4 роки тому, 24 лютого 2022 року, о 9:00 в Халабуді на Нільсена 60 ми зібралися разом з активістами та поліцією, щоб зрозуміти, як діяти. Почалося повномасштабне вторгнення - і ми одразу включилися в роботу.
За кілька годин простір став штабом гуманітарної допомоги. У перші дні ми закупили великі обсяги допомоги й матеріалів для військових. Люди безперервно приносили необхідне - Халабуда фактично стала великим складом. Дмитро Чичера поїхав до «Епіцентру» та придбав будівельні матеріали для укріплення цивільних бомбосховищ та позицій наших військових, приблизно на 500 000 грн, ці гроші були на рахунках організації і ми вирішили витратити їх саме на це. Вже було не до освітніх та громадських проєктів.
25 лютого частина команди евакуювалася з рідними й дітьми до Запоріжжя, інші свідомо залишилися в місті - допомагати до останнього. Тим, хто виїхав, повернутися вже не вдалося: Маріуполь швидко опинився в блокаді.
Під жорсткими обстрілами ми разом із поліцією розвозили допомогу по місцям розташування людей - до Драмтеатру, «Терраспорту», підвалів кінотеатрів. Там ховались тисячі людей від обстрілів. Доставляли медикаменти в лікарні, свіжий хліб із пекарні поруч, роботу якої підтримували до останнього.
Разом із поліцією викачували паливо з покинутих АЗС, щоб генераторами живити наш гуманітарний хаб і окремі вишки мобільного зв’язку спільно з фахівцями мобільних операторів. У місті майже не залишилося зв’язку, але в районі центрального офісу «Київстар» нам вдалося заживити станції зв’язку. Проте за кілька днів це місце потрапило під сильний обстріл - і останні залишки зв’язку зникли.
Щодня допомогу отримували близько 2000 маріупольців. За три тижні в облозі - приблизно 25 000 людей.
Коли поруч із нами знищили найбільший зоомагазин міста, ми врятували тих тварин, яких змогли. Новими Халабудянами стали папуги, ігуана, багато котів та собак. Під час евакуації багато з них виїхали з новими господарями.
Ближче до середини березня в Запоріжжі на телефон нашої Валерії Гармаш почали масово телефонувати люди - її номер хтось опублікував як номер ДСНС міста. До 2000 дзвінків на день: біль, сльози й запитання, на які ми часто не мали відповіді.
Зв’язок із Маріуполем був майже відсутній. Ми цілодобово моніторили телеграм-канали та повідомлення тих, хто вирвався з міста, щоб бодай комусь сказати: «Будинок стояв учора» чи «цих людей бачили». Це було нестерпно боляче, але ми фактично стали єдиною працюючою гарячою лінією міста - і мусили реагувати, бо більше не було кому.
А також в перші дні ми проводили тренінги з домедичної допомоги, готували гарячі обіди, у ррботи було дуже багато...
У середині березня команда, яка залишалася в місті, зуміла евакуюватися на підконтрольну територію.
Проте не всім це вдалося. Доля нашого друга й засновника Халабуди Дмитра Чичери досі невідома - він зник 17 березня в районі Халабуди…
Проте наша віра в нього ніколи не згасне і ми на нього чекаємо!
Халабуда була, є і буде робити все можливе, щоб допомагати нашим військовим виборювати Перемогу.
Чоловіча частина команди протягом кількох років приєдналася до Збройних Сил України. Інші підтримують роботу відродженого простору в Черкасах. Це складно, але ми робимо все, щоб ця частина нас і нашого міста жила далі.
Усе було не дарма. Ми віримо в світле майбутнє й працюємо заради нього щодня.
Вічна пам’ять усім загиблим українцям у цій війні.
Пам’ятаємо страшну ціну й робимо все, щоб наблизити Перемогу.