Телеграм канал «ГрандКіно»

Виходить нова екранізація «1984» Орвелла.
І одразу питання, яке я не можу не поставити: навіщо екранізувати книгу, яку всі вже читали — або принаймні роблять такий вигляд?
Відповідь проста: тому що кожне покоління читає її інакше. У 1949-му це був жах про Сталіна. У 1984-му — про холодну війну. У 2026-му — ти сам знаєш про що.

5 фільмів з Аланом Рікманом, які не потрапили у відео, але варті перегляду

У відео про Алана Рікмана я говорю про головні опори його кар’єри: Ганса Грубера, шерифа Ноттінгемського, Метатрона, Снейпа, романтичні ролі й ту саму здатність робити тишу страшнішою за крик.
Але в Рікмана була ще одна цікава сторона: ролі, які не завжди стоять у першому ряду, але чудово показують його діапазон. Тому ось невеликий бонус — фільми, які не потрапили в основне відео, але точно заслуговують на увагу.

1. «Парфумер: Історія одного вбивці» / Perfume: The Story of a Murderer
Рікман тут грає Антуана Ріші — батька, який намагається захистити доньку від зла, що буквально не має нормальної людської логіки.
І це дуже цікава роль для Рікмана. Бо він не грає ані лиходія, ані холодного інтелектуала, ані іронічного небесного чиновника. Він грає людину, яка відчуває небезпеку, але не може повністю її пояснити.
Його герой стриманий, шляхетний, майже старосвітський. І поруч із божевільною естетикою самого фільму ця стриманість працює дуже сильно. Там, де все навколо пахне одержимістю, Рікман приносить у кадр тверезість. Ну, наскільки тверезість можлива у фільмі, де запах фактично став головним злочинцем.

2. «Суіні Тодд: демон-перукар із Фліт-стріт» / Sweeney Todd: The Demon Barber of Fleet Street
Ось тут Рікман знову заходить на територію темної харизми. Суддя Терпін — персонаж огидний, владний, небезпечний. Але Рікман не робить із нього карикатурного монстра.
І це якраз страшніше.
Він грає людину, яка настільки звикла до влади над чужими життями, що вже не бачить у цьому нічого особливого. У його спокої є щось дуже неприємне: не вибухова жорстокість, а буденність зла. Коли зло не кричить, не сміється демонічно, не пояснює свої мотиви біля каміна. Воно просто підписує рішення і йде вечеряти.

3. «У пошуках Галактики» / Galaxy Quest
А це вже зовсім інший Рікман — комедійний, самоіронічний і дуже точний.
Він грає Александра Дейна, актора, який колись виконував роль інопланетянина у культовому фантастичному серіалі й тепер ненавидить власну славу. Тобто це фільм про актора, який втомився бути заручником одного образу.
Так, іронія тут майже аплодує стоячи.
Рікман чудово грає людину, яка зневажає ситуацію, у якій опинилася, але все одно не може втекти від власного персонажа. Його сухе роздратування — окремий вид комедійного мистецтва. Особливо коли видно, що герой начебто вище за все це, але життя вже давно тримає його за комір і каже: “ні, дорогий, ще один фанатський фестиваль”.

4. «Зимовий гість» / The Winter Guest
Це не просто фільм із Рікманом — це його режисерська робота.
І тут важливо: Рікман як режисер теж не женеться за гучністю. «Зимовий гість» — камерна, тиха, дуже британська історія про втрату, пам’ять, родинну дистанцію і внутрішній холод, який не завжди можна зігріти словами.
Фільм не для вечора “хочу щось легеньке під чай”. Це радше повільна, атмосферна робота, де важливі паузи, погляди й те, що люди не вміють сказати одне одному прямо.
Тобто, по суті, Рікман-режисер працює майже так само, як Рікман-актор: не тисне, не пояснює зайвого, не кричить. Просто залишає тишу — і чекає, поки вона почне говорити сама.

5. «Сніговий пиріг» / Snow Cake
Один із тих фільмів, які не завжди згадують першими, але дарма.
Рікман грає Алекса — чоловіка з внутрішньою провиною, болем і дуже обережною людяністю. Це тиха драматична роль без ефектного злодійства, без магічних мантій, без небесних крил і без хмарочосів, з яких можна драматично падати.
І саме тому вона цінна.
Тут Рікман показує, що його сила не тільки в голосі чи аристократичній холодності. Його сила ще й у здатності грати людину, яка не хоче відкриватися, але поступово змушена знову відчувати.
Це дуже людський Рікман. Не легенда. Не ікона. Не професор Снейп із запасом трагедії на сім факультетів. Просто людина, яка намагається жити далі.

​​🎞 ПЕРЕД «1984» — ПОДИВИСЬ ОЦЕ
«Дорога» / The Road (2009, Джон Гіллеспі)

Орвелл писав про державу, яка руйнує людину ззовні. Кормак Маккарті написав про світ, де держави вже немає — і що лишається від людини всередині.

«Дорога» — постапокаліпсис без пояснень. Без назви катастрофи. Без мапи і без надії на порятунок. Тільки батько, хлопчик і дорога на південь. І одне питання, яке фільм ставить мовчки від першої до останньої сцени: якщо немає нічого — навіщо йти далі?

Бо є хлопчик. І це достатньо.

Віґо Мортенсен схуд на двадцять кілограмів для ролі. Це видно. І це не акторська деталь — це єдиний правильний спосіб зіграти людину, яка витрачає себе по шматках щоб інший міг жити.

Фільм холодний, сірий і безнадійний і при цьому один із найніжніших, що я бачив. Парадокс, який треба відчути самому.

IMDB: 7.2 · Letterboxd: 3.8/5

Дивись до «1984». Після нього Орвелл зайде зовсім інакше.

🗞 ЩО ВИХОДИТЬ ЦЬОГО ТИЖНЯ
Три прем'єри. Три абсолютно різні настрої. Коротко і без оцінок — тільки факти і привід зацікавитись.

🪖 «Мандалоріан та Ґроґу» — четвер, кінотеатри Після трьох сезонів серіалу і кількох спін-офів Disney вирішив перенести улюблених героїв на великий екран. Педро Паскаль у мандалорській броні, маленьке зелене створіння, Джон Фавро за камерою. Для фанатів — подія. Для решти — привід нарешті зрозуміти чому всі так переживають за цю дитину.

🕷 «Спайдер-Нуар» — п'ятниця, Prime Video Нью-Йорк 1930-х. Великий занепад. Бен Рейлі — постарілий, пошарпаний життям приватний детектив, який ледве зводить кінці з кінцями. Колись він був легендарним супергероєм міста. Тепер — Ніколас Кейдж у чорно-білому нуарі. Це або геніально або дуже дивно. Третього, як завжди, не дано.

📖 «1984» — вівторок, Prime Video Антитоталітарний посил Орвелла у сучасному світі звучить як ніколи гостро та актуально. Нова екранізація культового роману.

Хто що буде дивитись? 👉

🎬 «Довга хода» / The Long Walk (2025, Френсіс Лоуренс)

Стівен Кінг написав цю книгу в 1979 році під псевдонімом Річард Бахман.

Режисер Френсіс Лоуренс — той самий, хто знімав більшість «Голодних ігор». Тобто людина, яка розуміє антиутопію зсередини.

Він зняв навмисно повільний, навмисно виснажливий фільм про те, як система змушує людей знищувати одне одного

Купер Гоффман і Девід Джонссон тримають фільм на собі від першої до останньої хвилини. Джонссон під час зйомок проходив по 14 миль на день.

Rotten Tomatoes: 89% — «сертифікат свіжості». Metacritic: 71 із 100.

Де фільм губить — у фіналі. Лоуренс обожнює переписувати фінали книг — і тут він це зробив знову. Фанати книги обурились. Я розумію чому...

Головне питання фільму не «хто виживе». А «навіщо вони взагалі погодились іти». І відповідь — найнеприємніша частина перегляду.

IMDB: 6.7 · Rotten Tomatoes: 89% · Metacritic: 71/100

Хто дивився? напишіть враження 🔍

📋 П'ЯТНИЦЯ — ДЕНЬ СПИСКІВ
Топ-5 фільмів про жінок, які вирішили почати заново
Після «Дикої» — список із тієї самої теми. Жінка. Точка зламу. Рішення, яке виглядає як божевілля і виявляється єдино правильним.

1. «Тельма і Луїза» (1991, Рідлі Скотт) — класика жанру і досі найрадикальніша. Два дні свободи, які коштують всього. Фінал досі сперечаються. Я на боці тих, хто вважає його перемогою.
2. «Втрачена у перекладі» (2003, Коппола) — жінка в Токіо, яка ще не знає ким хоче бути. Ніхто її не рятує. Вона сама собі відповідає — тихо і неочевидно.
3. «Норма Рей» (1979, Мартін Рітт) — Саллі Філд і «Оскар» за роль жінки, яка вирішила що з неї досить. Профспілковий активізм як особиста революція. Досі актуально.
4. «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» (2017, Макдона) — жінка після трагедії, яка відмовляється бути тихою. Найгнівніший і найточніший портрет материнського болю за останні двадцять років.
5. «Дика» (2014, Валле) — про яку вже говорили. Вона у списку заслужено.

Який із цих бачив? Який пропустив? 👇

🎬 «Встигнути за два тижні» / Two Weeks to Live
2020

Мейзі Вільямс після «Гри престолів» зробила дуже логічний акторський маневр: вийшла з одного світу, де всі хочуть тебе вбити, у серіал, де… ну, приблизно те саме, тільки з британським гумором і меншою кількістю драконів. Уже прогрес. 🏹

Тут вона грає Кім — дівчину, яку мати виховала в ізоляції, навчила виживати, стріляти, не довіряти людям і, здається, не пояснила найголовніше: як поводитися в пабі, коли перед тобою не ворог, а просто соціально незграбний хлопець.

Мати, до речі, грає Сіан Кліффорд — та сама Клер із «Флібег». І це важливо, бо що більше її в кадрі, то серіал стає цікавішим. Вона приносить ту саму суху, злегка отруйну британську енергію, від якої хочеться одночасно сміятися і тримати дистанцію. Бажано — метрів сто. ☕️

За сюжетом Кім виходить у великий світ після двадцяти одного року лісу, параної, арбалетів і домашнього курсу «виживання для тих, кому мама не довіряє цивілізації». А далі починається цілком очікуваний британський хаос: помста, гангстери, вкрадені гроші, дивна дружба, трохи криміналу і відчуття, що всі персонажі прийшли не з життя, а з пабу після дуже поганої ідеї.

Формат ідеальний для вечора: шість серій приблизно по 24 хвилини. Тобто серіал не встигає серйозно набриднути, і це вже, погодьтеся, розкіш у часи, коли деякі шоу розтягують одну нормальну думку на три сезони й спін-оф.

Але тут є нюанс.

«Встигнути за два тижні» — не шедевр. І точно не «Флібег», хоча десь поруч ходить його далекий родич у брудних черевиках і з арбалетом за спиною. Серіал місцями дуже живий, місцями кумедний, місцями незграбний, а іноді так старанно намагається бути емоційним, що стає трохи ніяково. Наче людина на першому побаченні раптом вирішила зачитати щоденник.

Мейзі Вільямс тут хороша. Вона вміє бути одночасно милою і небезпечною — наче людина, яка може попросити чай, а потім випадково зруйнувати вам життя. Її героїня тримається на межі наївності й агресії, і саме це дає серіалу основний смак. Не дуже вишуканий, але бадьорий. Як хороший фастфуд, після якого не соромно, а просто хочеться ще одну серію. 🍿

Де серіал просідає — у другорядних персонажах. Особливо брати виглядають так, ніби їх поставили поруч із сюжетом і сказали: «Хлопці, просто будьте тут, інше якось змонтуємо». Іноді працює. Іноді ні.
Але найчесніша формула така: це не серіал, який хоче перевернути жанр. Це серіал, який хоче, щоб ви провели вечір із Мейзі Вільямс, британською чорною комедією і кримінальним безладом. І з цим завданням він справляється цілком пристойно.

📊 IMDb: 6.7
📊 Metacritic: 60/100
🎩 Моя оцінка: 6.5/10

Дивитися варто, якщо любите британський чорний гумор, короткі серіали й історії, де герої роблять дурниці з таким виглядом, ніби це частина великого плану.
Не дивитися, якщо чекаєте глибини рівня «Флібег». Тут глибина є, але приблизно така, щоб не втопитися між другою і третьою серією.