СПИШ?
Останнім часом Катруся стала помічати, що її внутрішній голос несе якусь нісенітницю.
Якщо раніше він просто благав її прилягти на диван чи бахнути зайву канапку з солодким чаєм перед сном, то тепер геть сказився й почав… тривожитися.
Катя йде по сходах – голос каже: «Обережніше топай! Зараз як гепнемося – буде чотири шви на носі й тридцять п’ять на сраці.»
Коли керує авто, голос шепоче: «А чого ти така впевнена в собі, сидиш, слухаєш Брітні Спірз? А якщо зараз на дорогу несподівано вибіжить бабця з чотирма онуками та оберемком цуценят під пахвою?! Що тоді ми будемо робити? Просто уяви заголовки новин…»
Коли готує курку: «От зараз не досмажиш – і всьо, сальмонела, госпіталізація, домовина.»
Лежить у ванній: «Відпочиваєш? Тебе не бентежить, що ракета несподівано може прилетіти, а ти – гола?!»
Це почало відверто дратувати. Катя перетворилася на Страха з мультика «Думками навиворіт» та Мелмана з «Мадагаскару». Усе почало бентежити, усе сковувало волю та радість життя. Медитації, практики «заземлення» та мантри тиші не допомагали. І в якийсь момент терпець просто урвався.
Коли Катя купувала квіти у бабусі за рогом свого будинку, і голос знову шепотів щось про отруєні рослини, вона просто не витримала й заорала: «А давай я сама вирішу, лайдак пришелепкуватий, що небезпечно, а що прикольно?! Окей?!»
Пів вулиці було у захваті. Мабуть, тепер сусіди називають її між собою пошепки: «Прибабахана, але симпатична». Катю ця думка навіть гріє.
Голос зник. Вони знову лише п’ють чай разом.
Все ж таки не все у цьому світі вирішує екологічна медитація. Іноді можна просто крикнути всередині себе – й нарешті почути.