Не «багато крові». Не «крутий монтаж». А справжня хореографія тіла, де кожен удар має вагу і наслідки.
Перед «Мортал Комбатом ІІ» — список, з яким йому доведеться конкурувати.
1. «Олдбой» (2003, Пак Чхан-ук) — коридорна сцена. Один план. П'ять хвилин. Людина з молотком проти двадцяти людей. Герой навіть не виглядає переможцем — він виглядає так, ніби ось-ось впаде. І від цього сцена страшніша за будь-який голлівудський бойовик.
2. «Ронін» (1998, Джон Франкенхаймер) — автомобільні погоні, які досі ніхто не перевершив. Жодної CGI. Реальні машини, реальні вулиці Парижа, реальна швидкість. Дивишся і не розумієш як це взагалі зняли.
3. «Рейд» (2011, Гарет Еванс) — індонезійський бойовик, після якого Голлівуд тихо переглянув свої стандарти екшну. Пенкак-сілат як мова. Двадцять поверхів угору. Жодного відпочинку.
4. «Джон Уік» (2014, Чад Стагелські) — «ган-фу». Стрільба як танець. Кіану Рівз провів тренувань більше ніж більшість спортсменів за рік. І це видно в кожному кадрі.
5. «Люди-Ікс: Дні минулого майбутнього» (2014) — сцена з Ртуттю на кухні. Тридцять секунд. Але які тридцять секунд. Єдиний супергеройський момент у цьому списку — і він тут заслужено.
«Мортал Комбат ІІ» сьогодні претендує на місце в цьому списку. Шанси є. Але планка висока.
🎬 ГАРЯЧЕ КІНО
«Цитадель» сезон 2 — вже на Amazon. І одразу питання.
Перший сезон «Цитаделі» розділив глядачів так чітко, наче спеціально. Одні казали — динамічно, атмосферно, Пріянка Чопра тримає все на собі. Інші — шаблонно, дорого і порожньо.
Хто правий — залежить від того, чого ти чекаєш від шпигунського екшну...
Якщо ти хочеш «Джон Уік з амнезією» — перший сезон справлявся. Якщо хочеш «Шпигунський міст» або «Бюро легенд» — тобі було боляче.
Другий сезон обіцяє більше відповідей на питання про організацію «Манторікс» і менше заповнювачів між екшн-сценами. Це або чесне виправлення курсу, або маркетинговий текст у пресрелізі.
Токіо. Готельний номер. Двоє людей, яким нема куди йти і ні про що говорити — і які раптом починають говорити про все.
Білл Мюррей грає актора на схилі кар'єри, який приїхав знімати рекламу віскі і лишився ні з чим — крім дивного відчуття що щось важливе проходить повз. Скарлетт Йоганссон грає молоду жінку, яка ще не розуміє ким хоче стати — але вже відчуває що зараз точно не це.
Вони не закохуються. Вони просто знаходять одне одного в чужому місті в потрібний момент. І це рідкісніше і цінніше за будь-яке кохання.
Коппола зняла фільм про самотність серед людей — і зробила його теплим. Це майже неможливо. Але вона змогла.
Rotten Tomatoes — 74%. Критики кажуть «стильна ностальгія». Я кажу — точніше не скажеш.
Почнемо з того, що працює беззаперечно.
👌Меріл Стріп цього разу показала вразливішу Міранду — не замість «диявольської» харизми, а разом із нею. Це найцікавіше акторське рішення фільму. Жінка, яка двадцять років тримала журнал на страху, тепер сама змушена доводити актуальність в епоху соцмереж. І це боляче — в найкращому сенсі.
👌Емілі Блант — окрема радість. Її Емілі тепер топменеджерка в Dior з «отруйними» діалогами і комедійною енергією, якої в оригіналі ми майже не бачили. Варто було чекати двадцять років.
👌Стенлі Туччі знову серце фільму — але цього разу серце втомлене. І це найчесніша деталь у всьому сценарії.
Тепер про складне.
❌Сюжет про занепад друкованих ЗМІ і виклики цифрової епохи — ідея сильна. Але в другій половині фільм починає поспішати саме там, де треба було дихати.
❌ Структура надто копіює оригінал, аж до монтажних нарізок і фінального акту.
❌Персонаж айтішника-фаната штучного інтелекту виглядає як поступка часу, а не як органічна частина історії.
Фільм став менше сатирою і більше «фешн-шоу». Погоджуюсь — але з одним уточненням: фешн-шоу з Меріл Стріп у головній ролі все одно варте квитка.
Камео Леді Гаги і Донателли Версаче — це вже просто задоволення для своїх.
Оцінка: 7/10
До топ-5 сиквелів не потрапляє. Але для повернення двадцятирічної давнини — чесно, стильно і подекуди справді добре.
Ідеальна тепла ванна ностальгії. Іноді це саме те, що треба.
🎞 ФІЛЬМ, ПРО ЯКИЙ ТОБІ НІХТО НЕ РОЗПОВІСТЬ
«Робота без авторства» (2018, Флоріан фон Доннерсмарк)
Три години. Німеччина. Мистецтво, нацизм, любов і пам'ять — в одному фільмі, який тримає від першої до останньої хвилини.
Молодий художник у повоєнній Німеччині намагається знайти власний голос у мистецтві. І поступово розуміє що його минуле — це матеріал. Єдиний чесний матеріал, з якого можна щось створити.
Фон Доннерсмарк до цього зняв «Життя інших» — один із найкращих фільмів про тоталітаризм і людську гідність. «Робота без авторства» — ще масштабніший і ще особистіший.
Номінація на «Оскар» за найкращий іноземний фільм. Майже три години — і жодної зайвої сцени. Рідкість для будь-якого кіно, а для настільки амбітного — майже дива.
Вітаємо в просторі без кіноспаму, максимум 4 пости на день, і тільки те, що має сенс
🐩 ЩО НА ТЕБЕ ЧЕКАЄ?
🔘Ексклюзивні новини та інсайди кіноіндустрії
🔘Глибокі рецензії культових і нових фільмів
🔘Огляди серіалів: що варте уваги, а що — ні
🦆 ЧОМУ САМЕ МИ?
🔘Український голос у світовому кіно
🔘Щоденні оновлення та якісний контент
🔘Щирі рефлексії замість поверхневих оглядів
🔘4200+ фільмів у досвіді автора
🔘Жива спільнота, де кіно стає розмовою