Робота і житло – дві ключові проблеми, що постають перед українцями, зокрема ВПО. Утім, на п’ятому році повномасштабної війни держава досі не спромоглася напрацювати житлову політику, яка реально відповідала б масштабам проблеми.
Новий Закон «Про основні засади житлової політики» ухвалили ще на початку року, і з 15 лютого він набув чинності. Але ухвалити закон – не означає змусити його працювати. Для повноцінного запуску передбачених ним механізмів необхідно близько 70 нормативно-правових актів. Шестимісячний строк, відведений на перший пакет необхідних рішень, уже сплив. А житлова реформа досі значною мірою залишається на папері.
Немає затвердженої загальнонаціональної житлової стратегії. Не запущена Єдина інформаційно-аналітична житлова система. Не ухвалені необхідні супутні закони. Тобто рамку створили, а механізм, який мав би за нею працювати, – ні.
Я вже давно наполягаю – одним із ключових інструментів підтримки ВПО повинна стати грошова компенсація, яка дасть людям можливість самостійно вирішувати житлові питання.
Саме на цьому акцентувала під час засідання Секції Асоціації міст України з розвитку деокупованих та тимчасово окупованих громад, де говорили про житлову політику, евакуацію та подальше розміщення наших людей.
Можна скільки завгодно закликати українців повертатися, але людина має розуміти, куди саме вона повертається. Де житиме її родина? Чи зможе вона знайти роботу? Чи буде школа або садочок для дітей? Наразі відповіді на більшість із цих питань відсутні.
Щодо ВПО. Діти переселенців та студенти-ВПО не повинні втрачати державну підтримку лише тому, що продовжують навчатися. Але саме до цього сьогодні призводять рішення Уряду. Отримала відповіді міністерств на моє звернення щодо виплат дітям та студентам з числа ВПО. І, відверто кажучи, здивована. Нагадаю, проблема стосується двох категорій.
Перша – діти-переселенці, які після евакуації продовжують дистанційно навчатися у своїх релокованих школах. Чинні правила можуть поставити родину перед вибором: переводити дитину до школи за новим місцем проживання або ризикувати втратою допомоги.
Друга – студенти-ВПО до 23 років, для яких після змін до постанови №390 виникли проблеми з продовженням виплат на проживання. На практиці сам факт досягнення 18 років і навчання може ставати підставою для відмови у допомозі.
У зверненні до Прем’єра я запропонувала конкретне рішення: скасувати обов’язкову прив’язку дітей-ВПО до школи за фактичним місцем проживання та відновити право студентів-ВПО до 23 років на отримання допомоги.
Що отримала у відповідь?
Якщо МОН готове працювати над змінами, а Мінфін готовий їх розглядати, то Мінсоцполітики фактично захищає чинний підхід, пояснюючи його необхідністю адресності допомоги та тим, що державна підтримка не може бути безстроковою.
Але тут виникає просте питання: якої ще вразливості ми чекаємо від родини, яка через війну втратила дім і була змушена починати життя заново в іншому місті?
І тим більше не розумію логіки щодо молоді. Ми постійно говоримо, що Україні потрібно повертати людей з-за кордону, боротися за молодь, створювати умови, щоб вона залишалася вдома. І водночас власними рішеннями можемо позбавляти студентів-переселенців кількох тисяч гривень підтримки, які для когось є можливістю оплатити житло і продовжити навчання в Україні.
Тому разом із колегами зареєстрували законопроєкт, який має законодавчо гарантувати допомогу на проживання студентам-ВПО до 23 років. Пропонуємо, щоб молоді переселенці, які здобувають професійну, фахову передвищу або вищу освіту, отримували таку допомогу незалежно від результатів оцінювання потреб – протягом навчання. Також передбачаємо автоматичне підтвердження факту навчання через електронний обмін даними, щоб студентам не доводилося збирати й постійно подавати паперові довідки.
💙💛 З Днем Незалежності, друзі! Сьогодні найбільше хочеться побажати Україні миру. Миру, в якому незалежність нарешті перестане вимірюватися кількістю тривог і втрат, а означатиме можливість жити, працювати, виховувати дітей і будувати майбутнє у своїй мирній країні.
Бо незалежність – це те, якою є держава всередині. Це країна, де поважають закон – і він однаковий для всіх.
Де держава захищає права людини, а не сприймає їх як щось другорядне.
Де можна вільно висловлювати свою думку, навіть якщо вона комусь не подобається. Де різні погляди не роблять людей ворогами.
І, безумовно, це свобода совісті та віросповідання – одне з фундаментальних прав людини.
Україна завжди була країною релігійного різноманіття, і наше завдання – зберегти її такою: державою, де поважають право кожної людини вірити, обирати свою церкву чи релігійну громаду або не належати до жодної, не боячись переслідувань чи дискримінації.
Саме повага до людської гідності, свободи совісті та інших конституційних прав має залишатися основою нашої держави і майбутнього миру.
Саме такою я хочу бачити Україну – справедливою і сильною.
Країною, з якої люди не прагнуть виїхати, а до якої хочеться повертатися.
Де створюють родини, розвивають бізнес, будують міста і впевнено дивляться в завтрашній день.
І саме тому маємо зробити все, щоб зберегти найцінніше – нашу державу і життя наших людей.
Нам потрібен мир. Нам потрібна єдність без пошуку внутрішніх ворогів. Нам потрібна повага одне до одного, навіть коли ми думаємо по-різному.
Я вірю, що з Божою допомогою Україна пройде через ці випробування і стане країною, про яку ми мріяємо.
🇺🇦 Сьогодні День Державного Прапора. І мені згадалася одна історія, яка, мабуть, найкраще пояснює, чим для нас стали синій і жовтий кольори.
Кілька років тому, до річниці повномасштабного вторгнення, у Нью-Йорку проходив благодійний вечір на підтримку України. На прохання організаторів я допомагала збирати дитячі малюнки для виставки та аукціону. Їх малювали українські діти, які на власні очі побачили війну, були змушені залишити свої домівки, переїхати в інші міста та країни.
Переглядаючи сьогодні в fb ці роботи, звернула увагу на одну деталь: майже на кожному малюнку був український прапор.
Ніхто не ставив дітям завдання його малювати. Вони робили це самі, інтуїтивно.
І це, мабуть, закономірно. Бо прапор – простий і зрозумілий образ свого дому, своєї країни, місця, куди хочеться повернутися і де хочеться почуватися у безпеці.
На цих малюнках поруч із синьо-жовтим прапором – військові, танки, ракети, зруйновані будинки. Такою Україну побачать діти сьогодні. І від цього особливо боляче.
Я дуже хочу, щоб наступні покоління українських дітей малювали наш прапор зовсім поруч з іншими образами. Поруч із мирним небом, родиною, школою, морем, квітами, містами, у яких будують, а не відбудовують.
Нам потрібен мир. Потрібен для того, щоб у світі синьо-жовтий прапор асоціювався не лише з найбільшою війною в Європі за десятиліття, боротьбою і втратами. А з сучасною європейською країною, яка розвивається, поважає права і свободи людей, створює можливості для своїх громадян і в якій діти можуть просто бути дітьми.
Українських жінок – мобілізувати. Чоловіків із тилу - відправити ближче до фронту. Самому роками залишатися цивільним. Дивна формула «загального обов’язку» від колишнього міністра оборони Резнікова.
Звучить рішуче. Особливо коли йдеться про інших.
У Резнікова є дорослі син і донька. Наскільки мені відомо, ані він, ані вона не служать. Але тоді виникає закономірне питання: чому заклик «служити мають усі» не починається з власної родини?
Є питання і до самого Резнікова. Йому лише нещодавно виповнилося 60 років. Міністром оборони він перестав бути ще у 2023 році. Тобто мав майже три роки, щоб добровільно долучитися до війська і власним прикладом показати, як має працювати принцип загального обов’язку.
Але мене навіть більше цікавить інше: навіщо взагалі робити такі заяви зараз?
Щоб ще більше українських жінок замислилися про виїзд? Щоб ті, хто перебуває за кордоном, отримали ще один аргумент не повертатися? Щоб посилити страх і напругу всередині країни?
Українські жінки вже служать, воюють, рятують людей і захищають державу. І заслуговують передусім на повагу, а не на чергові гучні пропозиції від тих, хто сам мав роки, щоб показати особистий приклад.
Хочете говорити про загальний обов’язок – починайте із себе.
💔 Мама шукає доньку біля ТЦ у Кривому Розі – після російської атаки вона перестала виходити на зв’язок. Жінка чекає хоча б на якусь звістку про свою дитину. Таке відео щойно поширили криворізькі пабліки.
І це страшно. Бо за кожним повідомленням про черговий удар – чиєсь життя, чиїсь діти, батьки, родини.
Станом на зараз відомо про п’ятьох загиблих. Мої щирі співчуття їхнім рідним і близьким.
Щонайменше 52 людини постраждали, серед них шестеро дітей. Усім пораненим надають необхідну медичну допомогу.
Ми живемо в цьому жахітті роками. Гинуть люди, руйнуються міста і будинки. Матері чекають під завалами на звістку про своїх дітей.
Це божевілля треба припиняти.
Потрібно зупинити загибель людей і цю війну.
Україні потрібен мир. Потрібно зробити все можливе, щоб такі матері більше ніколи не шукали своїх дітей після чергового удару.
Щойно Рада призначила Євгенія Хмару призначила Міністром оборони України, а також перепризначила Андрія Сибігу Міністром закордонних справ України.
Андрій Сибіга - кар’єрний дипломат, перебував на посаді міністра МЗС в уряді Свириденко. За - за 266.
Євгеній Хмара брав участь у бойових операціях, пройшов шлях до керівника спецпідрозділу. У 2025 році очолив ЦСО «А», а на початку 2026 року тимчасово виконував обов’язки голови СБУ. Із літа цього року він працює виконувачем обов’язків міністра оборони. За - 312.
Тепер головне – які результати ці призначення дадуть для України.