Телеграм канал «Вікторія Гриб»

У процесі підготовки до зими мовчання про проблему набагато небезпечніше, ніж сама проблема. Саме тому в межах першого засідання ТСК, яка має оцінити реальний стан безпеки населення, готовність критичної інфраструктури та виконання планів стійкості регіонів і міст, я наголосила: нам потрібно почути не лише нинішніх посадовців, а й тих, хто безпосередньо відповідав за розробку та затвердження планів стійкості раніше.

Для мене принципово важливо, щоб ця робота не звелася до формальних звітів.

Окремо запропонувала обов’язково долучити до роботи ТСК РНБО, адже саме там затверджувалися відповідні плани.

Так само важливо почути представників Асоціації міст України, яка має реальну картину того, з якими викликами сьогодні стикаються громади.

Центральна влада може бачити ситуацію в документах, але саме міста й громади першими відчувають, де система працює, а де ні.

Не менш важливою є й комунікація з людьми. У суспільстві сьогодні багато тривоги, прогнозів і неперевіреної інформації. Тому завдання державних інституцій – не замовчувати ризики, але й не створювати паніку. Потрібна чесна, професійна і відповідальна розмова про те, що реально відбувається і що робиться для виправлення проблем.

Мені дивно слухати розмови про те, як зробити безпечною роботу Ради. Варто насамперед думати про те, як зробити безпечним життя людей у країні.

У парламенті ще можна знайти технічні рішення. А що робити людям на заводах? Що робити дітям у школах, які через постійні тривоги змушені годинами перебувати в укриттях? Що робити мільйонам українців, які щодня мають працювати, навчатися і просто жити під постійною загрозою?

Саме тому я завжди говорила, що нам необхідно значно активніше працювати дипломатично. Шукати можливості для переговорів, шукати компроміси, використовувати всі міжнародні майданчики та всі можливості, які можуть наблизити завершення війни.

Бо кінцева мета має бути не в тому, щоб навчитися жити роками під нескінченними тривогами та обстрілами. Мета – зробити все можливе, щоб вони припинилися, щоб перестали гинути люди і країна могла повернутися до нормального життя.

Щойно Рада знову провалила законопроєкти 15460 та 15112 про ліквідацію пільг на посилки до 150 євро. Абослютно логічне рішення. Зараз такі ініціативи не мають жодного сенсу.

Натомість ми підтримали за основу законопроєкт №15437, який може спростити правила отримання невеликої державної підтримки для бізнесу та посилити контроль за її законністю.

Я постійно піднімала питання необхідності розширення можливостей державної підтримки підприємств. Особливо зараз, коли бізнес працює в умовах війни, обстрілів, руйнування виробничих потужностей, складної логістики та постійного зростання витрат.

Одна з важливих норм законопроєкту – збільшення граничного розміру державної допомоги з 200 до 300 тисяч євро. Для малого та середнього бізнесу також передбачається можливість запровадження окремих програм державної допомоги під час воєнного стану.

Водночас я чудово розумію ВПО, які мають повне право запитувати: чому ці кошти не спрямувати на компенсації за втрачене житло? Тим більше, що сьогодні є проблеми навіть із фінансуванням житлових сертифікатів. Це абсолютно справедливе питання.

Але маємо розуміти й інше. Якщо бізнес не витримає навантаження і почне банкрутувати, держава втратить податки, люди – робочі місця, а громади – надходження до бюджетів. Хтось має виробляти товари, забезпечувати продукцією магазини, надавати послуги та підтримувати роботу цілих міст і громад. Зрештою, саме з працюючої економіки держава отримує ресурс, з якого фінансуються соціальні програми, зокрема підтримка ВПО та компенсації за житло.

Тому підтримка бізнесу і допомога людям, які втратили житло, не мають протиставлятися. Держава повинна знаходити ресурси і для одного, і для іншого.

Саме тому я підтримала законопроєкт у першому читанні. До другого читання подам свої правки, щоб механізми державної допомоги відповідали реальним потребам українського бізнесу та водночас були справедливими і прозорими.

Якщо принципові для мене правки не будуть враховані, не факт, що я підтримаю законопроєкт у другому читанні.

Дешева та доступна електроенергія – це питання виживання та конкурентоспроможності економіки, розвитку промисловості й енергетичної безпеки. Показовий приклад – Канада. Прем’єр-міністр Марк Карні поставив амбітну мету: до 2050 року подвоїти виробництво електроенергії. І це при тому, що понад 80% канадської електроенергетики вже є чистою, а ціни на електроенергію – одні з найнижчих у світі.

Канада планує розвивати великі енергетичні проєкти, генерацію та мережі, підвищувати енергоефективність і водночас зберігати доступність електроенергії для людей та бізнесу.

Як голова підкомітету з питань енергетичної безпеки переконана, що цей досвід важливий і для України. Звичайно, сьогодні наше першочергове завдання – пройти наступну зиму. Росія продовжуватиме бити по енергетиці, тому маємо посилювати захист об’єктів, накопичувати резерви обладнання, готувати генерацію та мережі й максимально швидко відновлювати зруйноване.

Але ми не можемо дозволити собі чекати на завтра. Вже сьогодні маємо закладати фундамент енергетики майбутнього – нарощувати потужності, виходячи з ресурсів і можливостей України, модернізувати мережі та створювати умови для нових інвестицій.

Повоєнне відновлення потребуватиме масштабного розвитку промисловості. А для будь-якого інвестора та виробника вартість і надійність енергопостачання – один із ключових факторів.

Тому вже сьогодні маємо будувати енергетичну систему, здатну забезпечити відновлення економіки та стати однією з конкурентних переваг України.

Павлоград не став уроком. Вишневе не стало уроком. Скільки ще має статися трагедій, щоб нарешті були зроблені висновки? Знову вибухи з детонацією – цього разу поблизу Житомирської траси під Києвом. Прем’єр Корецький вважає це «злочинною недбалістю». Я вважаю, що це злочин.

Правоохоронці мають встановити всі обставини події. Але головне питання, на яке суспільство має отримати відповідь: чому потенційно небезпечні військові об’єкти та боєприпаси можуть розміщуватися поруч із густонаселеними районами і хто конкретно за це відповідає?

І це не лише питання здорового глузду чи внутрішніх правил безпеки. Є чіткі норми міжнародного гуманітарного права. Стаття 58 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій зобов’язує сторони конфлікту максимально можливою мірою уникати розміщення військових об’єктів у густонаселених районах або поблизу них.

Президент Володимир Зеленський також наголосив: боєприпасів поруч із будинками та іншою житловою забудовою бути не може, а ті, хто це допустив, мають відповідати за свої рішення.

Ми вже бачили наслідки подібних ситуацій у Павлограді та Вишневому. Люди втрачали життя, рідних, майно, а потім ще й стикалися з юридичною проблемою: через формальну класифікацію події вони не могли скористатися державним механізмом компенсації.

Саме тому разом із колегами зареєстрували законопроєкт, який має усунути цю несправедливість. Пропонуємо прямо передбачити право на компенсацію за пошкоджене або знищене житло і тоді, коли подію класифіковано як «надзвичайну ситуацію воєнного характеру».

Але компенсація – це вже робота з наслідками. Потрібно нарешті розібратися з причинами.

Вважаю, що Верховна Рада має розглянути питання створення Тимчасової слідчої комісії, яка контролюватиме розслідування таких випадків, проаналізує дотримання вимог безпеки та дії посадових осіб. Якщо будуть встановлені порушення – мають бути визначені конкретні винні та забезпечена невідворотність покарання.

Більше того, якщо слідство доведе, що трагедія стала наслідком конкретних незаконних дій або злочинної недбалості, винні мають не лише понести кримінальну відповідальність. Має бути передбачена можливість звернення стягнення на їхнє майно у встановленому законом порядку для відшкодування завданих збитків. При цьому люди не повинні роками чекати, поки з конкретного винуватця щось буде стягнуто. Якщо держава допустила ситуацію, внаслідок якої громадяни втратили житло та майно, саме держава має гарантувати їм своєчасну компенсацію, а вже потім стягувати відповідні кошти з винних осіб у передбаченому законом порядку.

І є ще один аспект, про який не можна забувати, – шкода довкіллю. Вибухи боєприпасів і масштабні пожежі – це продукти горіння та небезпечні речовини, які можуть потрапляти у повітря, ґрунти та воду. Тому поряд із розслідуванням причин таких подій має проводитися оцінка завданої довкіллю шкоди, а у випадку встановлення винних – питання її відшкодування також не повинно залишатися поза увагою.

Безпека громадян завжди повинна бути на першому місці. Якщо трагедія сталася, людям потрібно терміново відшкодувати завдані збитки. Але держава зі свого боку повинна провести розслідування, встановити всіх винних та забезпечити їхню персональну відповідальність, а не просто призначити винуватців, оцінити та усунути екологічні наслідки і, найголовніше, ухвалити рішення, які унеможливлять повторення таких трагедій.

Від щирого серця вітаю велику шахтарську родину з професійним святом. Це особливий день для сотень тисяч українських родин і цілих міст, історія яких нерозривно повʼязана з вугіллям та шахтарською працею.

У шахтарських містах саме до Дня шахтаря дуже часто приурочували також святкування Дня міста. І це було невипадково.

Довкола шахт будувалися міста, формувалися громади, створювалися родини й цілі шахтарські династії. Колись ці свята збирали тисячі людей.

Міста жили, шахти працювали, люди будували плани на майбутнє.

Сьогодні все інакше.

Наші шахтарські міста і селища вже багато років живуть поруч із війною.

Але шахтарський характер не змінився. Навпаки – воля і характер цих людей стали ще сильнішими й твердішими.

Кажуть, колишніх шахтарів не буває. І я абсолютно з цим погоджуюся. Шахтар – це характер, загартований важкою працею. Це відповідальність за людей поруч. Це звичка не відступати перед труднощами і доводити розпочате до кінця. І за що б не брався шахтар, він завжди прагне показати найкращий результат.

Це люди, які звикли до важкої праці та відповідальності. Які щодня спускаються під землю, чудово знаючи ціну кожної видобутої тонни вугілля. Які продовжували працювати під час війни, повітряних тривог та обстрілів. А багато шахтарів змінили каску на військовий шолом.

Але головне, те, що ми маємо памʼятати: вугільна галузь – це люди. Це родини. Це робочі місця. Це міста, які десятиліттями формувалися навколо шахт. І це важлива частина нашої енергетичної стійкості.

І тим більше сьогодні ми не можемо недооцінювати значення вугільної галузі для країни. Поки триває війна і ворог системно атакує нашу енергетичну інфраструктуру, кожен власний енергетичний ресурс має особливу цінність. Україні потрібна максимально стійка, диверсифікована та незалежна енергетика.

Відтак сьогодні всій великій шахтарській родині бажаю найголовнішого – повернення живими з кожної зміни і з фронту, здоровʼя вашим родинам, гідного майбутнього та миру.

З Днем шахтаря!

Низький уклін усім, хто працював і продовжує працювати заради України. І всім, хто одного разу обрав цю професію. Бо колишніх шахтарів не буває.

Робота і житло – дві ключові проблеми, що постають перед українцями, зокрема ВПО. Утім, на п’ятому році повномасштабної війни держава досі не спромоглася напрацювати житлову політику, яка реально відповідала б масштабам проблеми.

Новий Закон «Про основні засади житлової політики» ухвалили ще на початку року, і з 15 лютого він набув чинності. Але ухвалити закон – не означає змусити його працювати. Для повноцінного запуску передбачених ним механізмів необхідно близько 70 нормативно-правових актів. Шестимісячний строк, відведений на перший пакет необхідних рішень, уже сплив. А житлова реформа досі значною мірою залишається на папері.

Немає затвердженої загальнонаціональної житлової стратегії. Не запущена Єдина інформаційно-аналітична житлова система. Не ухвалені необхідні супутні закони. Тобто рамку створили, а механізм, який мав би за нею працювати, – ні.

Я вже давно наполягаю – одним із ключових інструментів підтримки ВПО повинна стати грошова компенсація, яка дасть людям можливість самостійно вирішувати житлові питання.

Саме на цьому акцентувала під час засідання Секції Асоціації міст України з розвитку деокупованих та тимчасово окупованих громад, де говорили про житлову політику, евакуацію та подальше розміщення наших людей.

Можна скільки завгодно закликати українців повертатися, але людина має розуміти, куди саме вона повертається. Де житиме її родина? Чи зможе вона знайти роботу? Чи буде школа або садочок для дітей? Наразі відповіді на більшість із цих питань відсутні.

Більш детально – на моїй сторінці в фейсбуці.