Телеграм канал «Вікторія Гриб»

Україні потрібен мир. І потрібен він якнайшвидше. Адже нескінченно латати наслідки війни недостатньо. Треба зробити все можливе, щоб прибрати саму причину.

Ми можемо будувати нові укриття, посилювати захист енергетики, закуповувати трансформатори, шукати нові засоби протидії дронам і щоразу адаптуватися до чергової загрози.

І все це необхідно робити.

Але кожен новий виток війни породжує наступний. З'являється нова зброя – доводиться шукати новий захист. Руйнують один об'єкт – ми відновлюємо його і готуємося до наступного удару. І так по колу.

За цим стоять не лише мільярди бюджетних витрат. За цим стоять люди, які роками живуть у тривогах, не сплять ночами, втрачають близьких, житло, роботу і здоров'я.

Саме тому поряд із посиленням оборони та підготовкою країни до будь-якого сценарію ми повинні так само наполегливо працювати над дипломатичним шляхом завершення війни.

Бо кінцева мета будь-якої стратегії має бути не в тому, щоб навчитися жити у війні ще багато років.

Кінцева мета – зробити все можливе, щоб війна закінчилася, а люди нарешті повернулися до нормального життя.

І сьогодні, 11 вересня, особливо важливо пам’ятати про ціну цієї війни. Чотири роки тому росія вперше завдала масованого удару по енергетичній інфраструктурі України.

За час повномасштабного вторгнення 319 енергетиків загинули під час роботи та вдома. Ще 1813 наших колег полягли на фронті, захищаючи Україну.

Пам’ятаємо кожного. І маємо зробити все, щоб цей список більше не зростав.

Страшні новини з Павлограда. П’ятеро людей загинули внаслідок російського удару. Десятки постраждалих, серед них діти.

Мої щирі співчуття родинам загиблих. Неможливо знайти слова, які могли б полегшити біль втрати близької людини. Усім пораненим – якнайшвидшого одужання.

Павлоград для мене – особливе місто. Тут мешкає чимало моїх знайомих та колишніх колег. Тому подібні новини – це завжди ще й страх за тих, кого знаєш особисто. Хочеться якнайшвидше почути від кожного: «Ми живі».

Разом із командою та благодійним фондом Ukraine Aid ми неодноразово передавали допомогу для місцевих медиків. Обладнання, реанімаційні ліжка, матеріали для операцій – усе, що допомагає їм рятувати життя. Будемо допомагати й надалі.

Дякую лікарям, які зараз борються за поранених. Рятувальникам і всім, хто працює на місці удару та підтримує постраждалих.

За кожною такою трагедією – родини, для яких життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Саме тому не втомлююся повторювати: нам потрібен мир. Якнайшвидше. Щоб люди залишалися живими.

Світла пам’ять загиблим та швидкого одужання пораненим.

Мир потрібен Україні якнайшвидше. За кожним днем війни – втрачені життя та людські долі, які вже неможливо повернути.

Відтак на тлі чергового російського ракетного удару цієї ночі абсолютно логічним є заклик американської конгресвумен Анни Пауліни Луни до лідерів України та РФ уважно розглянути пропозиції щодо мирного врегулювання, які представляють на переговорах Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Кожна можливість наблизити завершення війни заслуговує на серйозну роботу за столом переговорів.

Лідери мають передусім дбати про життя, безпеку та добробут своїх громадян. Саме відповідальність перед людьми повинна визначати їхні рішення.

Для України мир - це можливість повернути полонених, дочекатися рідних удома, відбудувати зруйновані міста і села. Це діти, які можуть навчатися без постійного страху, підприємства, які працюють, і родини, які знову планують своє майбутнє у власній країні.

Дякую всім, хто докладає зусиль для завершення цієї війни. Сподіваюся на відновлення повноцінного конструктивного діалогу.

Дуже легко розмірковувати про мобілізацію жінок, коли починати пропонуєш не зі своєї родини - доньки і молодої дружини.

Олексій Резніков знову пояснює, що у жінок нібито краща реакція та периферичний зір, а тому вони можуть бути ефективними операторами дронів.

Я, звичайно, допускаю, що у його молодої дружини реакція справді краща, ніж у самого пана Резнікова. Але для того, щоб перевірити цю теорію, зовсім не обов’язково чекати запровадження «загального обов’язку». Можна піти добровольцем уже сьогодні.

У Резнікова, до речі, є і дорослі діти. Наскільки мені відомо, вони також не служать. Тому питання залишається тим самим: чому розмови про те, хто ще має йти служити, так часто починаються з чужих дружин, дочок і синів?

Хочете переконати суспільство, що це має стати обов’язком для всіх, — почніть із особистого прикладу. Він у таких дискусіях переконує значно краще за будь-яке інтерв’ю.Фото: ЮлЗорий/Facebook

У процесі підготовки до зими мовчання про проблему набагато небезпечніше, ніж сама проблема. Саме тому в межах першого засідання ТСК, яка має оцінити реальний стан безпеки населення, готовність критичної інфраструктури та виконання планів стійкості регіонів і міст, я наголосила: нам потрібно почути не лише нинішніх посадовців, а й тих, хто безпосередньо відповідав за розробку та затвердження планів стійкості раніше.

Для мене принципово важливо, щоб ця робота не звелася до формальних звітів.

Окремо запропонувала обов’язково долучити до роботи ТСК РНБО, адже саме там затверджувалися відповідні плани.

Так само важливо почути представників Асоціації міст України, яка має реальну картину того, з якими викликами сьогодні стикаються громади.

Центральна влада може бачити ситуацію в документах, але саме міста й громади першими відчувають, де система працює, а де ні.

Не менш важливою є й комунікація з людьми. У суспільстві сьогодні багато тривоги, прогнозів і неперевіреної інформації. Тому завдання державних інституцій – не замовчувати ризики, але й не створювати паніку. Потрібна чесна, професійна і відповідальна розмова про те, що реально відбувається і що робиться для виправлення проблем.

Мені дивно слухати розмови про те, як зробити безпечною роботу Ради. Варто насамперед думати про те, як зробити безпечним життя людей у країні.

У парламенті ще можна знайти технічні рішення. А що робити людям на заводах? Що робити дітям у школах, які через постійні тривоги змушені годинами перебувати в укриттях? Що робити мільйонам українців, які щодня мають працювати, навчатися і просто жити під постійною загрозою?

Саме тому я завжди говорила, що нам необхідно значно активніше працювати дипломатично. Шукати можливості для переговорів, шукати компроміси, використовувати всі міжнародні майданчики та всі можливості, які можуть наблизити завершення війни.

Бо кінцева мета має бути не в тому, щоб навчитися жити роками під нескінченними тривогами та обстрілами. Мета – зробити все можливе, щоб вони припинилися, щоб перестали гинути люди і країна могла повернутися до нормального життя.

Щойно Рада знову провалила законопроєкти 15460 та 15112 про ліквідацію пільг на посилки до 150 євро. Абослютно логічне рішення. Зараз такі ініціативи не мають жодного сенсу.

Натомість ми підтримали за основу законопроєкт №15437, який може спростити правила отримання невеликої державної підтримки для бізнесу та посилити контроль за її законністю.

Я постійно піднімала питання необхідності розширення можливостей державної підтримки підприємств. Особливо зараз, коли бізнес працює в умовах війни, обстрілів, руйнування виробничих потужностей, складної логістики та постійного зростання витрат.

Одна з важливих норм законопроєкту – збільшення граничного розміру державної допомоги з 200 до 300 тисяч євро. Для малого та середнього бізнесу також передбачається можливість запровадження окремих програм державної допомоги під час воєнного стану.

Водночас я чудово розумію ВПО, які мають повне право запитувати: чому ці кошти не спрямувати на компенсації за втрачене житло? Тим більше, що сьогодні є проблеми навіть із фінансуванням житлових сертифікатів. Це абсолютно справедливе питання.

Але маємо розуміти й інше. Якщо бізнес не витримає навантаження і почне банкрутувати, держава втратить податки, люди – робочі місця, а громади – надходження до бюджетів. Хтось має виробляти товари, забезпечувати продукцією магазини, надавати послуги та підтримувати роботу цілих міст і громад. Зрештою, саме з працюючої економіки держава отримує ресурс, з якого фінансуються соціальні програми, зокрема підтримка ВПО та компенсації за житло.

Тому підтримка бізнесу і допомога людям, які втратили житло, не мають протиставлятися. Держава повинна знаходити ресурси і для одного, і для іншого.

Саме тому я підтримала законопроєкт у першому читанні. До другого читання подам свої правки, щоб механізми державної допомоги відповідали реальним потребам українського бізнесу та водночас були справедливими і прозорими.

Якщо принципові для мене правки не будуть враховані, не факт, що я підтримаю законопроєкт у другому читанні.