Телеграм канал «Мій Ізмаїл»

В наявності - Карбюратори газ / бензин для генератора. 098 84 93 110, 099 413 41 01

Вона ходить пішки. Майже не користується маршрутками. Носить лише спортивне взуття. Не визнає чіпсів і солодкої газованої води — ні для себе, ні для дітей. Може спекти «П’яну вишню» чи київський торт — але з відчуттям міри. У всьому — баланс.
Спорт для неї — не хобі і не спосіб заповнити вільний час.

— Легка атлетика — не частина мого життя. Це і є моє життя.

З шостого класу — на стадіоні. Десятиліття тренувань, перемог і розчарувань. Гордість за учнів. Вдячність батькам. Вдячність наставникам. Відчуття, що зірки склалися саме так, як мали.

І коли її запитують, чи пощастило їй у житті, вона відповідає просто:

— Мабуть, так склалося.

Та насправді це не просто «склалося». Це вірність обраному шляху. Це щоденна праця без гучних слів. Це любов до справи, яка не минає з роками.

І поки на Центральному стадіоні Ізмаїла лунають дитячі кроки — історія тренерки Вікторії Марченко триває.

Вікторія Марченко — тренерка з легкої атлетики Ізмаїльської дитячо-юнацької спортивної школи. Людина, для якої Ізмаїльський центральний стадіон — не просто місце роботи, а доля, покликання, спосіб дихати.

Її шлях у спорт почався з вибору. Мама — хореограф, і з чотирьох років Вікторія танцювала. Гнучкість, пластика, сильна стопа — усе це могло вивести її на велику сцену. Та в шостому класі доля тихо, але впевнено повернула її до легкої атлетики.
Ще раніше, у четвертому класі, на звичайному літньому дитячому майданчику вона виграла свій перший забіг — лише 30 метрів. Учителька фізкультури, яка жила з ними в одному будинку, тоді сказала просту, але пророчу фразу: «Тобі обов’язково потрібно йти в легку атлетику». Ці слова залишилися в пам’яті назавжди. І одного дня вона просто прийшла на стадіон — «причепилася» до дівчат із двору… і залишилася там на все життя.

Головною зустріччю у її спортивній долі стала зустріч із Тетяною Іванівною Мардашовою — мудрою наставницею, тонким психологом, людиною великої внутрішньої культури.

— З нею було цікаво не лише тренуватися, — згадує Вікторія. — З нею було цікаво жити, думати, розмовляти.

Тетяна Іванівна вміла пояснювати техніку до найменших деталей, навчала не тільки бігати й стрибати, а й мислити, бути відповідальною, гідною людиною. Саме тоді Вікторія зрозуміла: її життя буде пов’язане з легкою атлетикою.

Після школи вона рік працювала тренеркою у ДСТ «Водник», згодом закінчила Кишинівський національний інститут фізичного виховання і спорту. У 1992 році повернулася до Ізмаїла за запрошенням міського спорткомітету — і відтоді вже понад три десятиліття виховує юних спортсменів.

Інститут дав теорію. Але справжня школа — людська, життєва — була поруч із Тетяною Іванівною Мардашовою, Геннадієм Олексійовичем Уколовим та іншими сильними тренерами Ізмаїла. Сьогодні про них говорять як про символ епохи. А для Вікторії вони були живими наставниками, які сформували її як Тренера та Людину.

За плечима тренерки Марченко — 34 роки роботи. Тридцять чотири набори дітей. І нині до неї приводять уже дітей її перших вихованок. У цьому — особлива гордість і тихе, глибоке щастя.

Звісно, були перемоги. Були чемпіони. Серед них є Ксенія Шмалій — призерка й переможниця чемпіонатів України, учасниця збірної країни, яка успішно виступала навіть у старшій віковій категорії.

Її вихованці входили до найсильніших обласних команд, перемагали на першостях країни, їздили на міжнародні змагання.
Та для неї важливіші не лише медалі.

— Талановитих дітей видно одразу, і, на щастя, їх багато. Проте усе вирішує характер. Працьовитість. Вогник в очах.

Вона говорить про маленького хлопчика, який нещодавно виграв забіг на кілометр із високим результатом. І в її голосі — та сама щира радість, що й тридцять років тому.
Ізмаїльська школа легкої атлетики — це не будівля і не вивіска. Це люди. Тренери й діти. Це традиція, яку створювали Тетяна Іванівна Мардашова, Олександр Михайлович Чадаєв, Геннадій Олексійович Уколов, Марина Іванівна Маринова та інші віддані своїй справі фахівці. Колись тренерів було багато, дітей — ще більше. Сьогодні професія стала складнішою: відповідальність висока, зарплати скромні. Але вона залишається.

— Легка атлетика — найчесніший вид спорту, — каже Вікторія. — Тут не потрібне дороге обладнання. Достатньо доріжки, стадіону або просто землі під ногами. Бігати й стрибати можна всюди. І це природно для людини.

Вона не приховує тривоги:
— Інтернет краде життя. Дитині простіше зануритися в телефон, ніж вийти на тренування. А потім складно повернутися в ритм.
Тому вона намагається, щоб її вихованці не випадали з режиму більш ніж на два тижні навіть улітку. Бо спорт — це не разовий спалах, а системна щоденна праця.
Складні діти? Бувають.
Секрети виховання? Немає.

— Потрібно просто розмовляти з дітьми нормально. На рівних.

У її житті є й вірний чотирилапий друг — сильний, із характером, як і господиня. Колись були пуделі, потім — триколірна кішка, радощі й втрати. Тепер — собака, з якою вона щоранку йде на прогулянку.

Вона ходить пішки. Майже не користується маршрутками. Носить лише спортивне взуття. Не визнає чіпсів і солодкої газованої води — ні для себе, ні для дітей. Може спекти «П’яну вишню» чи київський торт — але з відчуттям міри. У всьому — баланс.
Спорт для неї — не хобі і не спосіб заповнити вільний час.

— Легка атлетика — не частина мого життя. Це і є моє життя.

З шостого класу — на стадіоні. Десятиліття тренувань, перемог і розчарувань. Гордість за учнів. Вдячність батькам. Вдячність наставникам. Відчуття, що зірки склалися саме так, як мали.

І коли її запитують, чи пощастило їй у житті, вона відповідає просто:

— Мабуть, так склалося.

Та насправді це не просто «склалося». Це вірність обраному шляху. Це щоденна праця без гучних слів. Це любов до справи, яка не минає з роками.

І поки на Центральному стадіоні Ізмаїла лунають дитячі кроки — історія тренерки Вікторії Марченко триває.

❗️ Білгород-Дністровський район

🔴 Повітряна тривога!