Телеграм канал «Вікторія Гриб»

Дешева та доступна електроенергія – це питання виживання та конкурентоспроможності економіки, розвитку промисловості й енергетичної безпеки. Показовий приклад – Канада. Прем’єр-міністр Марк Карні поставив амбітну мету: до 2050 року подвоїти виробництво електроенергії. І це при тому, що понад 80% канадської електроенергетики вже є чистою, а ціни на електроенергію – одні з найнижчих у світі.

Канада планує розвивати великі енергетичні проєкти, генерацію та мережі, підвищувати енергоефективність і водночас зберігати доступність електроенергії для людей та бізнесу.

Як голова підкомітету з питань енергетичної безпеки переконана, що цей досвід важливий і для України. Звичайно, сьогодні наше першочергове завдання – пройти наступну зиму. Росія продовжуватиме бити по енергетиці, тому маємо посилювати захист об’єктів, накопичувати резерви обладнання, готувати генерацію та мережі й максимально швидко відновлювати зруйноване.

Але ми не можемо дозволити собі чекати на завтра. Вже сьогодні маємо закладати фундамент енергетики майбутнього – нарощувати потужності, виходячи з ресурсів і можливостей України, модернізувати мережі та створювати умови для нових інвестицій.

Повоєнне відновлення потребуватиме масштабного розвитку промисловості. А для будь-якого інвестора та виробника вартість і надійність енергопостачання – один із ключових факторів.

Тому вже сьогодні маємо будувати енергетичну систему, здатну забезпечити відновлення економіки та стати однією з конкурентних переваг України.

Павлоград не став уроком. Вишневе не стало уроком. Скільки ще має статися трагедій, щоб нарешті були зроблені висновки? Знову вибухи з детонацією – цього разу поблизу Житомирської траси під Києвом. Прем’єр Корецький вважає це «злочинною недбалістю». Я вважаю, що це злочин.

Правоохоронці мають встановити всі обставини події. Але головне питання, на яке суспільство має отримати відповідь: чому потенційно небезпечні військові об’єкти та боєприпаси можуть розміщуватися поруч із густонаселеними районами і хто конкретно за це відповідає?

І це не лише питання здорового глузду чи внутрішніх правил безпеки. Є чіткі норми міжнародного гуманітарного права. Стаття 58 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій зобов’язує сторони конфлікту максимально можливою мірою уникати розміщення військових об’єктів у густонаселених районах або поблизу них.

Президент Володимир Зеленський також наголосив: боєприпасів поруч із будинками та іншою житловою забудовою бути не може, а ті, хто це допустив, мають відповідати за свої рішення.

Ми вже бачили наслідки подібних ситуацій у Павлограді та Вишневому. Люди втрачали життя, рідних, майно, а потім ще й стикалися з юридичною проблемою: через формальну класифікацію події вони не могли скористатися державним механізмом компенсації.

Саме тому разом із колегами зареєстрували законопроєкт, який має усунути цю несправедливість. Пропонуємо прямо передбачити право на компенсацію за пошкоджене або знищене житло і тоді, коли подію класифіковано як «надзвичайну ситуацію воєнного характеру».

Але компенсація – це вже робота з наслідками. Потрібно нарешті розібратися з причинами.

Вважаю, що Верховна Рада має розглянути питання створення Тимчасової слідчої комісії, яка контролюватиме розслідування таких випадків, проаналізує дотримання вимог безпеки та дії посадових осіб. Якщо будуть встановлені порушення – мають бути визначені конкретні винні та забезпечена невідворотність покарання.

Більше того, якщо слідство доведе, що трагедія стала наслідком конкретних незаконних дій або злочинної недбалості, винні мають не лише понести кримінальну відповідальність. Має бути передбачена можливість звернення стягнення на їхнє майно у встановленому законом порядку для відшкодування завданих збитків. При цьому люди не повинні роками чекати, поки з конкретного винуватця щось буде стягнуто. Якщо держава допустила ситуацію, внаслідок якої громадяни втратили житло та майно, саме держава має гарантувати їм своєчасну компенсацію, а вже потім стягувати відповідні кошти з винних осіб у передбаченому законом порядку.

І є ще один аспект, про який не можна забувати, – шкода довкіллю. Вибухи боєприпасів і масштабні пожежі – це продукти горіння та небезпечні речовини, які можуть потрапляти у повітря, ґрунти та воду. Тому поряд із розслідуванням причин таких подій має проводитися оцінка завданої довкіллю шкоди, а у випадку встановлення винних – питання її відшкодування також не повинно залишатися поза увагою.

Безпека громадян завжди повинна бути на першому місці. Якщо трагедія сталася, людям потрібно терміново відшкодувати завдані збитки. Але держава зі свого боку повинна провести розслідування, встановити всіх винних та забезпечити їхню персональну відповідальність, а не просто призначити винуватців, оцінити та усунути екологічні наслідки і, найголовніше, ухвалити рішення, які унеможливлять повторення таких трагедій.

Від щирого серця вітаю велику шахтарську родину з професійним святом. Це особливий день для сотень тисяч українських родин і цілих міст, історія яких нерозривно повʼязана з вугіллям та шахтарською працею.

У шахтарських містах саме до Дня шахтаря дуже часто приурочували також святкування Дня міста. І це було невипадково.

Довкола шахт будувалися міста, формувалися громади, створювалися родини й цілі шахтарські династії. Колись ці свята збирали тисячі людей.

Міста жили, шахти працювали, люди будували плани на майбутнє.

Сьогодні все інакше.

Наші шахтарські міста і селища вже багато років живуть поруч із війною.

Але шахтарський характер не змінився. Навпаки – воля і характер цих людей стали ще сильнішими й твердішими.

Кажуть, колишніх шахтарів не буває. І я абсолютно з цим погоджуюся. Шахтар – це характер, загартований важкою працею. Це відповідальність за людей поруч. Це звичка не відступати перед труднощами і доводити розпочате до кінця. І за що б не брався шахтар, він завжди прагне показати найкращий результат.

Це люди, які звикли до важкої праці та відповідальності. Які щодня спускаються під землю, чудово знаючи ціну кожної видобутої тонни вугілля. Які продовжували працювати під час війни, повітряних тривог та обстрілів. А багато шахтарів змінили каску на військовий шолом.

Але головне, те, що ми маємо памʼятати: вугільна галузь – це люди. Це родини. Це робочі місця. Це міста, які десятиліттями формувалися навколо шахт. І це важлива частина нашої енергетичної стійкості.

І тим більше сьогодні ми не можемо недооцінювати значення вугільної галузі для країни. Поки триває війна і ворог системно атакує нашу енергетичну інфраструктуру, кожен власний енергетичний ресурс має особливу цінність. Україні потрібна максимально стійка, диверсифікована та незалежна енергетика.

Відтак сьогодні всій великій шахтарській родині бажаю найголовнішого – повернення живими з кожної зміни і з фронту, здоровʼя вашим родинам, гідного майбутнього та миру.

З Днем шахтаря!

Низький уклін усім, хто працював і продовжує працювати заради України. І всім, хто одного разу обрав цю професію. Бо колишніх шахтарів не буває.

Робота і житло – дві ключові проблеми, що постають перед українцями, зокрема ВПО. Утім, на п’ятому році повномасштабної війни держава досі не спромоглася напрацювати житлову політику, яка реально відповідала б масштабам проблеми.

Новий Закон «Про основні засади житлової політики» ухвалили ще на початку року, і з 15 лютого він набув чинності. Але ухвалити закон – не означає змусити його працювати. Для повноцінного запуску передбачених ним механізмів необхідно близько 70 нормативно-правових актів. Шестимісячний строк, відведений на перший пакет необхідних рішень, уже сплив. А житлова реформа досі значною мірою залишається на папері.

Немає затвердженої загальнонаціональної житлової стратегії. Не запущена Єдина інформаційно-аналітична житлова система. Не ухвалені необхідні супутні закони. Тобто рамку створили, а механізм, який мав би за нею працювати, – ні.

Я вже давно наполягаю – одним із ключових інструментів підтримки ВПО повинна стати грошова компенсація, яка дасть людям можливість самостійно вирішувати житлові питання.

Саме на цьому акцентувала під час засідання Секції Асоціації міст України з розвитку деокупованих та тимчасово окупованих громад, де говорили про житлову політику, евакуацію та подальше розміщення наших людей.

Можна скільки завгодно закликати українців повертатися, але людина має розуміти, куди саме вона повертається. Де житиме її родина? Чи зможе вона знайти роботу? Чи буде школа або садочок для дітей? Наразі відповіді на більшість із цих питань відсутні.

Більш детально – на моїй сторінці в фейсбуці.

Щодо ВПО. Діти переселенців та студенти-ВПО не повинні втрачати державну підтримку лише тому, що продовжують навчатися. Але саме до цього сьогодні призводять рішення Уряду. Отримала відповіді міністерств на моє звернення щодо виплат дітям та студентам з числа ВПО. І, відверто кажучи, здивована. Нагадаю, проблема стосується двох категорій.

Перша – діти-переселенці, які після евакуації продовжують дистанційно навчатися у своїх релокованих школах. Чинні правила можуть поставити родину перед вибором: переводити дитину до школи за новим місцем проживання або ризикувати втратою допомоги.

Друга – студенти-ВПО до 23 років, для яких після змін до постанови №390 виникли проблеми з продовженням виплат на проживання. На практиці сам факт досягнення 18 років і навчання може ставати підставою для відмови у допомозі.

У зверненні до Прем’єра я запропонувала конкретне рішення: скасувати обов’язкову прив’язку дітей-ВПО до школи за фактичним місцем проживання та відновити право студентів-ВПО до 23 років на отримання допомоги.

Що отримала у відповідь?

Якщо МОН готове працювати над змінами, а Мінфін готовий їх розглядати, то Мінсоцполітики фактично захищає чинний підхід, пояснюючи його необхідністю адресності допомоги та тим, що державна підтримка не може бути безстроковою.

Але тут виникає просте питання: якої ще вразливості ми чекаємо від родини, яка через війну втратила дім і була змушена починати життя заново в іншому місті?

І тим більше не розумію логіки щодо молоді. Ми постійно говоримо, що Україні потрібно повертати людей з-за кордону, боротися за молодь, створювати умови, щоб вона залишалася вдома. І водночас власними рішеннями можемо позбавляти студентів-переселенців кількох тисяч гривень підтримки, які для когось є можливістю оплатити житло і продовжити навчання в Україні.

Тому разом із колегами зареєстрували законопроєкт, який має законодавчо гарантувати допомогу на проживання студентам-ВПО до 23 років. Пропонуємо, щоб молоді переселенці, які здобувають професійну, фахову передвищу або вищу освіту, отримували таку допомогу незалежно від результатів оцінювання потреб – протягом навчання. Також передбачаємо автоматичне підтвердження факту навчання через електронний обмін даними, щоб студентам не доводилося збирати й постійно подавати паперові довідки.

💙💛 З Днем Незалежності, друзі! Сьогодні найбільше хочеться побажати Україні миру. Миру, в якому незалежність нарешті перестане вимірюватися кількістю тривог і втрат, а означатиме можливість жити, працювати, виховувати дітей і будувати майбутнє у своїй мирній країні.

Бо незалежність – це те, якою є держава всередині. Це країна, де поважають закон – і він однаковий для всіх.

Де держава захищає права людини, а не сприймає їх як щось другорядне.

Де можна вільно висловлювати свою думку, навіть якщо вона комусь не подобається. Де різні погляди не роблять людей ворогами.

І, безумовно, це свобода совісті та віросповідання – одне з фундаментальних прав людини.

Україна завжди була країною релігійного різноманіття, і наше завдання – зберегти її такою: державою, де поважають право кожної людини вірити, обирати свою церкву чи релігійну громаду або не належати до жодної, не боячись переслідувань чи дискримінації.

Саме повага до людської гідності, свободи совісті та інших конституційних прав має залишатися основою нашої держави і майбутнього миру.

Саме такою я хочу бачити Україну – справедливою і сильною.

Країною, з якої люди не прагнуть виїхати, а до якої хочеться повертатися.

Де створюють родини, розвивають бізнес, будують міста і впевнено дивляться в завтрашній день.

І саме тому маємо зробити все, щоб зберегти найцінніше – нашу державу і життя наших людей.

Нам потрібен мир. Нам потрібна єдність без пошуку внутрішніх ворогів. Нам потрібна повага одне до одного, навіть коли ми думаємо по-різному.

Я вірю, що з Божою допомогою Україна пройде через ці випробування і стане країною, про яку ми мріяємо.

Допоможи нам Господь!

З Днем Незалежності, друзі!

🇺🇦 Сьогодні День Державного Прапора. І мені згадалася одна історія, яка, мабуть, найкраще пояснює, чим для нас стали синій і жовтий кольори.

Кілька років тому, до річниці повномасштабного вторгнення, у Нью-Йорку проходив благодійний вечір на підтримку України. На прохання організаторів я допомагала збирати дитячі малюнки для виставки та аукціону. Їх малювали українські діти, які на власні очі побачили війну, були змушені залишити свої домівки, переїхати в інші міста та країни.

Переглядаючи сьогодні в fb ці роботи, звернула увагу на одну деталь: майже на кожному малюнку був український прапор.

Ніхто не ставив дітям завдання його малювати. Вони робили це самі, інтуїтивно.

І це, мабуть, закономірно. Бо прапор – простий і зрозумілий образ свого дому, своєї країни, місця, куди хочеться повернутися і де хочеться почуватися у безпеці.

На цих малюнках поруч із синьо-жовтим прапором – військові, танки, ракети, зруйновані будинки. Такою Україну побачать діти сьогодні. І від цього особливо боляче.

Я дуже хочу, щоб наступні покоління українських дітей малювали наш прапор зовсім поруч з іншими образами. Поруч із мирним небом, родиною, школою, морем, квітами, містами, у яких будують, а не відбудовують.

Нам потрібен мир. Потрібен для того, щоб у світі синьо-жовтий прапор асоціювався не лише з найбільшою війною в Європі за десятиліття, боротьбою і втратами. А з сучасною європейською країною, яка розвивається, поважає права і свободи людей, створює можливості для своїх громадян і в якій діти можуть просто бути дітьми.

З Днем Державного Прапора, друзі! 🇺🇦