Телеграм канал «Вікторія Гриб»

Підтримка ветеранів – це іспит на зрілість для нашої держави, який ми будемо складати ще багато років. Фактично у найближчі десятиріччя – це фундамент нашої внутрішньої політики. Реінтеграція сотень тисяч людей із військового життя у цивільне стане наймасштабнішою трансформацією нашої країни. І ми маємо бути чесними: держава, при всьому бажанні, фізично не зможе закрити всі потреби самотужки. На це не вистачить ані ресурсу, ані гнучкості бюрократичної машини.

Єдиний вихід – синергія. Державі потрібні надійні партнери, які готові брати на себе відповідальність і діяти системно, а не ситуативно.
Днями я побачила приклад саме такої системної роботи, долучившись до відзначення третьої річниці проєкту Серце Азовсталі.

Це вже не просто ініціатива допомоги, а потужний інститут, який працює пліч-о-пліч з державою. За три роки проєкт підтримав понад 8 000 оборонців Маріуполя.

Вражає, як еволюціонує підхід команди. Це не лише закриття базових потреб – лікування, протезування чи квартири для важкопоранених. Це робота на перспективу – освіта та бізнес, щоб ветерани знаходили себе в цивільному житті. А також робота з громадами.

Вдячна команді “Серця” за те, що ви не просто допомагаєте, а будуєте екосистему, на яку зможе спиратися держава. Адже вдячність захисникам вимірюється не словами, а діями.

Підтримка ветеранів – це іспит на зрілість для нашої держави, який ми будемо складати ще багато років. Фактично у найближчі десятиріччя – це фундамент нашої внутрішньої політики. Реінтеграція сотень тисяч людей із військового життя у цивільне стане наймасштабнішою трансформацією нашої країни. І ми маємо бути чесними: держава, при всьому бажанні, фізично не зможе закрити всі потреби самотужки. На це не вистачить ані ресурсу, ані гнучкості бюрократичної машини.

Єдиний вихід – синергія. Державі потрібні надійні партнери, які готові брати на себе відповідальність і діяти системно, а не ситуативно.
Днями я побачила приклад саме такої системної роботи, долучившись до відзначення третьої річниці проєкту Серце Азовсталі.

Це вже не просто ініціатива допомоги, а потужний інститут, який працює пліч-о-пліч з державою. За три роки проєкт підтримав понад 8 000 оборонців Маріуполя.

Вражає, як еволюціонує підхід команди. Це не лише закриття базових потреб – лікування, протезування чи квартири для важкопоранених. Це робота на перспективу – освіта та бізнес, щоб ветерани знаходили себе в цивільному житті. А також робота з громадами.

Вдячна команді “Серця” за те, що ви не просто допомагаєте, а будуєте екосистему, на яку зможе спиратися держава. Адже вдячність захисникам вимірюється не словами, а діями.

Підтримка українців за кордоном та формування умов для їх повернення додому – те, що повинно бути пріоритетом, утім на практиці не всі посадовці сьогодні приділяють цьому належну увагу.

Свіжий приклад – до мене звернулися представники центру «Train of Hope» у Відні, який щодня надає допомогу трьом сотням українцям. Наразі він опинився на межі закриття. Після численних обіцянок української сторони вирішити проблему, зокрема, створити на його базі «Unity Hub», справа далі слів не рухається. Тим часом, муніципалітет Відня вже оголосив про припинення фінансування Центру. Натомість, з українського боку не було зроблено нічого, аби його врятувати.

Якщо негайно не втрутитися, центр може припинити роботу вже наприкінці лютого. Сотні наших громадян, переважно ті, яким складно виїхати та які є найбільш вразливими, залишаться без життєво необхідної підтримки.

Сьогодні на нараді під головуванням Ірини Верещук та за участі представників профільних міністерств домовилися – усі необхідні органи терміново включаться в пошуки шляхів порятунку Центру. Дякую пані Ірині за небайдужість та бажання вирішити проблему, а не заговорити її.

Окрім цього, на порядку денному стояла низка не менш важливих питань, що турбують українців. Передусім, це визнання українських дипломів та кваліфікацій, зокрема в Бельгії, Польщі та Італії. Процедури досі залишаються складними та вимагають спрощення на міждержавному рівні. Ще один кейс – спрощення консульських процедур, зокрема запису на прийом. Окремо торкнулися питань виборів за кордоном та забезпечення підручниками українських шкіл. Деякі школи досі не отримали обіцяних книг.

Українці, де б вони не були, мають відчувати підтримку своєї держави.

Головний підсумок Мюнхенської конференції – епоха наївного пацифізму в Європі остаточно відійшла в минуле. Ми бачимо світ, у якому аргументом знову стають сила та жорсткий прагматизм.

Показово, що теми, які раніше вважалися табу, тепер лунають на повний голос. Уже після завершення конференції пролунала заява польського президента Навроцького про необхідність власного ядерного потенціалу – це тектонічний зсув.

Водночас сигнали зі США стають дедалі прагматичнішими. Старий трансатлантичний порядок дає тріщини – і це видно в деталях. Держсекретар США Марко Рубіо скасував заплановану зустріч з європейськими лідерами щодо України, пославшись на «щільний графік». У великій дипломатії «брак часу» – це часто евфемізм, що вказує на зміну пріоритетів або небажання узгоджувати кроки у звичних форматах.

Європа зчитує ці сигнали й намагається діяти самостійно. Еммануель Макрон заявив про рішення встановити прямий канал зв’язку з Росією, наголосивши, що переговори без участі Європи не принесуть миру. Париж уже говорить про необхідність визначення «правил співіснування» з РФ після війни. Мерц, своєю чергою, заявляє, що війна закінчиться лише тоді, коли РФ опиниться на межі економічного та військового розвалу.

Подібні висловлювання ми чуємо вже чотири роки. Жодної конкретики. Скільки ще треба чекати, щоб покласти край цій клятій війні?

Водночас Кая Каллас заявила, що ЄС не готовий назвати конкретну дату вступу України до Союзу. Захід готується до складної дипломатичної гри, де кожен хоче бути гравцем, а не статистом. Але поки вони готуються, в Україні продовжують гинути й страждати люди.

Загальний тон конференції – тяжке протверезіння. Голова болить, але простих рецептів не існує.

Мюнхен показав, що світ шукає нову архітектуру безпеки. Але поки лідери посилаються на графіки, дискутують про канали зв’язку та роки гарантій, для України реальність залишається незмінною. Бо я повторюю – справжня ціна вагань і пошуку «ідеальних формул» вимірюється зруйнованими містами та втраченими життями.

📩 Підписатися в Телеграм
😎 Facebook
🕊 Instagram
👥 X