депресивні думки не з’їдали хлопця, робота є робота, тож на черговому виклику йому довелось супроводжувати п’яного офісника додому. Звичне чергування обернулося на жахіття — посеред вагону метро з’явився покруч, який безжалісно вирізав всіх пасажирів. Шінтаро ж пощастило (або ні?) — його рука перетворилась на химерну гармату та рознесла монстра на шмаття. Тепер хлопцеві не залишається нічого, крім як прийняти істоту, що поселилась в його тілі, з усіх сил намагаючись зберегти людяність.
Якщо ви, прочитавши опис сюжету, подумали про культову манґу «Паразит», яку теж, до слова, видає Nasha Idea, то знайте — на подібній концепції зі зміною руки вся схожість між тайтлами закінчується. «Джяґаан» достатньо самобутня і цілісна історія, в якій унікально все — художній стиль, атмосфера, персонажі, сенси. За кривавими панелями, яких тут дуже багато, ховається дуже цікава думка: “Кожного з нас терзають сумніви, страхи і жалі. Ось що може трапитись, якщо не давати їм волю”.
Перший том історії спрацював ідеально — зацікавив та примусив з нетерпінням очікувати продовження. Динамічна, кривава та глибока історія, яка ще й вразила мене тим, як нахабно вона дозволяє собі жартувати на теми сексу, наркотиків і не тільки.