Телеграм канал «Вікторія Гриб»

Щодо заборон та обмежень для електросамокатів. Отримую багато звернень від обурених пішоходів, батьків дітей, які отримали травми, та самих користувачів. Одні вимагають жорстких заборон, інші наголошують, що проблема не в транспорті, а в дотриманні правил.

І схоже, українським містам уже доводиться шукати відповідь на це питання. У Чернівцях заборонили прокат електросамокатів. У Львові суттєво посилили правила користування – встановили мінімальний вік користувачів у 16 років, запровадили обов'язкове використання шоломів та обмеження швидкості на окремих ділянках міста.

Причини для таких рішень більш ніж серйозні. Лише за останні десять тижнів до медичних закладів Львова звернулися 143 водії електросамокатів, які отримали травми під час їзди. Понад половина постраждалих – діти. І це лише офіційна статистика одного міста.

Давайте відверто – електросамокати вже давно стали повноцінними учасниками дорожнього руху. Водночас багато хто просто нехтує елементарними правилами безпеки – люди їздять без шоломів, на високій швидкості тротуарами, створюючи небезпеку як для себе, так і для пішоходів.

Але дискусія має бути не про тотальні заборони чи повну вседозволеність. Потрібно шукати баланс між сучасною мобільністю та безпекою людей.

Тут цікава ваша думка. Підтримуєте заборону самокатів, прокатних сервісів або, навпаки, вважаєте, що проблема не в самокатах, а в культурі їх використання?

Буду вдячна за ваші думки та пропозиції. Давайте обговоримо.

Трагедія на Рівненщині, від якої холоне кров. П'яний 16-річний юнак вбив у ДТП 26-річну вагітну жінку. Дитину врятувати не вдалося. Драгер показав у водія 1,9 проміле алкоголю. Це дуже багато.

Після кожної такої трагедії люди закономірно повертаються до питання відповідальності на дорогах. Зараз активно обговорюється законодавча ініціатива щодо посилення покарання за систематичне перевищення швидкості та можливе позбавлення прав від одного до трьох років.

Але проблема значно ширша за швидкість. На дорогах вбивають не лише ті, хто тисне на газ. Вбивають і ті, хто свідомо сідає за кермо після алкоголю чи наркотиків.

Саме тому я зареєструвала законопроєкт, який передбачає суттєве посилення відповідальності за смертельні ДТП, скоєні нетверезими водіями. Моє переконання незмінне: якщо людина свідомо сідає за кермо у стані сп’яніння і через її дії гинуть люди, такий злочин має розглядатися як особливо тяжкий, а покарання повинно бути максимально суворим.

На жаль, цей законопроєкт уже роками чекає на розгляд. А тим часом ми знову і знову читаємо однакові новини: загиблі діти, зруйновані сім’ї, життя, які вже неможливо повернути.

Я підтримую посилення відповідальності за грубі порушення правил дорожнього руху. Але зміни мають бути комплексними. І перевищення швидкості, і керування у стані сп’яніння повинні мати такі наслідки, щоб кожен потенційний порушник усвідомлював: за безвідповідальність доведеться відповідати по-справжньому.

Скільки ще життів ми маємо втратити, щоб ці рішення нарешті були ухвалені?

Коли говорять про підготовку до зими, часто можна почути: люди повинні самоорганізовуватися. І це правильно. Але є важлива умова – уряд та місцева влада повинні підтримувати тих, хто готовий брати відповідальність на себе.

Під час ефіру я навела приклад одного зі столичних ОСББ, яке очолює Юлія Безкоровайна. Мешканці будинку не чекали, поки хтось вирішить проблему за них. Вони почули місцевих депутатів, зібралися, провели Загальні збори, необхідні розрахунки, отримали ТУ у ПрАТ «Київгаз», підготували проєктну документацію та розробили рішення по встановленню незалежного джерела теплопостачання, яке дозволить їхньому будинку бути максимально незалежним від можливих ймовірних проблем із централізованим теплопостачанням та електроенергією.

Вклали власні кошти, власний час і власні зусилля. Вони зробили те, про що так багато говорять чиновники – проявили ініціативу та взяли відповідальність за свою громаду.

Але тепер їм потрібна підтримка. А її немає.

На мою думку, саме такі проєкти повинні отримувати пріоритетне фінансування з боку міста та держави. Бо це не теорія і не чергові презентації. Це конкретні рішення, які можуть підвищити стійкість житлових будинків уже цієї зими.

Сьогодні багато говорять про плани стійкості. Але справжня стійкість починається не в кабінетах. Вона починається там, де люди готові діяти, об'єднуватися і працювати заради спільного результату.
Якщо мешканці будинку змогли організуватися, знайти фахівців, підготувати проєкт і запропонувати рішення, влада повинна не ставити перепони, а допомагати.

Саме такі приклади показують, якою має бути взаємодія громади та держави під час війни. І саме такі ініціативи потрібно масштабувати по всій країні.

Щодо компенсації за зруйноване житло. Ще раз наголошую – люди, які втратили свої домівки через війну, або через надзвичайні ситуації, спричинені війною, не повинні роками чекати на справедливі рішення від держави.

Сьогодні на засіданні Комітету з питань економічного розвитку розглянути законопроєкт №11444 щодо вдосконалення питань отримання компенсації.

Новелою документу є скасування необхідності обстеження об’єктів нерухомого майна, які знаходяться на території непридатній для життєдіяльності.

Разом з тим спеціалісти Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України у своєму висновку вказують на те, що окремі положення документа є дискусійними та потребують доопрацювання.

Також на розгляді Верховної Ради України є ще два законопрооєкти №14352 та 15421, внесені мною разом з моїми колегами за результатами розгляду отриманих численних звернень отримувачів компенсації, положення яких також врегульовують питання отримання компенсації.

Тому під час засідання комітету я наголосила: головне завдання – створити механізм, який реально допоможе людям отримати компенсацію за втрачене житло, а не створить нові бюрократичні перепони.

Підтримуватиму ухвалення законопроєкту в першому читанні. Наразі запропонувала продовжити роботу над його вдосконаленням із врахуванням напрацювань моїх колег та профільних експертів.

56% українських біженців за кордоном - люди молодші 35 років. Такі дані наводить Центр економічної стратегії. Прямо зараз разом із мільйонами громадян Україна втрачає саме те покоління, яке через кілька років мало б стати основою її економіки, народжувати дітей, створювати бізнес, платити податки й відбудовувати країну.

І, мабуть, це одна з найтривожніших цифр, про які варто говорити сьогодні, у Міжнародний день молоді. Бо питання вже не лише в тому, скільки молодих українців виїхало, а в тому, скільки з них ми зможемо повернути.

За оцінкою Центру економічної стратегії, на початок 2026 року за кордоном перебували близько 5,6 млн українських біженців (з них приблизно 4-4,3 млн у західних країнах та майже 1,3 млн - у РФ і Білорусі).

Після дозволу на виїзд чоловіків віком 18-22 роки лише за серпень-листопад 2025 року Україна отримала чистий відтік близько 96 тисяч молодих чоловіків - приблизно кожного сьомого у цій віковій групі.

І чим довше молоді українці живуть за кордоном, тим складнішим стає питання повернення. Тому відповідь держави на відтік молоді насамперед починається з одного - миру та завершення війни. Саме безпека є головною умовою, без якої будь-які програми повернення людей матимуть обмежений ефект. Молоді люди повинні бути впевнені, що можуть будувати своє майбутнє в країні без щоденних повітряних тривог, обстрілів і невизначеності.

Більше деталей і цифр – за посиланням.

Останні удари Росії по українському бізнесу показали, що війна переходить у ще більш руйнівну фазу економічного виснаження країни. Уряд пропонує децентралізацію логістики, складські приміщення. Це правильні кроки.

Але чи достатньо цього? Мабуть, ні.

Чую від колег аргумент: держава не має можливості компенсувати бізнесу збитки, завдані війною. Мовляв, розраховувати можна лише на майбутні репарації.

Але якщо це єдина відповідь, яку сьогодні може запропонувати держава, то який сигнал отримує український бізнес? Фактично дуже простий: хочеш убезпечити свої інвестиції та майно – будуй нові підприємства за кордоном.

Я переконана, що це шлях, який ми не можемо собі дозволити. Тому поряд із майбутніми репараціями нам уже сьогодні потрібні механізми захисту та підтримки підприємств, які працюють в Україні під обстрілами, сплачують податки та забезпечують робочі місця.

У нинішніх реаліях бізнесу потрібні передусім надійні механізми виживання. Так, запровадження страхування воєнних ризиків – це об'єктивно важка і складна процедура. Вона вимагає колосальних фінансових гарантій та міжнародної підтримки. Але ми зобов'язані шукати варіанти. Бо сьогодні йдеться вже не про окремі підприємства, а про здатність української економіки вижити в умовах систематичного терору.

Якщо бізнес почне масово згортати діяльність, наслідки відчує кожен українець. Менше робочих місць, менше податків до бюджету, менше ресурсів для армії та відновлення країни. І проблема стосується не лише складів чи логістики. Під ударом вже сьогодні – енергетичні компанії, аграрний сектор, металургія, машинобудування та інші галузі, які формують основу української економіки.

Підтримка бізнесу сьогодні – це питання економічної безпеки держави. І відповідь на цей виклик має бути співмірною тим загрозам, які щодня створює для нас війну, яку треба якнайшвидше припиняти.

Напередодні надскладної зими держава не має права втрачати підприємства, від яких залежить стабільність енергетики.

Я наголошую, що ситуація навколо Червоноградської збагачувальної фабрики потребує негайного втручання Міністерства енергетики.

Фабрика не працює із січня 2026 року. Вже восьмий місяць працівники залишаються без стабільної роботи, накопичуються борги із зарплати, люди звільняються, виробничі споруди руйнуються. Мешканці Соснівки водночас повідомляють про забруднення повітря, пошкодження доріг і небезпечне перевезення вуглевмісного шламу через житлові райони.

За всіма цими фактами стоять конкретні люди, їхні родини та громади. Вони не повинні залишатися заручниками багаторічної судової тяганини й боротьби приватних структур за контроль над підприємством.

Червоноградська ЦЗФ має ключове значення для державних шахт Львівсько-Волинського басейну. Тут рядове вугілля очищують від породи та готують до використання на теплових електростанціях. Коли фабрика не працює, шахти втрачають можливість стабільно відвантажувати видобуте вугілля, а країна втрачає час, необхідний для накопичення палива до опалювального сезону.

Процедура санації підприємства триває майже вісім років, однак затвердженого плану досі немає. У січні суд призначив керуючим санацією Володимира Юрченка, але у квітні апеляційна інстанція скасувала це рішення. Інший кандидат, Олександр Охріменко, 21 липня відмовився від призначення.

Державні органи, державні та комунальні підприємства, які представляють більшість кредиторських вимог, підтримали незалежну кандидатуру керуючого. Проте судове рішення знову не ухвалене, а розгляд справи перенесено на 19 серпня.

Суди мають діяти відповідно до закону, але держава не може нескінченно чекати, поки стратегічне підприємство втрачає працівників, обладнання та можливість відновити роботу до холодів.

Попереду опалювальний сезон, який може стати одним із найскладніших за роки незалежності. Після російських ударів по генерації та мережах значення кожного внутрішнього джерела палива лише зросло. Запаси вугілля на зиму необхідно формувати вже зараз.

Міністерство енергетики має взяти ситуацію під контроль, об’єднати позицію державних кредиторів і забезпечити оперативне призначення незалежного керуючого санацією. Також потрібні чіткий план відновлення роботи фабрики, погашення боргів перед працівниками та усунення екологічних ризиків для громади.

Час оцінювати відповідальних посадовців за конкретними рішеннями. У випадку Червоноградської ЦЗФ таким результатом має стати відновлення роботи підприємства до початку опалювального сезону.