Телеграм канал «ГрандКіно»

Меґґі Сміт поза Гоґвортсом: що дивитися саме вам

У новому відео я згадав багато її ролей — від міс Джин Броді до Макґонеґел і Вайолет Кроулі. Але просто знати назви фільмів — це ще не маршрут.

Тому тут залишаю короткий гід: що дивитися залежно від того, яку Меґґі Сміт ви хочете побачити.

Бо одна справа — знати, що вона велика акторка. Інша — правильно обрати фільм на вечір і особисто переконатися, що ця жінка могла знищити сцену навіть без підвищення голосу.

Якщо хочете побачити її силу — «Розквіт міс Джин Броді»
Тут Меґґі Сміт не просто грає вчительку. Вона грає людину, яка настільки впевнена у власній правоті, що ця впевненість поступово стає небезпечною. Це фільм для тих, хто хоче зрозуміти, чому вона отримала перший «Оскар» не за милу британськість, а за складний, гострий, майже тривожний образ.

Якщо хочете елегантної британської драми — «Кімната з видом»
Тут немає магії, битв і гучних монологів. Зате є погляди, паузи, соціальна незручність і люди, які страждають так стримано, ніби це частина хорошого виховання. Сміт тут прекрасна в ролі жінки, яка боїться хаосу сильніше, ніж більшість людей бояться податкової.

Якщо хочете комедію — «Сестро, дій!»
Це не головна роль Меґґі Сміт, але дуже показова. Вона поруч із Вупі Ґолдберґ працює як ідеальний контраст: одна — енергія, музика і хаос, друга — дисципліна, стриманість і погляд настоятельки, яка підозрює, що людство пішло не туди ще десь у XIII столітті.

Якщо любите детективи й стару школу — «Смерть на Нілі» або «Зло під сонцем»
Це Меґґі Сміт у світі Агати Крісті, де всі виглядають пристойно, але майже кожен має причину поводитися підозріло. Ідеальний варіант для вечора, коли хочеться класичного кіно, красивих костюмів і відчуття, що навіть злочин може бути оформлений зі смаком.

Якщо хочете зрозуміти шлях до «Абатства Даунтон» — «Госфорд-парк»
Це майже передмова до майбутньої Вайолет Кроулі. Аристократія, прислуга, приховані образи, старий світ, який ще тримає спину рівно, хоча підлога під ним уже тріщить. Тут Сміт не просто частина ансамблю — вона одна з тих, хто задає температуру всієї історії.

Якщо хочете пізню, м’якішу Меґґі Сміт — «Найкращий екзотичний готель Меріґолд»
Це фільм про старість, зміни, страх перед новим життям і другий шанс, який приходить не тоді, коли ти до нього готовий, а тоді, коли вже нема куди подітися. Сміт тут не грає милу стареньку. Вона грає людину, яка змінюється повільно, незручно, з опором. Тобто майже реалістично.

Якщо хочете її найлюдянішу пізню роль — «Леді у фургоні»
Тут немає аристократичного блиску. Немає Гоґвортсу. Немає дотепних фраз за чайним столом. Є складна, дивна, вперта жінка, яка живе у фургоні й не просить глядача її любити. І саме тому ця роль працює. Бо Сміт не прикрашає героїню. Вона її розуміє.

Який фільм Нолана ти подивився першим🥸🥸🥸?

​​🎬 ГАРЯЧЕ КІНО
«Добрі передвісники» сезон 3 — фінал

Азірафаель і Кроулі. Ангел і демон. Найкраща пара в історії апокаліпсису.
Третій сезон — останній. Amazon закриває серіал, і Террі Пратчетт з Нілом Ґейманом нарешті отримають завершену екранізацію своєї книги.

Ґейман особисто писав сценарій до кінця — і це відчувається.
«Добрі передвісники» — серіал про те, що кінець світу можна відкласти, якщо є хороший ресторан і взаєморозуміння між двома безсмертними, які провели разом шість тисяч років.

Звучить легко. Насправді — про дружбу, яка переживає все. Навіть волю Небес і Пекла.
Девід Теннант і Майкл Шин грають так, ніби ці ролі писали саме для них. Бо так і є.

Хто буде дивитись?

​​«ВТОМЛЕНІ» — ПОКИ ВСІ ДИВИЛИСЬ «МОРТАЛ КОМБАТ ІІ»

7 травня в український прокат тихо вийшла психологічна драма «Втомлені» режисера Юрія Дуная.

Так, саме тихо. Бо коли поруч у розкладі гримить «Мортал Комбат ІІ», українська драма про ветеранів, ПТСР і спробу зібрати себе після війни виглядає майже як людина, яка зайшла на вечірку з важливою розмовою, поки всі вже замовили фаталіті й попкорн.

У центрі історії — Люба й Андрій. Двоє ветеранів, які намагаються подолати фізичні й психологічні травми війни. Вони знаходять опору одне в одному, але тут, як завжди в реальному житті, терапія не працює за голлівудським таймером. Є страхи. Є відчуження. Є байдужість оточення. Є біль, який не має спецефектів, але працює значно точніше за вибухи.

Юрій Дунай — не випадкова людина в кіно. До цього він був оператором-постановником, працював над українськими фільмами й документальними проєктами, а «Втомлені» стали його повнометражним режисерським дебютом. Причому дебютом не з категорії “ну, перший млинець, тримаймося”, а одразу з Гран-прі 54-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» і спеціальною відзнакою Премії НСКУ імені Сергія Параджанова «За експеримент та пошук особистої інтонації».

І ось це важливо: фільм, судячи з перших відгуків і фестивальної реакції, не намагається просто вичавити з глядача сльозу. Він не ставить перед собою завдання перетворити травму на красиву листівку з правильним підписом. Це радше тиха, болюча й дуже людська історія про двох конкретних людей, які не “повернулися з війни”, бо насправді війна повернулася разом із ними.

Сам Дунай говорить про фільм як про місток між цивільними й військовими. І це звучить не як рекламна фраза, а як дуже неприємне нагадування: ми часто хочемо “підтримувати військових”, але значно рідше готові розуміти, що саме ця підтримка означає після поранень, реабілітації, ПТСР і спроби знову жити серед людей, які не знають, що з твоїм болем робити.

Мені здається, такі фільми треба дивитися не тому, що “треба підтримати українське кіно”. Це слабкий аргумент, чесно.

Його треба дивитися тоді, коли воно говорить про нас точніше, ніж нам зручно чути.

«Втомлені» — саме з цієї категорії.

Якщо маєте сеанс поруч — краще не відкладати. У таких фільмів зазвичай немає розкоші місяцями висіти в розкладі, поки ми всі героїчно збираємось...

​​🎞 ФІЛЬМ, ПРО ЯКИЙ ТОБІ НІХТО НЕ РОЗПОВІСТЬ
«Нескорений» (2014, Анджеліна Джолі)

Луї Замперіні. Олімпійський бігун. Боєць американської авіації. Людина, яка провела 47 днів на плоту у відкритому океані після авіакатастрофи — і потрапила прямо в японський табір для військовополонених.
Це не вигадана історія. Це реальне життя реальної людини, про яке більшість не знає нічого.

Джолі зняла фільм стримано і без голлівудського надриву — і саме це робить його таким сильним. Вона не намагається вижати сльозу в кожній сцені. Вона просто показує людину, яка вирішила не зламатись. І це набагато страшніше і набагато красивіше за будь-який пафос.

Джек О'Коннелл у головній ролі зіграв так, що після фільму дивуєшся чому він досі не суперзірка.
Фільм вийшов у 2014-му. Отримав три номінації на «Оскар». І майже одразу зник з обговорень.

IMDB: 7.2 · Letterboxd: 3.6/5

Рейтинги скромні — але деякі фільми більше за рейтинги. Цей — саме такий.

​​🎬 АВТОРСЬКИЙ ОГЛЯД

«Олдбой» (2003, Пак Чхан-ук) — фільм, після якого ти сидиш у тиші і не знаєш що робити з собою.

Почну з попередження. «Олдбой» — це не фільм для першого побачення, не фільм для п'ятничного фону і не фільм для людей, які хочуть «просто відволіктись». Якщо тобі зараз потрібен спокій — іди дивись «Мамма Міа».
Якщо готовий — поїхали.

О Де Су прокидається в кімнаті. Він не знає чому він тут. Не знає хто його посадив. Не знає скільки часу минуло. П'ятнадцять років по тому його відпускають — так само без пояснень. І дають п'ять днів знайти відповідь на питання: за що?

Це звучить як детектив. «Олдбой» — не детектив. Це грецька трагедія в корейських декораціях. Різниця принципова.

У грецькій трагедії герой не просто страждає. Він страждає закономірно. І в момент, коли відповідь нарешті приходить — ти розумієш що підозрював правду весь час. Просто не дозволяв собі її думати.

Пак Чхан-ук не пояснює. Він показує. Камера не відводить погляд там, де хочеться відвести. Монтаж не рятує тебе від незручних пауз. І та сама коридорна сцена — про яку я говорив учора у топі — знята в одному плані не тому що так дешевше. А тому що тільки так можна показати: герой не переможець. Він просто людина, яка відмовляється лягти.

Кан Хе-джон грає чоловіка, якого зламали — і який не знає про це. Це найскладніший акторський стан. Він справляється.

Фінал. Про нього не скажу нічого. Тільки одне: якщо після перших переглядів ти думав «ну і що» — передивись. Знаючи фінал, фільм стає іншим. Повністю іншим.

IMDB: 8.1 · Letterboxd: 4.3/5 · Канни 2004: Гран-прі журі

Дивись. Але не сам. Людина поруч потрібна не для страху — для того, щоб було з ким помовчати після.

​​▶️ ТЕ, ЩО Я НЕ ПОКАЗАВ У ВІДЕО

Сьогодні на Ютуб каналі — шість харизматичних маніпуляторів із серіалів. Реддінгтон, Андервуд, Моріарті, Фрінг, Логан Рой, Кемпер. Посилання внизу.

Але є сьомий. Якого я вирізав із монтажу, та залишив бонусом для вас. І саме він, на мою думку, найнебезпечніший із усіх.

Джо Голдберг. «Ти». (Netflix)

Усі шестеро з відео маніпулюють заради влади, грошей або виживання. У Джо інакше. Він маніпулює заради любові. Або того, що він називає любов'ю.
І ось чому це страшніше за Фрінга і Андервуда разом узятих.
Коли людина маніпулює заради влади — ти хоча б можеш запитати: «Що йому від мене потрібно?» Коли вона маніпулює заради «любові» — запитання зникає. Бо здається, що мотив чистий.

Серіал зроблений від першої особи. Ти чуєш його думки. Ти розумієш його логіку. І поступово ця логіка починає звучати... не зовсім безглуздо. Ось у цей момент варто зупинитись і передивитись останні десять хвилин ще раз.

🎬 Відео про інших шістьох — за посиланням: https://youtu.be/Jmv1TvDSX4Y