Телеграм канал «Водітєль бандермобіля»

З цею зеленою шоблою-йоблою ми війни не виграємо...

У мене щодня день пам'яті..
Ніколи вас не забуваю.

Володимир Іванович Лободюк, Герой України, ти живий в моїй голові кожного дня. Найкращий командир з усіх що я зустрічав. Людина, від якої можна було заряджати батарейки.

Мар'ян Лаврів, друже, ніякий барбершоп мене з тих пір не стриг так як ти в селі, на табуретці. Бойовий дядько і добра душа.

Люблю вас, пам'ятаю, і пишаюсь шо знав таких людей. Справжні чоловіки, сміливі, віддані справі, загинули в бою. Шкода шо вас більше немає. Без вас гірше, ніж було з вами.

Відпочинку пост.

От ви мене читаєте, і думаєте, мабуть, шо я йобнутий - тільки і читаю про війни, армії, геноцид, і політику. Не можу сказати шо ви помиляєтесь 😁 нам всім постійно треба моніторить обстановку, читати новини, і переживати десятки потрясінь за тиждень, а інколи і за день. Але якшо без жартів, дійсно шось таке є, впевнений шо і ви шось схоже відчуваєте: ми живемо в режимі бойової готовності, і навіть прості задоволення відчуваються як пуста витрата часу. Расчєловєчіваніє, чи як там, оце мабуть його симптоми.

Моя "пуста" витрата часу - це кіно. Я закоханий в історії з екрану. Чесно, аж якось ніяково за такі речі зараз говорити. А з іншого боку, чому б і не згадати, час від часу, шо ми живі люди.

Так от, в кіно у мене є свій улюблений жанр. Він уявний, його не використовують кіноакадемії. Я його називаю "пропаганда емпатії". Критерій цього жанру, це здатність стрічки вирвати глядача із звичного сприйняття світу, і буквально змусиии подивитись на речі інакше. Або принаймні замислитись про людську природу.

Чудові приклади представників мого уявного жанру:
Bladerunner, який майже буквально задає питання "а що, врешті, означає - бути людиною?"
The Elephant Man Лінча: чорно-біла картина про справжню людину, Джозефа Мерріка, який проживав дуже тяжке життя через жахливо деформоване тіло, але жив гідно, творив мистецтво, і врешті завоював увагу в суспільстві.
Отаке.

Останнє поповнення - I Swear. Схожа навіть занадто на людину-слона за сюжетом, але по своєму цікава: історія про звичайного хлопця з синдромом Туретта, і його шлях від зацькованої дитини, до натхненного чоловіка. Добре кіно, коротше. Не кажучи вже про красиву картинку, і відвертий гумор. Подивіться, як буде час, а то ми з вами скоро геть сухарями станем.

Значить дивіться.

Генерал-майор Михайло Драпатий був призначений на посаду головнокомандувача 22 липня 2026 року. З тої дати пройшло трішки більше місяця. За ций час ми побачили перевірки в скелях, реакцію на скарги хлопців з ЛБЗ, наказ про призупинення сліпого набору косих і кривих в штурмові полки, зняття сумнівного командувача сил логістики, призначення реальних бойових адекватних командирів на найважливіші ділянки фронту.

Ось шо буває, якшо прийти на посаду і почати просто тупо мовчки добре робити свою роботу. Замість того шоб пів-року малювати презентації, планувати запланувати планування чітких алгоритмів і ефективних рішень, лізти в чужу роботу, в якій ти ніхуя не тямиш, і розказувати як тут у вас все неправильно, я зараз розкажу як треба.

Ефективно - це, блять, коли видно ефект. Без презентацій і інтерв'ю. Не переплутайте.

Федоров вирішив остаточно зафіксуватись в ролі опозиційного популіста.

Коли у нас будуть вибори, виявляється, вирішує росія. І, виявляється, вже давно пора їх провести, і виявляється, не така вже й велика проблема їх проводити під час війни. І сильний героїчний бідолашний народ який страждає і терпить, і не має можливості обрати Федорова міністром. Служив стільки років президенту, а тут таке.

Чим це відрізняється від всяких порошенків і гончаренків? Тільки обличчям, якшо спитаєте мене.

Влаштовувати цирк під час війни можуть тільки самі віддані своїй справі клоуни.