Телеграм канал «ГрандКіно»

​​🔥 Зупинка #4: «Спалення» (Burning, 버닝, 2018)

Чон Су — молодий кур'єр з Сеулу. Одного дня зустрічає Хе Мі — дівчину з рідного міста, яку ледве пам'ятає. Вона просить доглянути за котом поки вона в Африці. Повертається з таємничим новим другом на ім'я Бен.

Одного вечора Бен розповідає Чон Су про незвичне хобі. Потім Хе Мі зникає.

Чон Су починає стежити за Беном. І не може зрозуміти що відбулось...і чи відбулось взагалі щось.

Лі Чан-дон адаптує оповідання Харукі Муракамі і додає елементи з Вільяма Фолкнера. Результат — фільм який неможливо визначити жанрово: починається як мелодрама, стає трикутником стосунків, перетворюється на детектив і залишається нічим з цього одночасно.

Стівен Єн (той самий Ґлен з «Ходячих мерців») грає Бена з такою холодною елегантністю, що кожна його поява на екрані змушує тебе не знати що думати. Це нетипова роль для актора якого звикли бачити героєм — і саме тому вона така сильна.

83 нагороди, 191 номінація — третє місце у списку найкращих фільмів 2018 року за версією легендарного журналу Sight & Sound. Жодного «Оскара», бо корейська академія обрала інший фільм для заявки. Рішення яке досі обговорюють.

Що помічати:
кіт Хе Мі якого Чон Су доглядає але якого ніколи не бачить. Кіт є чи його немає? Це перша з багатьох речей у фільмі яку неможливо підтвердити. І сцена де Хе Мі їсть невидимий мандарин — ключ до розуміння всього фільму.
Чому він четвертий у маршруті:
три попередні дні — ненадійність через алкоголь, через приховану провину, через психіку. Сьогодні — ненадійність як стан самого світу. Лі Чан-дон не дає відповіді і це принципова позиція.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🌪 Альтернатива дня: «Спокута» (Atonement, 2007)

Якщо «Укриття» — це ненадійність через психіку, ось фільм де ненадійний оповідач це просто дитина, яка неправильно зрозуміла що бачила.

1935 рік. Тринадцятирічна Бріоні бачить сцену між старшою сестрою і молодим чоловіком...і інтерпретує її неправильно. Її свідчення руйнує два життя. Решта фільму — спроба зрозуміти чи можна це виправити і чи існує взагалі спокута за таку помилку.

Хімія між Кірою Найтлі і Джеймсом МакЕвой робить трагедію ще болючішою. Джо Райт знімає одним з найвідоміших довгих планів в історії кіно — евакуація Дюнкерка в одному безперервному восьмихвилинному кадрі.

Де «Укриття» залишає питання відкритим — «Спокута» дає відповідь. І вона ще болючіша за невизначеність.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🌪 Зупинка #3: «Укриття» (Take Shelter, 2011)

Кертіс — будівельник з маленького міста в Огайо. Хороший чоловік, хороший батько, хороший сусід. Потім починаються сни.
Апокаліптичні хмари. Птахи що летять у неправильному напрямку. Дощ кольору моторного масла. Люди навколо з чорними очима які хочуть завдати йому шкоди, включно з дружиною і дочкою.

Він починає будувати бомбосховище на задньому дворі.
Джефф Нікольс — режисер якого в Голлівуді мало знають але кінознавці обожнюють — будує фільм навколо одного питання яке не дає спокою до останнього кадру: Кертіс пророк чи він хворий?

Майкл Шеннон несе весь фільм на плечах — розумний, чутливий, турботливий чоловік якого поступово охоплює щось чому він сам не може дати назву. Критики досі вважають що він заслуговував на номінацію на «Оскар» і що Академія зробила одну з найбільших помилок десятиліття його не номінувавши.

Джессіка Честейн грає дружину, і це одна з кращих її ролей. Жінка яка кохає чоловіка і одночасно боїться за нього і за себе.

Фінальна сцена (відпустка на березі моря) додає останній твіст який перевертає все, що ти думав про природу видінь Кертіса. Нікольс не дає прямої відповіді. І саме це правильно.

Що помічати:
в родині Кертіса є історія психічних розладів... і це єдина підказка яку режисер дає глядачу. Решта — твоя інтерпретація. Фільм однаково переконливий в обох прочитаннях, і в цьому його геніальність.

Чому він третій у маршруті:
перші два дні ненадійний оповідач знає, що бреше або приховує. Сьогодні оповідач сам не знає, чи можна йому вірити. Ненадійність стає екзистенційною.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​📞 Альтернатива дня: «Розплющ очі» (Abre los ojos, 1997)

Якщо «Винний» — це ненадійність через те чого ти не бачиш, ось фільм де ненадійність через те що ти не розумієш що бачиш.

Сезар — молодий красивий іспанець якому є все. Потім автомобільна аварія руйнує його обличчя. Потім реальність починає розсипатись і він більше не може відрізнити сон від яви.

Алехандро Аменабар зняв це у 25 років і Голлівуд зробив рімейк: «Ванільне небо» (2001) з Томом Крузом. Але іспанський оригінал темніший і чесніший. Пенелопа Крус грає в обох версіях, бо продюсери не могли уявити нікого іншого в цій ролі.

Для тих хто вже бачив «Ванільне небо» оригінал дасть зовсім інше відчуття тієї ж історії.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​📞 Зупинка #2: «Винний» (Den skyldige, 2018)

Асґер Гольм — поліцейський якого тимчасово переведено на чергування в диспетчерській службі порятунку. Завтра суд розгляне справу про його минуле. Сьогодні він просто відповідає на дзвінки.

Потім телефонує жінка. Вона говорить спокійно, наче розмовляє з донькою. Але Асґер розуміє: її викрали. Вона сидить в машині поруч з викрадачем і не може говорити відкрито.

Наступні 85 хвилин — одна кімната, один актор, тільки телефонні розмови.

Бюджет фільму — €500,000. Касовий збір — $4.6 мільйони. Режисерський дебют Густава Мьоллера який переміг на Sundance і став данською заявкою на «Оскар».

Ідея виникла після того як Мьоллер знайшов на YouTube відео де викрадена жінка телефонує диспетчеру поки викрадач сидить поруч, і вразився наскільки аудіозапис без жодного відео може передати жах ситуації. Весь фільм побудований на цьому принципі: ти нічого не бачиш — тільки чуєш. І мозок сам добудовує картину.

Американський рімейк вийшов у 2021 році з Джейком Джилленголом — але оригінал сильніший. Бо Якоб Седерґрен несе весь фільм один і робить це так що ти забуваєш дихати.

Що помічати:
назва фільму «Винний», і питання хто саме винний розкривається не там де ти очікуєш. Асґер рятує жінку і одночасно переслідує власну провину яка виходить на поверхню через кожен телефонний дзвінок.

Чому він другий у маршруті:
вчора оповідач брехав через алкоголь і провали пам'яті. Сьогодні оповідач бреше сам собі... і ти це розумієш лише в кінці. Ненадійність стає внутрішньою.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🚂 Альтернатива дня: «Острів проклятих» (Shutter Island, 2010)

(Цей фільм вже був у маршруті психологічних трилерів — якщо бачив, пропускай. Якщо ні — ідеальна альтернатива.)

Скорсезе і Ді Капріо — федеральний маршал розслідує зникнення пацієнтки з психіатричної лікарні на острові. І поступово починає розуміти що щось тут не так — з лікарнею, з островом, і можливо з ним самим.

Де «Дівчина у потягу» — ненадійна через алкоголь, тут ненадійність глибша і страшніша. Скорсезе будує атмосферу де ти не можеш довіряти нічому — і це відчуття не відпускає навіть після фіналу.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

​​🚂 Зупинка #1: «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016)

Рейчел щодня їде тим самим потягом через передмістя Нью-Йорка. Щодня дивиться у вікно на будинок де живе ідеальна пара. Вигадує їм імена і історії. Заздрить їхньому щастю.

Потім пара зникає з поля зору. І Рейчел виявляється єдиним свідком з однією проблемою: вона алкоголічка з провалами в пам'яті яка не пам'ятає що робила тієї ночі.

Чесно про фільм: критики були суворими — 44% на Rotten Tomatoes і консенсус "Емілі Блант недостатньо щоб врятувати фільм від мелодрами". Але глядачі оцінили інакше. І ось чому це все одно ідеальний вхід у маршрут.

Емілі Блант зіграла Рейчел як британку, навіть попри те що дія перенесена до Нью-Йорка. Це було свідоме рішення режисера і самої Блант. І саме ця відчуженість і незручність додає персонажу правдивості.

Три жінки — три версії одних і тих самих подій. Рейчел, Меган і Анна (Ребекка Фергюсон). Кожна бачить правду по-своєму. Жодній не можна вірити повністю, включно з тією яка веде оповідь.

Що помічати:
як камера підкреслює нечіткість пам'яті Рейчел — розмиті кадри, нелінійний монтаж, повтори одних і тих самих сцен з різних кутів. Форма розповіді відображає стан оповідача.

Чому він відкриває маршрут: тут ненадійний оповідач, через зовнішню обставину, алкоголь і провали. Найзрозуміліша і найдоступніша версія теми. Далі буде складніше і болючіше.

Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔