Телеграм канал «ГрандКіно»

https://youtu.be/EQ7V-iGg898

https://t.me/call/NRxczB2tYCrnIQAOg6Z7wp4RLHg

Вітаю, друзі. Нова добірка на моєму Ютуб 👉 https://youtu.be/0Kfz7hfvrI0

​​Мисливці за розумом (2004) — це такий фільм, який наче дуже старається бути розумним, але постійно підморгує глядачу: мовляв, не сприймай мене занадто серйозно. Концепція сильніша за реалізацію, але дивитися все одно цікаво. Іноді навіть дуже. Ідея з тестуванням майбутніх профайлерів ФБР на ізольованому острові — 💪 золото. Закрита локація, обмежене коло персонажів, хтось із них убивця, а всі вважають себе розумнішими за інших. Класика, яка завжди працює, якщо не зламати її власними руками. Атмосфера теж на місці: – острів виглядає як локація для виживання, а не навчань; – пастки й «випадкові» смерті добре тиснуть на параною; – монтаж і музика іноді реально нагнітають, особливо в середині фільму. Де фільм починає хитатися Головна проблема — надмірна показуха інтелекту. Персонажі постійно щось пояснюють, розжовують, демонструють «геніальність», але часто це виглядає як трюки з категорії «я такий розумний, бо сценарій так сказав». Фінал намагається бути «вау», але трохи перебирає. Це не Se7en і не Мовчання ягнят. І фільм, здається, сам це розуміє, але все одно намагається стрибнути вище голови. 🎭Акторський склад нормальний, без одкровень. Вел Кілмер тут радше як знак якості з початку 2000-х, ніж рушій сюжету. Персонажі більше функціональні, ніж живі, але для такого формату це терпимо. Крістіан Слейтер — один із плюсів фільму, і досить вагомий. Без феєрверків, але з нервом. І саме це йому пасує. Я ставлю «Мисливців за розумом» у категорію недооцінених жанрових трилерів. Хто не дивився - раджу!!:

​​«Людина, що біжить» (2025) Коли стиль є, актор старається, але щось усе одно не складається. Сюжет тут знайомий ще з часів Стівена Кінга. Недалеке майбутнє, тоталітарне суспільство, де життя людини — це контент. Головний герой добровільно стає учасником смертельного телешоу: біжи, виживай, розважай глядачів. Чим довше тримаєшся — тим більше шансів урятувати родину і самого себе. Концепт сильний, ідейний, майже безсмертний. Режисер — Едгар Райт. І це важливо. Бо Райт уміє працювати з ритмом, монтажем і сатирою. Тут це відчувається: фільм швидкий, візуально агресивний, з відчуттям телешоу як цирку для натовпу. Видно, що це не бездумний ремейк, а спроба переосмислення ближче до першоджерела. Головну роль виконує Ґлен Пауелл, і ось тут — чесно — фільм тримається саме на ньому. Його герой не просто «тіло в кадрі», а людина, яка реально проходить шлях: від страху до злості, від виживання до внутрішнього протесту. Фізично переконливий, емоційно живий. Найсильніша сторона стрічки. Висновок Мені хотілося більшого. Не по екшену — по напрузі. Не по картинці — по сенсу. Фільм ніби боїться піти до кінця в своїй жорсткості. Сатира є, але інколи вона занадто акуратна. Фінал залишає відчуття, що потенціал був, але його трохи «пригладили», щоб усім було комфортно. Це не поганий фільм. Це недостатньо сміливий фільм, при тому що всі інструменти для цього були. Ґлен Пауелл — молодець. Візуал — працює. Ідея — актуальна як ніколи. А от після титрів лишається дивне відчуття: ніби ти подивився хороший трейлер до ще кращого фільму, якого так і не зняли. Саме тому — трохи розчарування. І водночас повага до спроби. А ви що думаєте про фільм? 👇

Подивився я тут новий фільм про Хижака та підготував свою думку у цьому відео 👉 https://youtu.be/qW0BMI8jpYg

​​«Алея жаху» (Nightmare Alley, 2021) — фільм, який дивиться на тебе так, ніби вже знає, чим ти все зіпсуєш. Ґільєрмо дель Торо зняв нуар без флеру романтики, без «але він же старався» і без рятівної іронії. Тут тільки шлях вниз. Повільний, красивий і абсолютно добровільний. Про сюжет, якщо коротко і без спойлерів Стен Карлайл з’являється нізвідки й потрапляє до мандрівного карнавалу. Це світ фокусів, підміни понять і людей, які заробляють на чужій вірі. Стен швидко вчиться: як читати людей, як створювати ілюзію, як продавати надію. Карнавал стає для нього школою життя. Точніше, школою шахрайства. Згодом він іде далі — у «пристойне» суспільство. Костюми стають дорожчими, слова вишуканішими, але суть не змінюється: він усе так само грає на слабкостях людей. Просто тепер ставки вищі, а ціна помилки — фатальна. Зустріч із холодною й небезпечно розумною психоаналітикинею лише прискорює неминуче. Бо коли двоє маніпуляторів дивляться одне на одного, хтось точно залишиться без шкіри. ❗️Нуар без кокетства. Амбіції тут не винагороджуються. Талант не рятує. Моральні компроміси не «сіра зона», а прямий шлях у прірву. 🎩Карнавал — це метафора світу. Ніхто не обманює силоміць. Люди самі платять за ілюзію. І дель Торо показує, що різниці між брудним шатром і дорогим кабінетом психолога майже немає. 🫵Бредлі Купер грає не жертву, а вибір. Його герой не падає випадково. Він щоразу робить крок сам. Без істерик, без каяття, з чарівною усмішкою людини, яка впевнена, що вона розумніша за всіх. 🫦Кейт Бланшетт. Її персонаж — одна з найкращих femme fatale останніх років. Не сексуальність, а контроль. Не спокуса, а маніпуляція. Вона не зводить чоловіків з розуму. Вона просто дозволяє їм думати, що це сталося випадково. ✍️Фінал Фінал тут не шокує. Він замикає коло. І коли все стає на свої місця, виникає неприємне відчуття: а хіба могло бути інакше? «Алея жаху» — кіно не для фону і не для настрою. Це фільм про те, що кожна ілюзія має ціну, а успіх без меж швидко перетворюється на пастку. Холодний, повільний і дуже чесний. Раджу дивитись, якщо любите кіно, яке не підбадьорює, а дивиться мовчки й записує ваші слабкості в блокнот.