Якщо «Щоденники мотоцикліста» — про те як дорога формує совість, ось роуд-муві де дорога формує мистецтво.
Джек Керуак і Ніл Кесседі — реальні люди, основа битницького руху США 1950-х.
Режисер Вальтер Саллес (той самий що зняв «Щоденники мотоцикліста») екранізує культовий роман Керуака: двоє молодих людей їдуть через всю Америку, п'ють, люблять, пишуть і шукають щось чому не можуть дати назву.
Обидва фільми — про те що відбувається коли молода людина вперше бачить більше ніж свій двір. Просто Гевара знайшов на дорозі революцію, а Керуак — роман.
1952 рік. 23-річний студент-медик Ернесто Гевара і його друг Альберто Гранадо сідають на розбитий мотоцикл Norton 500 і вирушають з Аргентини через усю Південну Америку.
Вісім місяців, майже 14 тисяч кілометрів: через Чилі, Болівію, Перу, Колумбію до Венесуели.
Вони їдуть заради пригоди. Повертається зовсім інша людина.
Режисер Вальтер Саллес знімає цю подорож майже як документальне кіно — справжні локації, переважно непрофесійні актори з тих самих країн де відбувається дія, і Гаель Гарсія Берналь який грає Ернесто так, що ти постійно забуваєш хто з нього виросте.
Бо це не фільм про Че Гевару-революціонера. Це фільм про юнака якого поки ще немає на жодному плакаті і жодній футболці. Є просто допитливий медик з астмою який вперше бачить реальну Латинську Америку — злидні шахтарів, колонію прокажених, руїни Мачу Пікчу — і не може зробити вигляд що не бачив.
Момент де Ернесто переплаває річку вночі щоб побути серед прокажених замість у кімнаті для лікарів знятий на справжній Амазонці за три нічних дублі. І це видно.
Що помічати:
як змінюється мова Ернесто протягом фільму. На початку він говорить про подорож як про пригоду. До кінця — як про борг.
Чому він третій у маршруті:
понеділок — сім'я їде разом попри хаос. Вівторок — жінка іде сама крізь біль. Сьогодні — двоє друзів їдуть за мрією і знаходять відповідальність. Три різних причини вирушити в дорогу.
🥾 Альтернатива дня: «Тепер я йду у дику далечінь» (2007)
Якщо «Дика» про жінку яка йде щоб вижити після трагедії — ось схожа за духом історія але з протилежним вектором.
Крістофер МакКандлес після закінчення університету роздає всі заощадження на благодійність, спалює документи і зникає. Два роки мандрує Америкою автостопом і пішки — і врешті добирається до Аляски де хоче жити сам у дикій природі без жодного зв'язку з цивілізацією.
Шон Пенн знімає реальну історію з щоденників МакКандлеса — і фільм ставить незручне питання: де межа між свободою і втечею від себе? «Дика» відповідає що дорога може зцілити. «У дику природу» — не так впевнено.
Ще раз хотів подякувати всім, хто підтримав канал донатом на каву☕️. Ви допомагаєте розвитку каналу!!
Я тут помітив, що кілька донатів прийшли без коментаря з імейлом та кодовим словом, тож напишіть мені в особисті, хочу вам віддати подарунок🎁 - @Skaramush82
Шеріл Стрейд змінила своє прізвище сама — legally, офіційно. Вибрала слово Strayed, що означає "та що збилась з шляху". Це все що треба знати про те в якому стані вона вирушала в дорогу.
1995 рік. Після смерті матері від раку, героїнової залежності і розпаду шлюбу — 26-річна Шеріл без жодного досвіду піших походів вирішує пройти 1700 кілометрів Тихоокеанської гірської стежки на самоті. Від пустелі Мохаве до штату Орегон. З рюкзаком який виявився занадто важким щоб підняти.
Режисер Жан-Марк Валле і Різ Візерспун знімають це без зайвого героїзму. Немає тріумфальної музики коли стає важко, є просто людина яка іде далі бо повертатись нікуди. Пам'ять про матір (Лора Дерн в одній з найкращих своїх ролей) з'являється у флешбеках і поступово розумієш що вся ця дорога є розмовою з людиною якої вже немає.
Що помічати під час перегляду:
черевик. В першій сцені Шеріл випадково скидає його з гори — і продовжує йти в сандалях. Це здається дрібницею але це метафора всього фільму: вона постійно втрачає те на що розраховувала, і продовжує йти.
Чому він другий у маршруті:
вчора сімейна дорога з галасом і сміхом. Сьогодні — та сама дорога, але людина йде нею сама і в тиші. Контраст навмисний.
Якщо «Маленька міс Щастя» — це дорога з сім’єю, галасом і неминучою близькістю, то тут подорож стає способом ні до кого не прив’язуватися.
Райан Бінгем, герой Джорджа Клуні, проводить у літаках 322 дні на рік. Він подорожує Америкою та звільняє людей замість керівників, яким бракує сміливості зробити це самим. Йому подобається такий ритм: жодного дому, жодних зобов’язань, лише аеропорти, готелі й бонусні милі.
Але молода колега пропонує перевести звільнення в онлайн — і Райан раптом розуміє, що його ідеальна дорога може просто зникнути. А без неї залишається питання: ким він взагалі є?
90% на Rotten Tomatoes і шість номінацій на «Оскар». Клуні грає людину, яку легко полюбити — і ще легше зрозуміти, чому її шкода.
Роуд-муві, де дорога не веде нікуди. І саме в цьому вся суть.