⚙️Поїзд з Донбасу на Захід. У вагоні майже самі військові. У моєму купе троє з трьох, одна верхня полиця вільна аж до Львова. Розмова починається спокійно, невимушено, ніби ми сто років знайомі між собою: сержант моїх років, матрос-морпіх молодший років на 5-7 і я. Ми говоримо майже увесь час, то всі троє, то удвох, і ніколи не сперечаємось, інколи хтось щось уточнюємо, доповнюємо. Як казав мені колись один урка "режим строгий - базар вольний", що в перекладі на людську цивільну мову означає "людям з подібним досвідом і в одному статусі не треба вийобуватись один перед одним, говорити треба рівно, не пересмикувати, бути, а не здаватись". Говоримо, звісно ж, про війну. Пацани давно не були вдома - один шість, другий - вісім місяців, але сходяться в одному:
- Два тижні - якраз, норм відпустка, більше й не треба, там роботи багато, та й розслаблятися надміру не варто.
З морпіхом у мене, виявляється, ціла "грядка" спільних знайомих.
Але не зациклюємось на самій лише війноньці. Згадуємо 90-ті, cultural differences з різними країнами, хто де побував. Якісь житейські байки. Про Талібан й ІДІЛ. Про школу і освіту. У Шепетівці раптово згадуємо роман "Як гартувалась сталь" Островського - він займає в нас добру годину. Про пропаганду в цілому.
Так і докотилися до Львова. Оковитої не пили. Тільки чай у стильних підстаканниках). Бачу, дівчата хвалять жіночі купе, не був не бачив, а от в такому купе я б і до Зеленого клину доїхав і не стомився) PS І це при тому, що я геть не любитель попиздіти з незнайомцями. Хоча які ми одне одному незнайомці?)
Дмитро Крапивенко, FB
@berezoview
👍
1446
❤
579
🙏
129
🫡
18
❤🔥
9
👏
9
🔥
7
💊
5
🤡
3
🤔
1
🤣
1