Телеграм канал «ГрандКіно»

​​🌊 Зупинка #4 (фінал): «Іржа і кістка» (De rouille et d'os, 2012)

Стефані тренує косаток в океанаріумі Антіб. Аліс — безробітний боксер з півночі Бельгії який приїжджає до сестри з п'ятирічним сином якого майже не знає. Вони зустрічаються випадково. Потім Стефані потрапляє в аварію і втрачає обидві ноги.

Жак Одіяр знімає те що відбувається далі...

Фільм заснований на збірці оповідань канадського письменника Крейга Девідсона «Rust and Bone». І Одіяр бере з нього не сюжет а настрій. Він знімає про двох людей яким нічого не залишилось і які знаходять одне одного не через кохання, а через щось набагато більш незручне і чесне.

Дует Маріон Котіяр і Маттіас Шонертс критики назвали "крихким і розжареним" і "таким що несе весь фільм на собі". Котіяр грає просто жінку, яка намагається зрозуміти хто вона тепер. І це в неї виходить відмінно👍

Є сцена де Стефані вперше повертається до басейну з косатками після втрати ніг. Без слів, без музики — просто вона і тварини. Це одна з найсильніших сцен французького кіно 2010-х.

Що помічати:
як Одіяр знімає тіло. Як документ того що з людиною трапилось і що вона пережила. Маттіас Шонертс з його надлюдською фізичною силою і Котіяр з протезами — два тіла які розповідають більше ніж будь-який діалог.

Чому він закриває маршрут:
починали з «1+1» — тепло, гумор, Париж. Закінчуємо «Іржею і кісткою» — холодне Середземне море, мовчання і двоє людей без прикрас. Чотири фільми — чотири рівні занурення в те яким буває французьке кіно коли не намагається сподобатись.

Маршрут пройдено.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🔫 Альтернатива дня: «Її звали Нікіта» (La Femme Nikita, 1990)

Якщо «Леон» сподобався, ось фільм який Бессон зняв за чотири роки до нього і який фактично є його попередником.

Нікіта — молода злочинниця яку засуджують до страти. Уряд пропонує їй вибір: смерть або робота найманим вбивцею на державу. Вона обирає друге і наступні роки вчиться вбивати та одночасно намагається жити звичайним життям.

Та сама тема що й у «Леоні» — людина яка вбиває за гроші і шукає щось людяне в собі. Але якщо Леон знаходить це через дитину, Нікіта шукає через кохання.

Анн Парійо у ролі Нікіти — нетипово для французької актриси того часу і абсолютно переконливо. Фільм настільки сподобався Голлівуду що його переняли двічі: американська версія «Повернення немає» (Point of No Return, 1993) з Бріджит Фондою і серіал «Нікіта» (2010-2013).

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🔫 Зупинка #3: «Леон» (Léon: The Professional, 1994)

Леон — найкращий найманий вбивця Нью-Йорку. Живе сам, п'є молоко, доглядає за рослиною яку називає найкращим другом, і дивиться «Співаючи під дощем» перед сном. Не найтиповіший кілер.

Потім сусідня родина гине від рук корумпованого агента ДЕА, і дванадцятирічна Матільда стукає в його двері.

Це перша роль Наталі Портман у кіно. Їй було 12 років. Вона змінила прізвище на сценічне саме перед цим фільмом, щоб захистити родину від уваги преси. І зіграла так що досвідчені критики не могли повірити що це дебют.

Люк Бессон знімає більшість інтер'єрів у Франції але вулиці і натура це справжній Нью-Йорк. Бюджет 16 мільйонів доларів. Гері Олдман як детектив Стенсфілд — один з найбожевільніших і найзапам'ятовуваніших лиходіїв в історії кримінального кіно.

Є важливий нюанс:
існує дві версії фільму. Американська — скорочена, без кількох сцен які Бессон включив в оригінальний монтаж. Якщо дивитись? шукай режисерську або міжнародну версію. Вона довша на 24 хвилини і більш повна.

Що помічати:
рослина Леона. Вона з'являється в першій сцені і в останній. Між цими двома появами — вся зміна яка відбувається з головним героєм.
Чому він третій у маршруті:
перші два дні — французьке кіно про теплоту і казку. Сьогодні — французький режисер знімає американський кримінальний трилер і робить його інакшим ніж будь-який голлівудський оригінал. Це і є французький погляд на чужий жанр.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🌸 Альтернатива дня: «Довгі заручини» (Un long dimanche de fiançailles, 2004)

Якщо «Амелі» здалась занадто казковою і солодкою, ось той самий режисер Женьє і та сама Одрі Тоту, але в зовсім іншому регістрі.

Матільда шукає свого нареченого якого вважають загиблим на фронтах Першої світової. Всі кажуть що він мертвий. Вона не вірить. І починає власне розслідування серед окопів і руїн...

Женьє знімає це з тією самою візуальною майстерністю що й «Амелі» але замість теплих зелено-червоних тонів тут сіра реальність окопів і французька провінція між двома війнами. В одній з ролей молода Маріон Котіяр до своєї зоряної кар'єри (отримала «Сезар», як найкраща акторка другого плану за цей фільм).

Якщо «Амелі» про те як мрія захищає від реальності — «Довгі заручини» про те як кохання змушує дивитись реальності прямо в очі.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🌸 Зупинка #2: «Амелі» (Le Fabuleux Destin d'Amélie Poulain, 2001)

Амелі Пулен — офіціантка в паризькому кафе яка вигадує собі спосіб жити: таємно змінює чуже життя на краще, не маючи сміливості змінити власне. Вона знаходить скриньку з дитячими іграшками в стіні квартири і вирішує знайти їх власника. Потім не може зупинитись...

Бюджет 10 мільйонів доларів, касовий збір 174 мільйони і п'ять номінацій на «Оскар» включно з найкращим режисером і найкращим оригінальним сценарієм.

Жан-П'єр Женьє починав кар'єру з темних фантасмагорій — «Делікатес» і «Місто загублених дітей». Потім зняв «Чужий: Воскресіння» в Голлівуді. А потім повернувся до Франції і зняв найсвітліший фільм своєї кар'єри. Женьє прибрав з кадру машини, відмив графіті і замінив постери щоб створити власну версію Монмартру. Це Париж очима Амелі. І саме тому він такий.

Одрі Тоту було 24 роки і вона була майже невідома за межами Франції коли вийшов фільм. Роджер Еберт написав про неї: "Вона виглядає так наче знає секрет і не може його втримати".

Музика Яна Тьєрсена: якщо почуєш акордеон після перегляду, одразу пригадаєш цей фільм. Гарантовано.

Що помічати:
всі добрі вчинки Амелі — це насправді спосіб уникнути власного кохання. Вона змінює чуже життя бо боїться змінити своє. Це романтична комедія про жінку яка ховається від романтики...і саме тому вона така чесна.
Чому вона друга у маршруті:
вчора «1+1» показав французьке кіно через тепло і дружбу. Сьогодні — через естетику і суб'єктивний погляд на світ. Це вже інший рівень занурення в те як французи знімають.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🇫🇷 Альтернатива дня: «Велика прогулянка» (La Grande Vadrouille, 1966)

Якщо «1+1» здався занадто сентиментальним, ось французька комедія яка не намагається розчулити, просто змушує сміятись від початку до кінця.
Луї де Фюнес і Бурвіль — два французи які допомагають британським льотчикам втекти від нацистів у окупованому Парижі. Звучить як драма — але Жерар Урі знімає це як чистий водевіль де кожна сцена переконструйована на гумор.

Фільм майстерно поєднує абсурд, патріотизм і тонку сатиру на війну, а хімія акторів створює моменти чистого щастя. Луї де Фюнес — найвідоміший комік в історії французького кіно, і якщо ти його ще не бачив — це ідеальний вхід.

Ідеально для тих кому після важких маршрутів останніх тижнів хочеться просто безтурботно посміятись — по-французьки.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​Понеділок я пропустив - русня постаралась😡, отже почнімо з вівторка..

🇫🇷 Зупинка #1: «1+1» (Intouchables, 2011)

Філіп — аристократ, мільярдер і тетраплегік після аварії на параплані. Дрісс — молодий чоловік з передмістя, щойно вийшов з в'язниці і прийшов на співбесіду лише щоб отримати підпис для пособія по безробіттю.
Філіп наймає саме його.

На папері це звучить як банальна комедія про несхожих людей. Але є нюанс: в основі реальна історія французького підприємця Філіпа Поццо ді Борго і його алжирського доглядальника Абделя Селлу. І саме ця реальність відчувається в кожній сцені.

Бюджет 10 мільйонів — касовий збір 426 мільйонів. Омар Сі виграв «Сезар» за найкращу чоловічу роль і це той рідкісний випадок коли академія вибрала серцем а не головою. Його Дрісс не "смішний чорний хлопець із передмістя" якого очікуєш. Це людина яка приносить у замкнений світ Філіпа щось чого не можна купити за гроші.

Музика Людовіко Ейнауді — якщо ще не знаєш цього композитора після перегляду, запам'ятаєш назавжди.

Що помічати:
як змінюється простір навколо Філіпа коли з'являється Дрісс. Кімнати ті самі — але вони починають дихати по-іншому. Режисери Олів'є Накаш і Ерік Толедано роблять це без жодного пояснення — тільки через деталі і ритм.
Чому він відкриває маршрут:
це найдоступніший вхід у французьке кіно. Через тепло і гумор, а не "Нову хвилю" та арт-хаус. Після цього фільму хочеться більше. І маршрут дає це більше.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔