🇺🇦 Сьогодні День Державного Прапора. І мені згадалася одна історія, яка, мабуть, найкраще пояснює, чим для нас стали синій і жовтий кольори.
Кілька років тому, до річниці повномасштабного вторгнення, у Нью-Йорку проходив благодійний вечір на підтримку України. На прохання організаторів я допомагала збирати дитячі малюнки для виставки та аукціону. Їх малювали українські діти, які на власні очі побачили війну, були змушені залишити свої домівки, переїхати в інші міста та країни.
Переглядаючи сьогодні в fb ці роботи, звернула увагу на одну деталь: майже на кожному малюнку був український прапор.
Ніхто не ставив дітям завдання його малювати. Вони робили це самі, інтуїтивно.
І це, мабуть, закономірно. Бо прапор – простий і зрозумілий образ свого дому, своєї країни, місця, куди хочеться повернутися і де хочеться почуватися у безпеці.
На цих малюнках поруч із синьо-жовтим прапором – військові, танки, ракети, зруйновані будинки. Такою Україну побачать діти сьогодні. І від цього особливо боляче.
Я дуже хочу, щоб наступні покоління українських дітей малювали наш прапор зовсім поруч з іншими образами. Поруч із мирним небом, родиною, школою, морем, квітами, містами, у яких будують, а не відбудовують.
Нам потрібен мир. Потрібен для того, щоб у світі синьо-жовтий прапор асоціювався не лише з найбільшою війною в Європі за десятиліття, боротьбою і втратами. А з сучасною європейською країною, яка розвивається, поважає права і свободи людей, створює можливості для своїх громадян і в якій діти можуть просто бути дітьми.
Українських жінок – мобілізувати. Чоловіків із тилу - відправити ближче до фронту. Самому роками залишатися цивільним. Дивна формула «загального обов’язку» від колишнього міністра оборони Резнікова.
Звучить рішуче. Особливо коли йдеться про інших.
У Резнікова є дорослі син і донька. Наскільки мені відомо, ані він, ані вона не служать. Але тоді виникає закономірне питання: чому заклик «служити мають усі» не починається з власної родини?
Є питання і до самого Резнікова. Йому лише нещодавно виповнилося 60 років. Міністром оборони він перестав бути ще у 2023 році. Тобто мав майже три роки, щоб добровільно долучитися до війська і власним прикладом показати, як має працювати принцип загального обов’язку.
Але мене навіть більше цікавить інше: навіщо взагалі робити такі заяви зараз?
Щоб ще більше українських жінок замислилися про виїзд? Щоб ті, хто перебуває за кордоном, отримали ще один аргумент не повертатися? Щоб посилити страх і напругу всередині країни?
Українські жінки вже служать, воюють, рятують людей і захищають державу. І заслуговують передусім на повагу, а не на чергові гучні пропозиції від тих, хто сам мав роки, щоб показати особистий приклад.
Хочете говорити про загальний обов’язок – починайте із себе.
💔 Мама шукає доньку біля ТЦ у Кривому Розі – після російської атаки вона перестала виходити на зв’язок. Жінка чекає хоча б на якусь звістку про свою дитину. Таке відео щойно поширили криворізькі пабліки.
І це страшно. Бо за кожним повідомленням про черговий удар – чиєсь життя, чиїсь діти, батьки, родини.
Станом на зараз відомо про п’ятьох загиблих. Мої щирі співчуття їхнім рідним і близьким.
Щонайменше 52 людини постраждали, серед них шестеро дітей. Усім пораненим надають необхідну медичну допомогу.
Ми живемо в цьому жахітті роками. Гинуть люди, руйнуються міста і будинки. Матері чекають під завалами на звістку про своїх дітей.
Це божевілля треба припиняти.
Потрібно зупинити загибель людей і цю війну.
Україні потрібен мир. Потрібно зробити все можливе, щоб такі матері більше ніколи не шукали своїх дітей після чергового удару.
Щойно Рада призначила Євгенія Хмару призначила Міністром оборони України, а також перепризначила Андрія Сибігу Міністром закордонних справ України.
Андрій Сибіга - кар’єрний дипломат, перебував на посаді міністра МЗС в уряді Свириденко. За - за 266.
Євгеній Хмара брав участь у бойових операціях, пройшов шлях до керівника спецпідрозділу. У 2025 році очолив ЦСО «А», а на початку 2026 року тимчасово виконував обов’язки голови СБУ. Із літа цього року він працює виконувачем обов’язків міністра оборони. За - 312.
Тепер головне – які результати ці призначення дадуть для України.
Щодо заборон та обмежень для електросамокатів. Отримую багато звернень від обурених пішоходів, батьків дітей, які отримали травми, та самих користувачів. Одні вимагають жорстких заборон, інші наголошують, що проблема не в транспорті, а в дотриманні правил.
І схоже, українським містам уже доводиться шукати відповідь на це питання. У Чернівцях заборонили прокат електросамокатів. У Львові суттєво посилили правила користування – встановили мінімальний вік користувачів у 16 років, запровадили обов'язкове використання шоломів та обмеження швидкості на окремих ділянках міста.
Причини для таких рішень більш ніж серйозні. Лише за останні десять тижнів до медичних закладів Львова звернулися 143 водії електросамокатів, які отримали травми під час їзди. Понад половина постраждалих – діти. І це лише офіційна статистика одного міста.
Давайте відверто – електросамокати вже давно стали повноцінними учасниками дорожнього руху. Водночас багато хто просто нехтує елементарними правилами безпеки – люди їздять без шоломів, на високій швидкості тротуарами, створюючи небезпеку як для себе, так і для пішоходів.
Але дискусія має бути не про тотальні заборони чи повну вседозволеність. Потрібно шукати баланс між сучасною мобільністю та безпекою людей.
Тут цікава ваша думка. Підтримуєте заборону самокатів, прокатних сервісів або, навпаки, вважаєте, що проблема не в самокатах, а в культурі їх використання?
Буду вдячна за ваші думки та пропозиції. Давайте обговоримо.
Трагедія на Рівненщині, від якої холоне кров. П'яний 16-річний юнак вбив у ДТП 26-річну вагітну жінку. Дитину врятувати не вдалося. Драгер показав у водія 1,9 проміле алкоголю. Це дуже багато.
Після кожної такої трагедії люди закономірно повертаються до питання відповідальності на дорогах. Зараз активно обговорюється законодавча ініціатива щодо посилення покарання за систематичне перевищення швидкості та можливе позбавлення прав від одного до трьох років.
Але проблема значно ширша за швидкість. На дорогах вбивають не лише ті, хто тисне на газ. Вбивають і ті, хто свідомо сідає за кермо після алкоголю чи наркотиків.
Саме тому я зареєструвала законопроєкт, який передбачає суттєве посилення відповідальності за смертельні ДТП, скоєні нетверезими водіями. Моє переконання незмінне: якщо людина свідомо сідає за кермо у стані сп’яніння і через її дії гинуть люди, такий злочин має розглядатися як особливо тяжкий, а покарання повинно бути максимально суворим.
На жаль, цей законопроєкт уже роками чекає на розгляд. А тим часом ми знову і знову читаємо однакові новини: загиблі діти, зруйновані сім’ї, життя, які вже неможливо повернути.
Я підтримую посилення відповідальності за грубі порушення правил дорожнього руху. Але зміни мають бути комплексними. І перевищення швидкості, і керування у стані сп’яніння повинні мати такі наслідки, щоб кожен потенційний порушник усвідомлював: за безвідповідальність доведеться відповідати по-справжньому.
Скільки ще життів ми маємо втратити, щоб ці рішення нарешті були ухвалені?
Коли говорять про підготовку до зими, часто можна почути: люди повинні самоорганізовуватися. І це правильно. Але є важлива умова – уряд та місцева влада повинні підтримувати тих, хто готовий брати відповідальність на себе.
Під час ефіру я навела приклад одного зі столичних ОСББ, яке очолює Юлія Безкоровайна. Мешканці будинку не чекали, поки хтось вирішить проблему за них. Вони почули місцевих депутатів, зібралися, провели Загальні збори, необхідні розрахунки, отримали ТУ у ПрАТ «Київгаз», підготували проєктну документацію та розробили рішення по встановленню незалежного джерела теплопостачання, яке дозволить їхньому будинку бути максимально незалежним від можливих ймовірних проблем із централізованим теплопостачанням та електроенергією.
Вклали власні кошти, власний час і власні зусилля. Вони зробили те, про що так багато говорять чиновники – проявили ініціативу та взяли відповідальність за свою громаду.
Але тепер їм потрібна підтримка. А її немає.
На мою думку, саме такі проєкти повинні отримувати пріоритетне фінансування з боку міста та держави. Бо це не теорія і не чергові презентації. Це конкретні рішення, які можуть підвищити стійкість житлових будинків уже цієї зими.
Сьогодні багато говорять про плани стійкості. Але справжня стійкість починається не в кабінетах. Вона починається там, де люди готові діяти, об'єднуватися і працювати заради спільного результату.
Якщо мешканці будинку змогли організуватися, знайти фахівців, підготувати проєкт і запропонувати рішення, влада повинна не ставити перепони, а допомагати.
Саме такі приклади показують, якою має бути взаємодія громади та держави під час війни. І саме такі ініціативи потрібно масштабувати по всій країні.