Телеграм канал «Мій Ізмаїл»

​​💔️️️️️️ Старший матрос Денис Єгоров на псевдо Оператор поліг від влучання міни 18 березня 2022 року у Маріуполі, прикриваючи відхід побратимів. Воїнові назавжди 19 років.

Денис народився 16 вересня 2002 року в селищі Арбузинка Миколаївської області. Він був третьою дитиною у багатодітній сім’ї. Навчався у школі №1. Опанував у професійному аграрному ліцеї професію "Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар-механік з ремонту сільськогосподарського устаткування".

"Денис завжди був добрим, привітним і чуйним хлопцем. Він дбайливо ставився до жінок і дівчат. Особливо близьким він був зі мною. Часто допомагав, підтримував і захищав, хоч і був молодшим братом, – розповіла сестра Ірина. – Для мене Денис був подарунком від Бога, моєю душею. Він найкраща людина, яку я знала. Брат постійно прагнув бути самостійним і шукав підробіток, щоб порадувати рідних смаколиками й подарунками. Денис грав у футбол і волейбол із друзями, катався на скутері та мріяв про спортивний мотоцикл. Як і всі молоді хлопці, закохувався".

Щойно виповнилося 18 років, Денис підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти. Служив на посаді гранатометника.

Денис любив писати вірші про любов до України, про війну та готовність захищати рідну землю до останнього подиху.

"Він завжди рівнявся на батька, який теж був військовим. Для Дениса він був прикладом мужності, незламності, чесності й відданості", – сказала Ірина.

Був учасником параду в Києві до Дня Незалежності України у 2021 році.

На початку вторгнення Денис у окопі під Маріуполем написав слова пісні й записав невеликий уривок на телефон.

"У ніч із 4 на 5 березня, рятуючи пораненого побратима під обстрілом авіації, отримав контузію, – сказала Ірина. – Останній раз зателефонував 14 березня, розповів про контузію, про те, як ходив на крапельниці й знову повертався до бойових завдань. А ще про брак води та їжі і про те, як віддав свою порцію вагітній жінці у підвалі Маріуполя: "Ну вона ж вагітна, там же дитинка. А я якось так обійдусь…".

Про загибель Дениса рідним повідомив побратим. Сім’я відмовлялася в це вірити, а 25 березня з військової частини принесли офіційне сповіщення.

Посмертно воїна нагородили орденом "За мужність" III ступеня. Станом на грудень 2025 року тіло захисника досі не знайдено.

У Дениса залишилися мати, батько, три сестри, брат, бабуся з дідусем, два дядьки та племінник.

Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

10 штук летять до нас

❗ВИЛКОВО!
КІЛІЯ!
ІЗМАЇЛ!
ОБЕРЕЖНО!

УВАГА!
Загроза БпЛА.
Перебувайте в укриттях.

🔴 Тривога поширилась

🔴 Білгород-Дністровський район — червоний рівень
🔴 Болградський район — червоний рівень
🔴 Ізмаїльський район — червоний рівень
🟡 Одеський район — жовтий рівень

Пройдіть в укриття!

За п’ять років «Палац спорту» став важливою частиною життя багатьох містян. Серед постійних відвідувачів — пенсіонери, які приходять до басейну щоранку. Вони настільки звикли до свого розкладу, що можуть зателефонувати, якщо відкриття затрималося хоча б на хвилину. Діти та онуки дарують їм абонементи, а працівники комплексу оформлюють подарункові сертифікати.

Приходять і військовослужбовці — іноді на тренування ще до початку служби, о п’ятій ранку. Є переселенці з великих міст, які звикли після роботи відвідувати басейни й спортзали та знаходять такі можливості в Ізмаїлі.

Наталя нерідко виходить на рецепцію, спілкується з відвідувачами, вислуховує зауваження й намагається знайти рішення, якщо хтось незадоволений. Вона мріє, щоб відвідувачів ставало більше:

«Найкраща реклама — це рекомендація людини, яка вже сама спробувала», — переконана вона.

Історія «Палацу спорту» почалася з недобудованої школи, яку згодом вирішили перетворити на спортивний комплекс. Сьогодні це великий простір для спорту, дозвілля, зустрічей і різних міських подій.

Для Наталії Бойко ці п’ять років — ще й історія професійного становлення, нових викликів і рішень, які доводилося ухвалювати разом із командою. Вона переконана, що успіх спільної справи залежить від людей, їхньої взаємної довіри та готовності брати на себе відповідальність.

Та її власна історія почалася задовго до «Палацу спорту». І вона не стільки про посади, скільки про вміння починати заново: учителька, яка вступила до університету й одразу пішла працювати до школи; організаторка, яка не злякалася попередження про те, що її «з’їдять» у Палаці культури; керівниця, яка погодилася очолити спортивний комплекс, хоча її попередній досвід був пов’язаний зовсім з іншими сферами.

На кожному етапі їй доводилося вчитися нового, знаходити підхід до людей, організовувати роботу й ухвалювати рішення. Досвід, здобутий у різних сферах, не був випадковим: уміння чути людей, об’єднувати їх навколо спільної справи й доводити задумане до результату залишалося важливим і в школі, і в редакції, і в Палаці культури, і в «Палаці спорту».

І, схоже, головне, чого вона навчилася за ці роки, — не боятися починати нового й допомагати іншим повірити, що вони теж можуть.