Телеграм канал «ГрандКіно»

🎬 «Довга хода» / The Long Walk (2025, Френсіс Лоуренс)

Стівен Кінг написав цю книгу в 1979 році під псевдонімом Річард Бахман.

Режисер Френсіс Лоуренс — той самий, хто знімав більшість «Голодних ігор». Тобто людина, яка розуміє антиутопію зсередини.

Він зняв навмисно повільний, навмисно виснажливий фільм про те, як система змушує людей знищувати одне одного

Купер Гоффман і Девід Джонссон тримають фільм на собі від першої до останньої хвилини. Джонссон під час зйомок проходив по 14 миль на день.

Rotten Tomatoes: 89% — «сертифікат свіжості». Metacritic: 71 із 100.

Де фільм губить — у фіналі. Лоуренс обожнює переписувати фінали книг — і тут він це зробив знову. Фанати книги обурились. Я розумію чому...

Головне питання фільму не «хто виживе». А «навіщо вони взагалі погодились іти». І відповідь — найнеприємніша частина перегляду.

IMDB: 6.7 · Rotten Tomatoes: 89% · Metacritic: 71/100

Хто дивився? напишіть враження 🔍

📋 П'ЯТНИЦЯ — ДЕНЬ СПИСКІВ
Топ-5 фільмів про жінок, які вирішили почати заново
Після «Дикої» — список із тієї самої теми. Жінка. Точка зламу. Рішення, яке виглядає як божевілля і виявляється єдино правильним.

1. «Тельма і Луїза» (1991, Рідлі Скотт) — класика жанру і досі найрадикальніша. Два дні свободи, які коштують всього. Фінал досі сперечаються. Я на боці тих, хто вважає його перемогою.
2. «Втрачена у перекладі» (2003, Коппола) — жінка в Токіо, яка ще не знає ким хоче бути. Ніхто її не рятує. Вона сама собі відповідає — тихо і неочевидно.
3. «Норма Рей» (1979, Мартін Рітт) — Саллі Філд і «Оскар» за роль жінки, яка вирішила що з неї досить. Профспілковий активізм як особиста революція. Досі актуально.
4. «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» (2017, Макдона) — жінка після трагедії, яка відмовляється бути тихою. Найгнівніший і найточніший портрет материнського болю за останні двадцять років.
5. «Дика» (2014, Валле) — про яку вже говорили. Вона у списку заслужено.

Який із цих бачив? Який пропустив? 👇

🎬 «Встигнути за два тижні» / Two Weeks to Live
2020

Мейзі Вільямс після «Гри престолів» зробила дуже логічний акторський маневр: вийшла з одного світу, де всі хочуть тебе вбити, у серіал, де… ну, приблизно те саме, тільки з британським гумором і меншою кількістю драконів. Уже прогрес. 🏹

Тут вона грає Кім — дівчину, яку мати виховала в ізоляції, навчила виживати, стріляти, не довіряти людям і, здається, не пояснила найголовніше: як поводитися в пабі, коли перед тобою не ворог, а просто соціально незграбний хлопець.

Мати, до речі, грає Сіан Кліффорд — та сама Клер із «Флібег». І це важливо, бо що більше її в кадрі, то серіал стає цікавішим. Вона приносить ту саму суху, злегка отруйну британську енергію, від якої хочеться одночасно сміятися і тримати дистанцію. Бажано — метрів сто. ☕️

За сюжетом Кім виходить у великий світ після двадцяти одного року лісу, параної, арбалетів і домашнього курсу «виживання для тих, кому мама не довіряє цивілізації». А далі починається цілком очікуваний британський хаос: помста, гангстери, вкрадені гроші, дивна дружба, трохи криміналу і відчуття, що всі персонажі прийшли не з життя, а з пабу після дуже поганої ідеї.

Формат ідеальний для вечора: шість серій приблизно по 24 хвилини. Тобто серіал не встигає серйозно набриднути, і це вже, погодьтеся, розкіш у часи, коли деякі шоу розтягують одну нормальну думку на три сезони й спін-оф.

Але тут є нюанс.

«Встигнути за два тижні» — не шедевр. І точно не «Флібег», хоча десь поруч ходить його далекий родич у брудних черевиках і з арбалетом за спиною. Серіал місцями дуже живий, місцями кумедний, місцями незграбний, а іноді так старанно намагається бути емоційним, що стає трохи ніяково. Наче людина на першому побаченні раптом вирішила зачитати щоденник.

Мейзі Вільямс тут хороша. Вона вміє бути одночасно милою і небезпечною — наче людина, яка може попросити чай, а потім випадково зруйнувати вам життя. Її героїня тримається на межі наївності й агресії, і саме це дає серіалу основний смак. Не дуже вишуканий, але бадьорий. Як хороший фастфуд, після якого не соромно, а просто хочеться ще одну серію. 🍿

Де серіал просідає — у другорядних персонажах. Особливо брати виглядають так, ніби їх поставили поруч із сюжетом і сказали: «Хлопці, просто будьте тут, інше якось змонтуємо». Іноді працює. Іноді ні.
Але найчесніша формула така: це не серіал, який хоче перевернути жанр. Це серіал, який хоче, щоб ви провели вечір із Мейзі Вільямс, британською чорною комедією і кримінальним безладом. І з цим завданням він справляється цілком пристойно.

📊 IMDb: 6.7
📊 Metacritic: 60/100
🎩 Моя оцінка: 6.5/10

Дивитися варто, якщо любите британський чорний гумор, короткі серіали й історії, де герої роблять дурниці з таким виглядом, ніби це частина великого плану.
Не дивитися, якщо чекаєте глибини рівня «Флібег». Тут глибина є, але приблизно така, щоб не втопитися між другою і третьою серією.

​​🎬 ЩО ЗАРАЗ ДИВИТЬСЯ ОДЕСЬКИЙ КІНОМАН
Між прем'єрами, оглядами і кіномаршрутами — особистий список того, що зараз у плеєрі.

📺 «Дипломатка» (The Diplomat, сезон 2) — Netflix. Дипломатичний трилер із Кері Расселл. Розумніший за більшість серіалів про політику. Другий сезон тримає рівень.
🎬 «Ідеальні дні» (2023, Він Вендерс) — нарешті добрався. Токіо. Чоловік прибирає туалети і читає книжки. Це найспокійніший і найглибший фільм року, який я дивився минулого тижня і не шкодую.

А що зараз у вас? 👇

​​🎞 ФІЛЬМ, ПРО ЯКИЙ ТОБІ НІХТО НЕ РОЗПОВІСТЬ
«Дика» (Wild, 2014, Жан-Марк Валле)

Шеріл Стрейд після розлучення з чоловіком і втрати матері опиняється на межі відчаю. І приймає логічне рішення: піти на самоту в тримісячний піший похід по одному з найнебезпечніших маршрутів США. Понад чотири тисячі кілометрів. Без підготовки. З рюкзаком, який вона ледь може підняти.

Звучить як мотиваційний постер? Це не мотиваційний постер.
Валле знімає «Дику» без прикрас і без катарсису за розкладом. Шеріл не перетворюється на нову людину після першого важкого підйому. Вона спотикається, плаче, робить дурниці, згадує речі, які краще б не згадувала — і йде далі. Не тому що сильна. А тому що зупинитись страшніше.

Різ Візерспун зіграла це тілом, а не текстом. Є сцени, де вона нічого не говорить — тільки йде. І це переконливіше за будь-який монолог.

Лора Дерн у ролі матері — другий номінант на «Оскар» у цьому фільмі. Вона в кадрі менше години сумарно. І при цьому присутня в кожній сцені.

Це фільм про те, як людина вчиться жити з собою, коли більше немає куди втекти, бо довкола тільки гори і власна голова.

IMDB: 7.1 · Letterboxd: 3.7/5

Меґґі Сміт поза Гоґвортсом: що дивитися саме вам

У новому відео я згадав багато її ролей — від міс Джин Броді до Макґонеґел і Вайолет Кроулі. Але просто знати назви фільмів — це ще не маршрут.

Тому тут залишаю короткий гід: що дивитися залежно від того, яку Меґґі Сміт ви хочете побачити.

Бо одна справа — знати, що вона велика акторка. Інша — правильно обрати фільм на вечір і особисто переконатися, що ця жінка могла знищити сцену навіть без підвищення голосу.

Якщо хочете побачити її силу — «Розквіт міс Джин Броді»
Тут Меґґі Сміт грає людину, яка настільки впевнена у власній правоті, що ця впевненість поступово стає небезпечною. Це фільм для тих, хто хоче зрозуміти, чому вона отримала перший «Оскар» не за милу британськість, а за складний, гострий, майже тривожний образ.

Якщо хочете елегантної британської драми — «Кімната з видом»
Тут немає магії, битв і гучних монологів. Зате є погляди, паузи, соціальна незручність і люди, які страждають так стримано, ніби це частина хорошого виховання. Сміт тут прекрасна в ролі жінки, яка боїться хаосу сильніше, ніж більшість людей бояться податкової.

Якщо хочете комедію — «Сестро, дій!»
Це не головна роль Меґґі Сміт, але дуже показова. Вона поруч із Вупі Ґолдберґ працює як ідеальний контраст: одна — енергія, музика і хаос, друга — дисципліна, стриманість і погляд настоятельки, яка підозрює, що людство пішло не туди ще десь у XIII столітті.

Якщо любите детективи й стару школу — «Смерть на Нілі» або «Зло під сонцем»
Це Меґґі Сміт у світі Агати Крісті, де всі виглядають пристойно, але майже кожен має причину поводитися підозріло. Ідеальний варіант для вечора, коли хочеться класичного кіно, красивих костюмів і відчуття, що навіть злочин може бути оформлений зі смаком.

Якщо хочете зрозуміти шлях до «Абатства Даунтон» — «Госфорд-парк»
Це майже передмова до майбутньої Вайолет Кроулі. Аристократія, прислуга, приховані образи, старий світ, який ще тримає спину рівно, хоча підлога під ним уже тріщить. Тут Сміт не просто частина ансамблю — вона одна з тих, хто задає температуру всієї історії.

Якщо хочете пізню, м’якішу Меґґі Сміт — «Найкращий екзотичний готель Меріґолд»
Це фільм про старість, зміни, страх перед новим життям і другий шанс, який приходить не тоді, коли ти до нього готовий, а тоді, коли вже нема куди подітися. Сміт тут не грає милу стареньку. Вона грає людину, яка змінюється повільно, незручно, з опором. Тобто майже реалістично.

Якщо хочете її найлюдянішу пізню роль — «Леді у фургоні»
Тут немає аристократичного блиску. Немає Гоґвортсу. Немає дотепних фраз за чайним столом. Є складна, дивна, вперта жінка, яка живе у фургоні й не просить глядача її любити. І саме тому ця роль працює. Бо Сміт не прикрашає героїню. Вона її розуміє.

Який фільм Нолана ти подивився першим🥸🥸🥸?