Телеграм канал «ГрандКіно»

​​🚂 Зупинка #1: «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016)

Рейчел щодня їде тим самим потягом через передмістя Нью-Йорка. Щодня дивиться у вікно на будинок де живе ідеальна пара. Вигадує їм імена і історії. Заздрить їхньому щастю.

Потім пара зникає з поля зору. І Рейчел виявляється єдиним свідком з однією проблемою: вона алкоголічка з провалами в пам'яті яка не пам'ятає що робила тієї ночі.

Чесно про фільм: критики були суворими — 44% на Rotten Tomatoes і консенсус "Емілі Блант недостатньо щоб врятувати фільм від мелодрами". Але глядачі оцінили інакше. І ось чому це все одно ідеальний вхід у маршрут.

Емілі Блант зіграла Рейчел як британку, навіть попри те що дія перенесена до Нью-Йорка. Це було свідоме рішення режисера і самої Блант. І саме ця відчуженість і незручність додає персонажу правдивості.

Три жінки — три версії одних і тих самих подій. Рейчел, Меган і Анна (Ребекка Фергюсон). Кожна бачить правду по-своєму. Жодній не можна вірити повністю, включно з тією яка веде оповідь.

Що помічати:
як камера підкреслює нечіткість пам'яті Рейчел — розмиті кадри, нелінійний монтаж, повтори одних і тих самих сцен з різних кутів. Форма розповіді відображає стан оповідача.

Чому він відкриває маршрут: тут ненадійний оповідач, через зовнішню обставину, алкоголь і провали. Найзрозуміліша і найдоступніша версія теми. Далі буде складніше і болючіше.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🎬 Кіномаршрут тижня: Ненадійний оповідач: коли не знаєш кому вірити до останньої хвилини

55% голосів — найпереконливіша перемога за останні тижні. Ви обрали найхитріший жанр.

Маршрут будується навколо одного питання яке поступово стає болючішим: кому (або чому) не можна вірити?

Понеділок — «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016)
Найдоступніший вхід. Рейчел щодня їде потягом і спостерігає за чужим життям у вікні. Потім стається вбивство, де вона єдиний свідок. Але вона алкоголічка з провалами в пам'яті і навіть сама не знає що бачила. Три жінки, три версії подій...і жодній не можна вірити повністю.

Вівторок — «Винний» (Den skyldige, 2018)
Датський трилер де весь фільм відбувається в одній кімнаті. Диспетчер поліцейської служби порятунку отримує дзвінок від жінки яку викрадають. Він не може вийти з офісу і мусить рятувати її тільки через телефон. Те, чого ти не бачиш страшніше за те, що бачиш. І оповідач тут — сам головний герой якому не можна вірити з причини яку дізнаєшся в кінці.

Середа — «Укриття» (Take Shelter, 2011)
Чоловік бачить апокаліптичні видіння — бурі, натовпи людей з чорними очима, кінець світу. Він починає будувати бомбосховище. Його дружина, сусіди і він сам не знають, він пророк чи психічно хворий? Майкл Шеннон у найкращій ролі своєї кар'єри.

Четвер — «Палаючий» (Burning, 2018)
Корейський шедевр де ненадійність оповідача це не прийом, а стан світу. Молодий чоловік зустрічає знайому і її загадкового нового друга Бена. Бен одного вечора розповідає про незвичне хобі... і дівчина зникає. Фільм заснований на оповіданні Харукі Муракамі. Ти так і не дізнаєшся що відбулось насправді. І це найчесніша річ яку може зробити фільм.

П'ятниця — «Батько» (The Father, 2020)
Фінал і найболючіший фільм маршруту. Ентоні Гопкінс з деменцією. Камера показує світ його очима: кімнати змінюються, люди з'являються і зникають, час стрибає. Ти не можеш довіряти нічому що бачиш. Саме так відчуває себе людина з деменцією. «Оскар» за найкращий сценарій і найкращу чоловічу роль. Цілком заслужено.

П'ять фільмів: від зовнішньої брехні до зради власної пам'яті. Від трилера до трагедії.

​​🍿 Що дивимось на вихідних

Тиждень французького кіно завершено. На вихідні — три варіанти для тих хто хоче щось небанальне.

Якщо хочеш повернення улюбленого серіалу
«Тед Лассо» (Ted Lasso) 4 сезон — Apple TV+, прем'єра 5 серпня. Харизматичний тренер повертається до Англії щоб очолити нову жіночу команду AFC Richmond. Один з найтепліших і найрозумніших серіалів останніх років. Якщо ще не дивився, саме час.

Якщо хочеш дуже круту класику
«Сікаріо» (Sicario, 2015) — Дені Вільньов до «Прибуття» і «2049». Федеральний агент потрапляє на мексиканський кордон де правила гри зовсім інші ніж вона думала. Холодний, точний і без жодної поблажки до глядача. Більшість пропускають цей фільм між більш відомими роботами Вільньова...і дарма.

Якщо хочеш залишитись в європейському артхаусі але змінити смак
«Велика краса» (La Grande Bellezza, 2013) — італієць Паоло Соррентіно знімає Рим як театр де всі грають ролі і ніхто вже не пам'ятає навіщо. Головний герой — літній письменник який колись написав один великий роман і з того часу живе серед вечірок, краси і гіркої іронії.
«Оскар» за найкращий іноземний фільм. І один з небагатьох випадків коли Академія вибрала правильно.

Гарних вихідних. У понеділок — новий маршрут ❤️.

​​🌊 Альтернатива дня: «Пророк» (Un prophète, 2009)

Якщо «Іржа і кістка» здалась занадто тихою і мінімалістичною, ось інший Одіяр, але в зовсім іншому регістрі.

Маліх — молодий араб, який потрапляє до французької в'язниці на шість років. Не знає нікого, не належить до жодної банди. Виходить через шість років іншою людиною....але не так як ти очікуєш.

«Пророк» отримав Гран-прі журі на Каннському кінофестивалі 2009 року і став одним з найважливіших французьких фільмів десятиліття. Таар Рахім у ролі Маліха — дебют який змінив його кар'єру назавжди.

Де «Іржа і кістка» — тиша і двоє, «Пророк» — шум і один. Та сама французька чесність у погляді на людину, абсолютно різний масштаб і темп.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🌊 Зупинка #4 (фінал): «Іржа і кістка» (De rouille et d'os, 2012)

Стефані тренує косаток в океанаріумі Антіб. Аліс — безробітний боксер з півночі Бельгії який приїжджає до сестри з п'ятирічним сином якого майже не знає. Вони зустрічаються випадково. Потім Стефані потрапляє в аварію і втрачає обидві ноги.

Жак Одіяр знімає те що відбувається далі...

Фільм заснований на збірці оповідань канадського письменника Крейга Девідсона «Rust and Bone». І Одіяр бере з нього не сюжет а настрій. Він знімає про двох людей яким нічого не залишилось і які знаходять одне одного не через кохання, а через щось набагато більш незручне і чесне.

Дует Маріон Котіяр і Маттіас Шонертс критики назвали "крихким і розжареним" і "таким що несе весь фільм на собі". Котіяр грає просто жінку, яка намагається зрозуміти хто вона тепер. І це в неї виходить відмінно👍

Є сцена де Стефані вперше повертається до басейну з косатками після втрати ніг. Без слів, без музики — просто вона і тварини. Це одна з найсильніших сцен французького кіно 2010-х.

Що помічати:
як Одіяр знімає тіло. Як документ того що з людиною трапилось і що вона пережила. Маттіас Шонертс з його надлюдською фізичною силою і Котіяр з протезами — два тіла які розповідають більше ніж будь-який діалог.

Чому він закриває маршрут:
починали з «1+1» — тепло, гумор, Париж. Закінчуємо «Іржею і кісткою» — холодне Середземне море, мовчання і двоє людей без прикрас. Чотири фільми — чотири рівні занурення в те яким буває французьке кіно коли не намагається сподобатись.

Маршрут пройдено.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🔫 Альтернатива дня: «Її звали Нікіта» (La Femme Nikita, 1990)

Якщо «Леон» сподобався, ось фільм який Бессон зняв за чотири роки до нього і який фактично є його попередником.

Нікіта — молода злочинниця яку засуджують до страти. Уряд пропонує їй вибір: смерть або робота найманим вбивцею на державу. Вона обирає друге і наступні роки вчиться вбивати та одночасно намагається жити звичайним життям.

Та сама тема що й у «Леоні» — людина яка вбиває за гроші і шукає щось людяне в собі. Але якщо Леон знаходить це через дитину, Нікіта шукає через кохання.

Анн Парійо у ролі Нікіти — нетипово для французької актриси того часу і абсолютно переконливо. Фільм настільки сподобався Голлівуду що його переняли двічі: американська версія «Повернення немає» (Point of No Return, 1993) з Бріджит Фондою і серіал «Нікіта» (2010-2013).

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔